Форми державного правління

За  парламентської  форми  врядування,  яка  може  бути  і  у  республіці,  і  в  монархії,  верховна  влада  належить  представницькому  законодавчому  органу  (парламенту).  Він  володіє  суверенітетом,  який  йому  делегували  виборці,  і,  спираючись  на  нього,  формує  уряд,  що  є  відповідальним  перед  ним.  У  разі  втрати  довіри  парламенту  до  створеного  ним  уряду  проводиться  голосування  про  вотум  недовіри  і,  якщо  набрано  більшість  голосів  з  цього  питання,  уряд  змушений  піти  у  відставку.

Отже,  на  відміну  від  президентської  форми  врядування,  у  парламентській  республіці  виконавча  гілка  влади  не   є  самостійною;  її  влада  виводиться  з  влади  законодавчого  органу  (парламенту)  і  є  її  продовженням.  Керівництво виконавчою  владою  покладається  на  прем’єр-міністра.  Поряд  з  ним  існує  посада  глави  держави  -  президента,  котрий  реалізує  представницькі  та,  за  згодою  уряду,  деякі  інші  повноваження.  В  деяких  країнах  йому  належить  значна  роль  у  розв’язанні  конфліктів  між  кабінетом  міністрів  та  парламентом.  Він  може  приймати  відставку  уряду  і  доручати  формування  нового  кабінету,  або,  не  прийнявши  відставки,  оголосити  про  розпуск  парламенту  та  призначення  нових  виборів  та  ін.  Президент  за  цієї  форми  врядування  обирається  парламентом  (у  деяких  країнах  -  спеціальними  зборами),  а  отже,  не  є  сувереном.  Глава держави в парламентарній республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами та ін.

Глава уряду ( прем'єр - міністр, голова ради міністрів, канцлер) призначається, як правило, президентом. Він формує очолюваний ним уряд, що здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед  парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що  уряд лише тоді правомочний здійснювати керування державою, коли він користується довірою парламенту.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи  розвитку соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламентарна форма республіканського правління являє собою таку структуру вищих органів державної влади, що реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського  “гуртожитку”, засновані на засадах правової законності. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію ( по конституції 1947 р. ), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Індію й ін.

Змішана  республіка  поєднує  риси  парламентської  і  президентської  республіки.  Уряд  затверджується  парламентом  за  пропозицією  президента;  уряд  підзвітний  президенту  та  підконтрольний  парламенту,  президент  підписує  та  обнародує  закони,  що  приймаються  парламентом.  Такі  змішані  республіки  іменують  “напівпрезидентськими”  або  “парламентсько-президентськими”  (першим  називається  той  орган,  що  має  більше  повноважень).

А  зараз  розглянемо  деякі  сучасні  держави  з  різними  формами  державного  правління:

Україна

У  ст.  1  Конституції  України  проголошено:  “Україна  є  суверенна  і  незалежна,  демократична,  соціальна  і  правова  держава”.

Конституція  України  (ст.  5)  визначає,  що  наша  держава  має  республіканську  форму  правління.  Виходячи  зі  змісту  інших  статей,  можна  зробити  висновок,  що  це  не  парламентська  і  не  президентська,  а  “змішана”  республіка.  Це підтверджується тим що :

1. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права  шляхом голосування строком на п'ять років. Він є главою держави і виступає від його імені.
2. Єдиним законодавчим органом в Україні визначається її парламент – Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.
3. При формуванні уряду компетенція Верховної Ради і президента України поділяються і мають характер противаг, що утруднює узурпацію влади в одних руках.
4. Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину, а Президент України - якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися – право на прийняття заходів щодо Верховної Ради України.

         Парламент має право розглядати й затверджувати програму  дії уряду та прийняття резолюції недовіри урядові, що є наслідком його відставки.

                                       Велика Британія

Велика  Британія  являє  собою  класичний  приклад  парламентської  держави,  де  уряд  формується  парламентською  більшістю.  Тут  діє  принцип  парламентського  верховенства,  згідно  якого парламент  може  видати  або  скасувати  будь-який  закон,  не  існує  особи  чи  установи,  які  могли  б  знехтувати  його  актами.  Доктрина  парламентського  верховенства  є  одним  з  аргументів  проти  складання  формальної  конституції.

Велика  Британія  -  приклад  сучасної  монархії.  Монархічний  лад  не  є  рідкісним  в  Європі  початку  ХХІ ст.  Однак  якщо  в  інших  країнах  повноваження  монарха  обмежені  законодавчо,  то  у  Великій  Британії  і  тепер  монарх  формально  володіє  досить  широкими  правами,  які  обмежені  не  стільки  законами,  скільки  конституційними угодами.  Прерогативи  корони  поступово  виходили  з  ужитку,  але  прямо  скасовувались  тільки  у  тому  випадку,  коли  король  намагався  зберегти  їх  за  собою.

Так,  у  поступовому  переході  виконавчих  повноважень  від  короля  до  міністрів  важливу  роль  відіграв  принцип,  що  склався  ще  у  середньовіччі “король  не  може  помилятись”  і,  відповідно,  бути  підсудним.  Та  через  те,  що  управління  має  бути  відповідальним  і  базуватися  на  законі,  з  принципу  безвідповідальності  короля  поступово  виросли  інші:  “ніхто  не  може  посилатися  на  наказ  короля  у  виправдання  порушення  закону”;  “якась  особа  має  відповідати  за  її  короля”.  Відповідно,  королівські  накази  повинні  скріплятися  підписом  міністра,  який  і  несе  за  них  всю  повноту  політичної  та  кримінальної  відповідальності. 

                                              США

В  конституції  США  закріплено  модель  так  званої  президентської  республіки.  Ця  модель  була  запозичена  багатьма  країнами  Латинської  Америки,  вона  і  вплинула  на  державну  розбудову  інших  держав.  Зміст  американської  моделі,  відмінний  від  британського  парламентаризму,  полягає  в  жорсткому  розподілі  виконавчої  (президентської)  і  законодавчої  влад,  які  формуються  незалежно  одне  від  одного.  Достатньо  самостійно  діє  і  судова  влада.

Американську  систему  характеризує  верховенство  конституції,  яка  стоїть вище  навіть  від  конгресу.  Верховний  суд  США  успішно  закріпив  за  собою  право  і  обов’язок  спростувати  будь-який  прийнятий  конгресом  закон,  що  визнаний  антиконституційним.  Хоча  повноваження  конгресу  обмежується  конституцією,  все  ж  американські  законодавці  мають  набагато  більшу  свободу  порівняно  з  британськими.  Парламент  номінально  двопалатний,  але  справжня  законодавча  влада  зосереджена  в  палаті  громад.  Прем’єр-міністр  і  його  кабінет,  звичайно,  не  проводять  політики,  попередньо  не  порадившись  із  впливовими  парламентарями,  а  домінуючий  вплив  кабінету  на  парламент  підтримується  суворою  партійною  дисципліною.

Конституція  США  розподіляє  поміж  гілками  уряду  більш-менш  специфічні  завдання,  наприклад,  наділяє  конгрес  так  званою  владою  гаманця.  Президент  може  запропонувати  бюджет,  проте  останнє  слово  щодо  витрат  уряду  завжди  залишається  за  конгресом.

                                             Франція

Президентська  і  парламентська  системи  становлять  основні  альтернативи  в  демократичному  урядуванні.  Одначе  можливі  відхилення  від  цих  альтернатив,  про  що  свідчить  урядова  структура  сучасної  Франції.  Нині  у  Франції  діє  форма  уряду,  що  поєднує  елементи  і  президентської  і  парламентарної  систем.  Йдеться  про  п’яту  республіку.  Така  система  урядування  визначається  Конституцією  1958  р.  Її  основні  положення  були  керовані  політичною  філософією  де  Голля,  який  вважав,  що  виконавча  влада  не  повинна  залежати  від  парламенту,  що  єдність,  згуртованість  і  внутрішня  дисципліна  уряду  Франції  повинні  бути  священними,  інакше  керівництво  держави  швидко  стане  неспроможним  і  нечинним.

Саме  глава  держави,  наголошував  де  Голль,  повинен  брати  до  уваги  загальний  інтерес  у  своєму  виборі  урядових  осіб,  враховуючи  орієнтацію  парламенту.  Саме  він  повинен  призначати  міністрів,  і  насамперед  прем’єр-міністра,  який  спрямовує  політику  і  діяльність  уряду.  Його  завданням  є  видавати  закони  і  декрети,  обов’язкові  для  громадян  усієї  держави,  очолювати  кабінет  і  обстоювати  там  державну  цілісність.  Він  повинен  бути  третейським  суддею,  що  стоїть  над  політичними  обставинами  буденності,  і  виконувати  цю  функцію  звичайним  порядком  у  кабінеті  або  в  особливо  складні  періоди  доручити  нації  прийняти  своє  суверенне  рішення шляхом  виборів.  А  якщо  станеться  так,  що  нація  опиниться  у  небезпеці,  його  обов’язком  є  гарантування  державної  незалежності  й  угод,  укладених  Францією.

Виконавча  влада  у  Франції  поділена:  прем’єр  є  главою  уряду,  а  президент  -  главою  держави.  Але  на  відміну  від  британського  монарха  французький  президент  наділений  рядом  важливих  повноважень.  Як  і  в  США,  французький  президент  незалежний  від  законодавчої  влади,  перебуває  на  посту  протягом  встановленого  строку  повноважень  (7  років)  і  має  сильну  владу.

Франція  суттєво  відрізняється  від  розглянутих  вище  моделей  не  тільки  організацією  центральної  влади.  Вона,  не  зважаючи  на  політику  регіоналізаціїї,  що  впроваджується  зараз,  є  типовим  прикладом  країни  з  централізовано-бюрократичної  системи  управління.  Місцеве  самоврядування  ніколи  не  мало  тут  такого  значення,  як  в  Англії  та  США.                           

                                         Висновки

Підсумовуючи,  треба  зазначити  наступні  важливі  моменти.

Усі  держави  мають  найголовніші  компоненти,  проте  значно  відрізняються  за  формою  окремих  владних  структур  і  за  характером  їх  відносин  із  суспільством  та  між  собою.  Для  узагальненої  характеристики  відмінностей  між  державами  існує  поняття  форми  держави,  що  охоплює  форму  державного  правління,  політичний  режим  та  державно-територіальний  устрій.  Форма  державного  правління,  зокрема,  вказує  на  спосіб  організації  верховної  ради,  правовий  статус  і  принципи  взаємовідносин  вищих  органів  державної  влади,  співвідношення  повноважень  центральної  влади  та  адміністративно-територіальних  одиниць,  методи  здійснення  влади,  характер  її  стосунків  із  суспільством.

                  Список використаної  літератури

1. Правознавство.  Навчальний  посібник.  За  ред. Академіка  наук  АпрН  України,  доктора  юридичних  наук,  професора  В.В. Копейчикова.  Київ,  Юрінком  Інтер  -  1999.  с.42-43
2. Основи  права.  Учебник.  Под  ред. Академіка  РАЕН В.В. Лазарева.  Юристъ,  Москва  -  1996.  с.37
3. Основи  правознавства.  Підручник.  За  ред.  І.В.Усенка.  Київ-Ірпінь Перун  -  1997.  с.17-20;  с.116-117.
4. Основы  правовых  знаний.  Учебное  пособие.  Под  ред.  Профессора  В.И.Шкатуллы.  Москва  academia  -  1999. с.28-29.
5. Государственное  управление  зарубежных  стран.  С.В.Пронкин,  О.Е.Петруненко.  Аспект  пресс  Москва  -  2001.  с.7-10;  с.99-101;  с.197-198;  с.287-289;  с.359-360.
6. Державне  управління.  Глен  Райт.  Київ  “Основи”  -  1994.  с.4-17.
7. Політологія.  За  ред.  А.Колодій.  Львів  -  2000.  с.385-387.
8. Політологія.  За  ред.  О.І.Семківа.  Львів  -  1996.  с.290-309.