Юридичні особи як суб’єкти цивільних прав

      З усього вищезазначеного можна зробити  висновок, що філії та представництва є суб’єктами господарювання. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3.2. Представництво, як  юридична особа 

    Представництво – структурно відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи Це теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише окремі функції від імені юридичної особи поза місцем її знаходження (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної особи. Відповідно до ч. І ст.31 ЦК України, юридична особа може відкривати філії і представництва в порядку, встановленому законодавчими актами. Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших відособлених підрозділів підприємств, об’єднань, організацій та установ здійснюються в тому ж порядку, який встановлений для створення самих цих організацій (ст.7 Закону «Про підприємства в Україні»).

    Крім  понять «філія» і «представництво» в практиці зустрічається поняття «дочірньої організації» (представництва), хоча воно в законі не визначене. Дочірньою може визнаватися організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або оперативне управління для досягнення цілей, визначених засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації, призначає її керівника і здійснює щодо неї інші права власника, передбачені

    законодавчими актами. Дочірня організація зазначається в статуті організації,

    що  її створила. Проте дочірня організація  не відповідає по боргах своєї основної організації, а ця остання — по боргах дочірньої організації. При неплатіжездатності (банкрутстві) засновника стягнення по його боргах може звертатись на майно дочірньої організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій її кредиторів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ 

     Отже, на основі викладеного матеріалу  можна зробити такі висновки.

     Цивільний кодекс Української РСР (ЦК 1963р.) та новий Цивільний кодекс України (ЦК) по-різному визначають поняття  юридичної особи. Якщо ЦК 1963р. визначає юридичну особу як організацію, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (цивільна правосуб’єктність) (ст. 23 ЦК 1963р.), то в новому ЦК вона визначена як організація, створена й зареєстрована у встановленому порядку, яка наділяється цивільною правосуб’єктністю (ст. 80 ЦК).

     Ще  з давніх часів римського права  під основною ознакою юридичної  особи розуміли її майнову відокремленість.

     Щодо  визнання державної реєстрації обов’язковою ознакою юридичної особи, то, по-перше, в правовій практиці України зустрічаються випадки, коли юридична особа створюється та діє без державної реєстрації (це державні органи, що здійснюють владні повноваження, органи місцевого самоврядування та деякі інші суб’єкти). По-друге, наприклад, загальноосвітній навчальний заклад є юридичною особою, однак, школи на сьогоднішній день майном не наділені, не мають самостійного балансу, рахунків у банку; правомочності юридичних осіб, зокрема, й щодо управління майном, від їх імені здійснюються районними управліннями освіти.

     По-третє, до ЄДРПОУ включаються відомості  не лише про юридичних осіб, а  й про філії, відділення, інші відокремлені структурні підрозділи, які статусом юридичної особи не наділяються.

     Враховуючи  вищезазначене, визнавати державну реєстрацію обов’язковою ознакою юридичної  особи є некоректним. У практиці до закріплення за юридичною особою майна (наділення майном) її вважають такою, що не здійснює діяльність.

     Отже, дефініцію, наведену в ЦК 1963р., слід визнати більш вдалою, ніж визначення нового Цивільного кодексу.

     Відокремленість майна, на мою думку, ― головна  ознака юридичної особи. І в ЦК 1963р., й у новому ЦК залишаються  не повністю врегульованими деякі аспекти правового режиму майна юридичних осіб і, як наслідок, їх правосуб’єктності.

     Юридичну  особу можна класифікувати на види за різними критеріями. Проте  ця класифікація не знаходить відповідного відображення у ЦК.

     ЦК  вперше в історії розвитку права  України, розмежовуючи юридичних осіб на юридичних осіб публічного та приватного права, регулює порядок створення та правовий статус лише юридичних осіб приватного права.

     Отже, ЦК України визначає характер майнових відносин юридичних осіб приватного права, державних та комунальних підприємств з їхніми власниками, залишаючи поза увагою інші види юридичних осіб. Йдеться про державні органи, які здійснюють владні повноваження, та органи місцевого самоврядування, неприбуткові бюджетні організації ― лікарні, вузи тощо, які віднесені до юридичних осіб публічного права.

     Законодавець  свідомо виключає зі сфери регулювання  цивільного й, зокрема, господарського законодавства питання створення та правового статусу державних органів місцевого самоврядування, що наділяються ознаками юридичної особи, оскільки (так об’єктивно склалося) це питання належить до сфери правового регулювання конституційного та адміністративного права.

     Отже, для всіх без винятку юридичних  осіб правосуб’єктність у цивільних  правовідносинах є похідною від  правосуб’єктності їх власника (власників). Такі відносини можуть бути ієрархічними й обов’язково розпочинаються від правосуб’єктності осіб, які не мають ознак юридичної особи (народ України, держава, територіальна громада або окремі фізичні особи). Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець з недостатньою точністю розмежував юридичних осіб на юридичних осіб приватного та публічного права. Наприклад, згідно з ЦК України, навчальний заклад, створений державою, є юридичною особою публічного права (ст. 167), а приватний навчальний заклад – юридичною особою приватного права. Ці заклади відрізняються один від одного лише формою власності, а, згідно з Конституцією України, всі форми власності є рівноправними, а, отже, на обидва навчальні заклади повинен поширюватися єдиний порядок створення та діяльності.

     Таким чином, розглянуту класифікацію юридичних  осіб необхідно вдосконалити, передбачивши, що юридичні особи публічного права  – це державні органи, на які законом  покладено владні повноваження, та органи місцевого самоврядування. Решту юридичних осіб, зокрема, й державні та комунальні підприємства, слід віднести до юридичних осіб приватного права. Саме тоді в ст. 191 ЦК України можна буде передбачити, що об’єктом цивільно-правових угод може бути будь-яка юридична особа приватного права, що як єдиний майновий комплекс, є нерухомістю.

 

СИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1) Конституція  України, прийнята на п’ятій  сесії верховної Ради України  28 червня 1996року.

2) Цивільний  кодекс України від 16 січня  2003 року, № 435-IV.

3) Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Лапітенко. - Х.: Одісей, 2008.  4) Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992р.,

№ 2460-XII.

5) Про  власність: Закон України від  7 лютого 1991р., № 697-XII.

6) Про  свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991р., № 987-XII

7) Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р.,

№ 1576-XII.

8) Дзера О. В. Цивільне право України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 736с.

9) Олена  Єременко „До питання про державну реєстрацію юридичної особи” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., № 8.

10) А.Єфименко  „Регулювання припинення (реорганізації)  та ліквідації юридичної особи  за проектом Цивільного кодексу  України” // Право України, 2002р., №  10.

11) Цивільне право України // за заг. Ред. Я. М. Шевченко. – УК., 2003. – Т.1.

12) О.Кравчук  „Майновий аспект правового статусу  юридичних осіб за новим Цивільним  кодексом України” // Право України,2003р., № 12.

13) Д.  Лук’янець „Про вину юридичної  особи у сфері адміністративної відповідальності” // Право України, 1999р., №11.

14) В.Ніколаєв  „Про інститут юридичної особи”// Право України, 1997р., №7.

15) Г.Фединяк  „Межі здійснення правосуб’єктності  юридичними особами України за  кордоном” // право України, 2003р., № 12.

16) Цивільне  право України. Частина перша;  За ред. проф.. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М Ігнатенка. – Харків: Право, 2000. – 368с.

17) Цивільне право України: Навчальне видання / І.А. Бірюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак. – К.: Наукова думка, 2000. – 304с.

18) Цивільне  право: підручник для студентів  юридичних вузів та факультетів.  Загальна частина. / Д.В. Боброва,  О.В. Дзера, Н.С Кузнєцова, О.А.Підопригора.  – К.: Вентурі., 1997. – 544с.

19) Цивільне  право України: Підручник / Є.О.  Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776с.

20) Цивільне  право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / За  заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн  „Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 520с.

21) Цивільне  право України за ред. Р. О. Стефанчука, К. Наукова думка, Прецедент 2004с.562

22) Мазур О. С. Цивільне право України. — К.: Університет "Україна", 2005. — 288 с.

23) Л. Соловйова. Виникнення правосуб’єктності підприємств: деякі питання. // Право України, 2002. № 7.

24) В.  Кравчук. Визначення сфери застосування інституту юридичної особи. // Право України, 1998. № 4.

25) Рікс  Ніведа. Особливості корпорацій  у англосаксонській системі права.// Право України., 1997 № 8.