Права людини та цивілізація

Тому можна  сказати, що цивілізація — це ступінь розвитку суспільства, його самоорганізації і саморегуляції, який характеризується тим, що взаємини між соціальними суб'єктами, між різними сторонами життя регламентуються, регулюються за допомогою вироблених установок, норм, законів, а також організацій і установ, які забезпечують життєдіяльність суспільства в його поступальному розвитку. Цивілізація виникла в діалектиці диференціації та інтеграції суспільного життя. Вона прийшла на зміну первісному суспільству. Індивід, утративши кровно-родинні зв'язки, стає громадянином із властивими йому правами й обов'язками. Саме громадянськість визначає тепер місце індивіда в соціумі, його ставлення до інших людей, до себе, до суспільства загалом. Індивід інтегрується в систему суспільних відносин і тільки в такий спосіб він може забезпечити своє існування. Звичайно, за різних історичних умов складаються різні взаємозв'язки між соціальними суб'єктами, між індивідом і суспільством. Але спільним є те, що ці взаємозв'язки і відносини регламентуються і регулюються, здійснюються і відтворюються особливими засобами, що набувають відносної самостійності стосовно різних соціальних суб'єктів. Ця сутнісна характеристика цивілізації є загальною і примінима до розвитку будь-якого народу, у будь-якому регіоні.

Однак, як зазначалося, сутність і дійсність — не одне і те саме. Розклад первісного суспільства  і перехід до цивілізації в різних регіонах, різних історичних умовах відбувався не однаково як у силу специфіки внутрішнього розвитку, так і в силу впливу зовнішніх умов, факторів. Тому у своїй дійсності цивілізація набуває конкретно-історичних форм. У кожній локальній цивілізації виявляються особливості етнічного, національного становлення того чи іншого народу, традиційні особливості способу життя, особливості історичних взаємозв'язків з іншими народами, регіонами [6]. Йдеться про виробничі, економічні, торгові, політичні, духовні взаємозв'язки.

 

3. Взаємозв’язок  між правами людини та цивілізацією

Вирішення питання  про цивілізацію тісно пов'язане  з проблемою гуманізму. Хоча ця проблема в історії суспільної думки найчастіше ставилася в загальній абстрактній  формі, тому що при складній соціальній структурі суспільства, розходженні і протилежності інтересів різних соціальних суб'єктів ствердження реального гуманізму було неможливим, але сама сутність ідеї гуманізму усе більше і більше завойовувала визнання як усвідомлення тенденції цивілізаційного розвитку суспільства, усвідомлення необхідності посилення турботи про людину, про її долю [8].

Тому можна  сказати, що ступінь цивілізованості суспільства визначається наявністю прагнення до утвердження соціальної справедливості, ступенем реального забезпечення в даному суспільстві принципів гуманізму. Цивілізація характеризується спільністю тенденцій соціального життя, які по-різному виявляються в різних, локальних цивілізаціях, а також формуванням загальнолюдських цінностей.

З посиленням інтеграційних процесів у життєдіяльності суспільства посилюється тенденція до зближення багатьох локальних цивілізацій у сфері виробництва, суспільних відносин, у його політичному, духовному житті. Спостерігається прагнення до вироблення спільних для різних країн (у рамках певного регіону) норм, установок, законів, що регламентують взаємини не тільки між соціальними суб'єктами усередині тієї чи іншої країни, але і між країнами, а також до створення особливих органів, що забезпечують реалізацію цих установок, норм, законів, захист прав людини. Це особливо наочно можна простежити на розвитку інтеграційних процесів у сучасній Європі.

Більше того, ця тенденція набуває, та й уже  набула всесвітнього характеру. Наприклад, ООН і її різні органи з кожним роком посилюють свій вплив у всіх сферах життя суспільства і у всіх регіонах. їх виникнення і посилення їх ролі обумовлено необхідністю вирішення питань регулювання взаємин між людьми, країнами, регіонами, необхідністю захисту прав людини, утвердження соціальної справедливості в інтересах усього людства. Вони набувають відносної самостійності стосовно окремої людини, країни, регіону, їхня діяльність набуває значення як би зовнішнього імператива. І хоча рішення цих органів далеко не завжди реалізуються і по-різному розуміються, сам факт їхнього виникнення свідчить про те, що вони викликані до життя об'єктивною необхідністю вирішення завдань забезпечення виживання людства [3].

Таким чином, цивілізація  є організаційно-регулятивним аспектом прояву людської сутності, аспектом людської дійсності. Зрозуміти специфіку цивілізації можна тільки тоді, коли вона буде розглядатися у взаємодії із сутністю людини, що є її субстанціональною основою, а також у взаємозв'язку із суспільно-економічною формацією, культурою, людством — цими найважливішими формами людської дійсності [6].

У розвитку цивілізації, так само як це є в суспільно-економічній  формації, культурі, людстві, спостерігаються  тенденції, характерні для розвитку окремих країн, регіонів, так і  суспільства загалом. Ці тенденції  виявляються насамперед у тому, що у всіх сферах життя посилюються інтеграційні процеси, що зумовлюють необхідність створення органів і засобів, що виконують функцію забезпечення життєдіяльності суспільства [2].

Із переходом  людства від варварства до цивілізації його постійно супроводжує право. У чому полягає цінність права для цивілізації, чи завжди воно являло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спонукання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними у філософії історії, в теорії держави і права.

Ще й досі в юридичній літературі побутують  погляди на право як на вираз волі панівного класу у правових нормах, головним завданням яких є збереження вигідних йому суспільних порядків і відносин1. Тобто право за такого підходу служить інструментом перетворень, що їх здійснює політична влада. Нещодавно на теренах колишнього СРСР політична влада накладала табу на альтернативні концепції правового регулювання, за якого головним призначенням права є не нав'язування громадянам порядків, що подобаються тим, котрі стоять при владі, а забезпечення нормального життя громадянського суспільства, попередження або, принаймні, пом'якшення конфліктів, захист прав людини; правова організація діяльності самого апарату влади в суворих рамках закону [8].

Підхід до права  як до державного виразу волі панівного  класу є яскравим проявом юридичного позитивізму, прибічники якого тлумачать  право як своєрідний "агрегат" правил, установлених державною владою. Тоді виходить, що всі норми, санкціоновані державою, є правом. Правом визнається навіть відверте свавілля, якщо воно санкціоноване державою у формі закону, постанови, рескрипту. Праву при цьому надається вузьке техніко-інструментальне значення, воно виступає лише як офіційне знаряддя покарання; засіб здійснення управління, регламентації, контролю [5].

Зрозуміла річ, що таке бачення місця і ролі права  неприйнятне, причому не тільки через  те, що воно не може гарантувати людського  ставлення до людини, надійного захисту її від будь-якого зловживання владою. Не менш важливо й те, що ефективне, повнокровне функціонування всіх аспектів життя можливе лише в умовах свободи, несумісної з тотальним контролем над народом.

Таке суб'єктивно-вольове  оперування обов'язково призводить до деградації, девальвації виражених у нормах права цінностей і регулятивних можливостей. Такий підхід до права був характерним для колишнього СРСР, що яскраво виявилось у доповіді А. Вишинського на першій всесоюзній нараді працівників права 1938 р. Таку оцінку права визначив гіпертрофований класовий підхід, характерний для всього післяреволюційного розвитку СРСР, аж до його розпаду.

Однією з  найцінніших рис права є проголошення ним правової рівності формально  незалежних осіб; право виступає мірою  свободи й відповідальності, єдиним мірилом свободи й відповідальності, хоча в реальному житті соціально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи того суб'єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв'язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.

Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної взаємодії  права та влади. Символічним виразом  подібних пошуків стала богиня правосуддя з зав'язаними очима, з мечем  і терезами, як утілення єдності сили та права [9].

Виникнувши  як інститут цивілізації в відповідності  з її вимогами, як один з її перших "блоків", право стало носієм цих вимог, механізмом перетворення їх в життя, яке забезпечує "самопідтримку" суспільства.

В епоху цивілізації суспільство в значній мірі відірвалося від жорсткого, "сліпого", безваріантного диктата природи і, опираючись на власну основу, на культуру як на область мистецтва, нарощуючи темпи розвитку, по складним, непередбаченим шляхам прогресу. Нові громадські сили, які склалися в умовах цивілізації, - не тільки і не стільки фактори і сили руйнування минулого (хоча таке значення не можна випускати з виду), скільки імпульси саморозвитку, символи акктивності, нарощування самоцінності людини.

Вищесказане приводить до висновку про те, що для суспільства в епоху цивілізації характерні такі регулятивні механізми, які утворюють нову, "цивілізовану" інфраструктуру соціального регулювання. Основним, центральним її елементом і стало право.

Право як явище цивілізації характеризується тим, що воно призвано бути носієм вищих початків, основних цінностей цивілізації, реалізувати історичне призначення суспільства, пов’язане з затвердженням в ньому високого гуманітарного фундаменту, з принципами і ідеалами волі. В цій площині право призвано внести в гостру соціальну ситуацію, яка викликана класовою, політичною боротьбою, етнічними, груповими і іншими зіткненнями, особистими конфліктами, постійні і тверді (визначені, забезпечені, гарантовані) нормативні початки, побудовані на принципах громадського миру, згоди, врахуванням різних інтересів, взаємних скоординованих уступок.

 

 

Висновок

Підводячи підсумок, слід зазначити, що права людини і  цивілізаціє є взаємозалежними  поняття. Адже від розвитку цивілізації  залежить рівень та обсяг прав людини. А в залежності від рівня прав людини можна говорити про наявність тієї чи іншої цивілізації.

Адже початкове призначення права полягає в тому, щоб повідомити нормативність домінуючим початкам цивілізації – впорядкованості соціального життя і волі людини як автономній особистості і гарантувати їх реальність. Причому зробити це в нормальному, так в конфліктному сценарії, з розрахунком, в окремих випадках, на ситуації, коли відбувається "помилка" класових інтересів і політичних дій. Так і само з’єднання вищезгаданих початків, в чомусь різноплощинних (впорядкованість далеко не завжди співпадає з волею людини, її проявами), як раз і характеризує специфічні риси правової матерії, яка виключається перш за все юридичними дозволами (в їх співвідношенні з юридичними заборонами), складним співіснуванням правового статусу суб’єктів, суб’єктивних прав і обов’язків, засобів захисту і юридичної відповідальності.

Саме в зв’язку з тим, що право являє собою явище цивілізації, яка виражає ї глибинні вимоги, основоположні цінності, може бути обмальований свого роду "образ права", його ідеал, орієнтований на такого роду вимоги і цінності. При цьому юридичні норми орієнтуються на основи якісного стану суспільства, говорять про те, якими повинні бути поступки людей. Вони призвані наперед регламентувати поведінку людей, визначати, що можна, а чого не можна, плюс до того з таким розрахунком, щоб вирішувались всі можливі конфлікти, зіткнення інтересів.

Отже, права людини як явище цивілізації і культури повинні роздивлятися в єдності всією системою регулятивних механізмів, інститутів, характерних для цивілізації, що виражають і забезпечують її існування і функціонування.

 

Список  використаної літератури:

1. Алексєєв С.С. Держава право: Початковий курс. - М.: Юрид. літ., 1994.
2. Годованець В. Ф. Конституційне право України : навч. посіб. / В. Ф. Годованець. — К. : МАУП, 2005. — 360 с.
3. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні : навч. посіб. / А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — 366 с.
4. Керімов Д.А. Основи філософії права. - М.: Манускрипт, 1992. Клемин А.В. Европейский Союз и государства-участники: взаимодействие правовых порядков.– Казань, 1996.
5. Муніципальне право України : підручник / кол. авт. ; за ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 592 с.
6. Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних змін : навч. посіб. / О. В. Філонов, В. М. Субботін, В. В. Пашутін, І. Я. Тодоров. — К. : Знання, 2006. — 215 с.
7. Основи теории государства й права. Советское государственное й административное право. — М., 1984. – 384 с.
8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
9. Хорошилова Е.К. Полномочия Суда Европейских Сообществ // Право и политика. – 2008. – № 12 – С.15—18.