Контрольна робота з "Цивільне право"

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

ВСТУП:

Поняття зобов´язань з відшкодування шкоди. Одним із видів недоговірних зобов´язань є зобов´язання з відшкодування шкоди (підрозділ 2 розділу 3 книги п´ятої ЦК України). Згідно зі ст. 1166 ЦК України вони виникають унаслідок неправомірного порушення особистих немайнових, а також майнових прав фізичної або юридичної особи, та спрямовані на забезпечення найбільш повного поновлення порушених прав за рахунок заподіювача шкоди або інших осіб, на яких законом покладено обов´язок відшкодування шкоди.

Виходячи з цього визначення, можна констатувати: по-перше, шкода може завдаватися шляхом порушення як особистих, так і майнових прав потерпілого, але незалежно від того, які права порушені, зазначені зобов´язання мають майновий характер; по-друге, ці зобов´язання виникають внаслідок порушення абсолютних прав потерпілого, до яких належать особисті немай-нові права (право на життя, здоров´я, особисту недоторканність тощо) або майнові права (права власника, носія інших речових прав, права законного володільця); по-третє, зазначені зобов´язання є недоговірними, оскільки порушують не умови договору, а права, передбачені законом; по-четверте, метою цих зобов´язань є відшкодування шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала, або іншою особою, яка на підставі закону зобов´язана таку шкоду відшкодувати; по-п´яте, хоча наслідком шкоди є порушення абсолютних прав потерпілого, саме зобов´язання з відшкодування шкоди має відносний характер, оскільки виникає між конкретно визначеними особами - кредитором і боржником. Зобов´язання з відшкодування шкоди, як і будь-яке відносне зобов´язання, має свою структуру.  
ТЕОРЕТИЧНЕ ПИТАННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ.

1. Загальна характеристика не  договірних зобов’язань

 

Зобов'язання можуть виникати не лише з договорів, а й з інших  правових підстав, наприклад, односторонніх правочинів, завдання шкоди та безпідставного набуття, збереження майна. В юридичній літературі їх визначають як недоговірні зобов'язання.

Правове регулювання недоговірних зобов'язань здійснюється окремим підрозділом 2 розділу 3 ЦК [1].

Недоговірні зобов'язання слід відмежовувати від договірних:

договірні зобов'язання виникають  у разі укладення цивільно-правового договору (зокрема, договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання умов договору), а недоговірні — в тому разі, якщо суб'єкти не перебували в договірних правовідносинах (однак правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір, наприклад, відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (ст.ст. 1209—1211 ЦК);

договірні зобов'язання — це зобов'язання, що завжди існують між сторонами, а недоговірні — це завжди новий юридичний обов'язок, а в деліктних зобов'язаннях він покладається на правопорушника замість невиконаного;

договірні зобов'язання є відносними, а недоговірні виникають з порушення абсолютних прав;

договірні зобов'язання регулюється  як імперативними, так і диспозитивними нормами, а недоговірні — суто імперативними:

у разі невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання можлива відповідальність як у формі відшкодування збитків, так і у формі сплати неустойки, штрафу, а недоговірного зобов'язання — тільки у формі відшкодування шкоди;

у договірних зобов'язаннях на розмір відповідальності впливає вина кредитора, а для зобов'язань із відшкодування шкоди має значення тільки умисел і груба необережність потерпілого та матеріальний стан заподіювача шкоди-фізичної особи [3, с. 20].

Законодавець розрізняє такі види недоговірних зобов'язань:

зобов'язання із публічної обіцянки винагороди;

зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

зобов'язання із рятування здоров'я  та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

зобов'язання із створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

зобов'язання із відшкодування шкоди;

зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави [3, с. 21].

В юридичній літературі зобов'язання із публічної обіцянки винагороди, із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи називають зобов'язаннями із односторонніх дій. Особливість таких односторонніх дій полягає в тому, що при їх здійсненні однією особою права, а іноді й обов'язки, виникають у іншої особи, внаслідок чого і формуються зобов'язальні правовідносини.

2. Зобов'язання з публічної обіцянки  винагороди без оголошення конкурсу

 

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч. 1 ст. 1144 ЦК). [1]

Правове регулювання зобов'язання здійснюється § 1 гл. 78 ЦК.

Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак:

обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб;

обіцянка винагороди повинна мати майновий характер, наприклад, сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо;

умовою одержання винагороди є  вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо);

обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв.

Отже, публічна обіцянка винагороди — це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату.

За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів — публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату. Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату — не є акцептом.

Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, — кредитором [4, с. 642].

До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить:

зміст завдання;

строк виконання;

місце виконання;

форму та розмір винагороди.

Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи.

Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошені. Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала (ст. 1147 ЦК) [1].

У разі виконання завдання і передання  його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно — винагорода розподіляється між ними порівну.

Зобов'язання у зв'язку з публічною  обіцянкою винагороди припиняється у разі:

закінчення строку для передання  результату;

передання результату особою, яка  першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, згідно з ч. 2 ст. 1149 ЦК має право  публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування [6, с. 324].

3. Зобов'язання з публічної обіцянки  винагороди з оголошенням конкурсу

 

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу особа (замовник конкурсу) має право оголосити конкурс (змагання) для необмеженого кола осіб для визначення кращого з виплатою йому винагороди.

Правове регулювання зобов'язання здійснюється § 2 гл. 78 ЦК.

Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу має такі ознаки:

обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто зверненою до необмеженого кола осіб через засоби масової інформації або іншим чином. За цією ознакою конкурси поділяють на відкриті (запрошують до участі всіх, хто бажає) та закриті (запрошують до участі персональних учасники);

обіцяна винагорода — премія, яка  виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат незалежно  від його права на одержання інших  видів винагороди за працю;

винагороду обіцяють лише за найкращий  досягнутий результат. Тому змагання має бути визнано недійним, якщо подано лише один результат (робота) або одна особа подала декілька робіт.

Суб'єктами зобов'язання є засновники конкурсу та учасники конкурсу.

Засновник конкурсу зобов'язаний:

повідомити про умови конкурсу одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому;

прийняти та розглянути подані учасниками конкурсу роботи;

виплатити переможцеві конкурсу винагороду [7, с. 348].

Умови конкурсу можна умовно поділити на обов'язкові та факультативні. До обов'язкових законодавець відносить: а) предмет конкурсу; б) вид винагороди (суму премії) за кожне призове місце.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Причому засновник конкурсу повинен описати завдання з визначенням вимог до результату, певної дії, роботи, які він бажає одержати.

Винагороду може бути визначено як у грошовій сумі, так і в іншій матеріальній цінності. Крім того, засновник може передбачити в умовах конкурсу надання переможцеві лише морального заохочення.

В умовах конкурсу (факультативні) може бути зазначено також: а) кількість  призових місць; б) строк подання  творів на конкурс чи виконання певної дії тощо. Щодо строку подання творів на конкурс чи виконання певної роботи, то він повинен бути визначений з урахуванням можливості реально виконати конкурсне завдання. Причому засновники можуть визначати як остаточні, так і проміжні строки. Однак строк подання творів на конкурс чи виконання роботи не є істотною умовою оголошення конкурсу, тому визнати недійсним таке оголошення неможливо [5, с. 247].

У процесі проведення конкурсу може виникнути потреба внести зміни до оголошених умов конкурсу або навіть його відмінити. Законодавець наділяє засновника конкурсу такими правами (ст.ст. 1152—1153 ЦК), однак за умови дотримання певних вимог. Внесення зміни до умов конкурсу можливо: а) лише до початку конкурсу; б) про це має бути оголошено в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс. Якщо через зміну умов конкурсу участь у ньому для особи не становить інтерес або є неможливою, то ця особа має право на відшкодування засновником витрат, яких вона зазнала для підготовки до участі в конкурсі.

Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, що від нього не залежать. А в разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, яких він зазнав для підготовки до участі в конкурсі.

Право на одержання винагороди (премії) виникає лише в переможця конкурсу.

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Процедуру визначення переможця встановлює засновник конкурсу. Причому проводити оцінку переданих на конкурс результатів може засновник конкурсу як самостійно, так і спеціально створивши для цієї мети конкурсну комісію [7, с. 348].

За результатами конкурсу приймається рішення. Якщо рішення приймає конкурсна комісія, журі, то його повинен затвердити засновник конкурсу. Наприклад, за наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подано на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:

присудження усіх призових місць та нагород (премій), які було визначено  умовами конкурсу;

присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);

відмову в присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;

4) присудження заохочувального  призу та (або) нагороди (премії) (ст. 1155 ЦК).

Про результат конкурсу його засновник  повинен оголосити в тому самому порядку, в якому було оголошено  конкурс.

Учасники конкурсу можуть оскаржити  до суду прийняте рішення про результати конкурсу на загальних підставах.

Після визначення переможця конкурсу засновник зобов'язаний видати йому у встановлені строки, передбачену умовами конкурсу винагороду (премію), а переможець має право вимагати виконання свого обов'язку від засновника конкурсу (ч. 1 ст. 1156 ЦК).

Результати поданих на конкурс робіт, крім того, що вони були предметом конкурсного змагання, мають товарну цінність (або естетичну цінність для автора певної роботи). Тому законодавець врегулював відносини щодо результатів конкурсу в ст. 1156 ЦК. Наприклад, якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, то засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу. Причому засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу.