Держава і право зарубіжних країн

Ця Палата виконує функції верховного суду.

Процес  втрати впливу цією Палатою почався  ще у кінці 18 – на почату 19 ст. У  жовтні 1999 року лейбористський уряд Т.Блера  провів через Парламент Закон  про реформування Палати лордів, відповідно до якого її повинні покинути усі  спадкові пери (759 осіб на цей час).

      У взаємовідносинах між палатами домінує  Палата Общин, це стосується законодавчого  процесу, хоча право законодавчої ініціативи і мають дві Палати. Хоча Палата Лордів і може відхилити законопроект Палати Общин, та через рік він  може знову бути прийнятий нижньою палатою без врахування поправок верхньої Палати та в порядку процедури звичайного голосування і стає законом без будь-якої санкції Верхньої Палати. Що стосується фінансових законопроектів, то Палата Лордів може лише на місяць відтер мінувати їх промульгацію.

      Главою  держави є монарх - королева (король), який формально володіє широкими владними повноваженнями, але в дійсності велику частину з них реалізує уряд. Тому часто говорять про «сплячі повноваження» британського монарха.

З 18 ст. повноваження монарха теоретично залишаються незмінними:

• призначає Прем’єр-міністра;
• керує адміністрацією держави;
• керує дипломатією;
• керує Збройними Силами;
• санкціонує прийняті Парламентом закони;
• оголошує розпуск Палати Общин;
• призначає членів у Палату Лордів.

На практиці ці права не можуть бути реалізовані  монархом за власною волею. Наприклад, призначення Прем’єр-міністра залежить від всезагального голосування, оскільки він є лідером партії, яка перемогла на виборах. В законодавчій сфері право вето не застосовується з 1708 року. Розпуск Палати Общин не може бути здійснений без «поради» Прем’єр-міністра.

Фактично  монарх виконує символічні функції, є уособленням єдності королівства, представляє країну у міжнародних  відносинах, що певною мірою полегшує відповідні обов’язки Прем’єр-міністра.

      Реальна роль монарха визначена конституційною угодою, яка передбачає контрасигнацію практично всіх владних рішень та актів монарха Прем’єр-міністром  чи компетентним міністром.

      Важливе місце у механізмі здійснення державної влади займає уряд – Кабінет міністрів на чолі із Прем’єр-міністром. Його організація та структура винесені за рамки законодавчого регулювання.

Реальний  уряд включає в себе керівників не всіх міністерств і відомств, а  лише найголовніших (біля 20). Уряду як колегії всіх керівників просто не існує.

Прем’єр-міністр  пропонує членів уряду на призначення  монархом без участі парламенту. Вважається, що уряд має підтримку парламенту до тих пір, поки Палата общин не проголосує проти його пропозиції з  принципово важливого питання чи прямо не висловить йому недовіру. І хоча на практиці Прем’єр-міністр і очолюваний уряд можуть і надалі існувати, але їх діяльність буде паралізована. Тобто формування уряду залежить від розстановки політичних сил у Парламенті.

Допускається як колективна, так і індивідуальна відповідальність уряду. Питання про те, чи буде слідувати за висловленням недовіри одному міністру відставка всього уряду залежить від рішення Прем’єр-міністра та залежить від політичної ситуації, яка склалася у Парламенті.

Відставка Прем’єр-міністра завжди тягне за собою  відставку уряду.

Глава уряду не лише керує його роботою, визначає порядок денний, але й  приймає важливі урядові рішення, навіть якщо з приводу них є  певні розходження між главою уряду та іншими міністрами.

Прем’єр-міністру належить останнє слово при вирішенні  питання про розпуск Палати Общин (хоча офіційно вважається, що таке рішення  приймає монарх). Як правило такий  розпуск здійснювався при такій  політичній ситуації, коли на нових  виборах правляча політична сила мала можливість знову отримати більшість голосів виборців.

      Силові  структури перебувають під керівництвом вузького кола осіб (Прем’єр-міністр, міністр внутрішніх справ, міністр оборони та верховні офіцери та чиновники).

Формально Верховним головнокомандуючим Збройних Сил є глава держави, йому належать виключні права по розташуванні Збройних Сил та призначенні офіцерів. Але прерогативи по управлінні Збройними Силами реалізуються Прем’єр-міністром шляхом особистих дій, в тому числі після консультацій із посадовими особами міністерств.

Прем’єр-міністр  очолює Комітет оборони і заморської політики (членами якого є міністр оборони, внутрішніх справ, іноземних справ, фінансів, до його роботи також залучаються представники верховного командування та верховні чиновники Міністерства оборони). Цей комітет відає усіма військовими питаннями та координує діяльність всіх міністерств з проблем побудови Збройних Сил та підготовки до війни.

Прем’єр-міністр також здійснює загальне керівництво службою розвідки та Службою Безпеки.

      Міністерство  внутрішніх справ займає вищий статус в ієрархії міністерств. Його глава входить до складу Кабінету і такий пост як правило довіряється одному із лідерів партії, яка формує уряд.

Особливий статус цього міністерства впливає  і на характер його функцій:

1. керівництво діяльністю по підтриманню внутрішнього порядку, поліцейською службою та політичним розшуком;
2. управління місцями позбавлення волі та ряд функцій у сфері управління юстицією (міністр внутрішніх справ призначає директора публічних переслідувань, який виконує функції кримінального розшуку, займається питаннями організації судів нижчих інстанцій);
3. контроль над імміграцією;
4. інші функції у сфері внутрішніх справ, які не віднесені до компетенції будь-якого іншого міністерства чи відомства.

      Поліцейські утворення можна розділити на загальні (утворюються за територіальним принципом) та спеціальні (поліція управління атомною енергетикою, Міністерства оборони, транспортна, цивільної авіації, Лондонського порту та інших портів). Існують також спеціальні жіночі поліцейські формування.

      Найбільш  відома поліція – столична Поліція  – Скотланд-Ярд, в складі якої є 6 підрозділів (адміністративний, вуличного руху і транспорту, кримінальних розслідувань, юридичний, медичний, науково-дослідницький). Столична поліція підпорядковується міністерству внутрішніх справ і міністр призначає на посади її посадових осіб.

      Специфіку має і поліція Сіті, яка займається охороною банків, офісів, страхових компаній і т.д., які розташовані у невеликій частині міста – Сіті.

      Характерною рисою для англійської поліції  є те, що очолити її може лише особа, які пройшла всі щаблі поліцейської служби, починаючи із патрулювання вулиць, тобто перескочити певні  сходинки неможливо.

      Судова  система має специфічні ознаки:

1. застосування судових прецедентів;
2. вироблення процесуальних норм судом;
3. практика виборності судді, особливо нижчого рівня;
4. залучення присяжних засідателів (не в багатьох випадках)

      Судова  система є децентралізованою.

Вищою судовою інстанцією є Палата Лордів (щодо Англії, Уельсу та Шотландії (але лише щодо цивільних справ)).

Верховний суд Англії та Уельсу складається з трьох самостійних судових установ – Апеляційного суду (цивільний та кримінальний), Високого суду (відділення королівської лави – розглядає найбільш складні цивільні справи та апеляції на вироки магістерських судів, канцлерське відділення – у першій інстанції заслуховує цивільні справи, пов’язані з власністю та банкрутством, сімейне відділення – розглядає скарги на рішення із сімейних відносин) та Суду Корони (у першій інстанції за участю присяжних розглядає найбільш складні кримінальні справи, а також апеляції на вироки і рішення магістерських судів).

Судді Верховного суду призначаються королевою  довічно за рекомендацією лорда-канцлера, який його очолює.

      До  категорії нижчих судів відносять  суди графств (цивільні справи) та магістерські суди (кримінальні справи).

      Крім  того діють і спеціалізовані суди, які утворюються за галузевим принципом (наприклад, Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові трибунали, тощо).

      Судова  система Північної  Ірландії в основному аналогічна англійській.  Що стосується судової ситеми Шотландії, то вона має значну самостійність. Діє вища судова інстанція з кримінальних справ та вища судова інстанція з цивільних справ. Діють шерифські суди – на території кожного із шерифств, які розглядають цивільні та кримінальні справи. Нижчою інстанцією з кримінальних справ є окружні суди. Судді шотландських судів призначаються монархом за рекомендацією Державного секретаря зі справ Шотландії. 

5. Державний устрій та Організація влади на місцях.

      До  складу Великобританії входять Англія, Шотландія, Уельс та Північна Ірландія. Це є унітарна держава, але досить багатонаціональна, яка утворилась в результаті уній із Шотландією, 1707р., Уельсом, 1536, 1542 р.р. та Ірландією, 1901 р. До складу Великобританії входять також і ряд островів (о. Мен, Нормандські ос-ва). З моменту утворення та протягом існування цього союзу часто виникають питання надання автономії Шотландії та Уельсу та незалежності Північній Ірландії. Між цими регіонами існують суттєві відмінності у культурному, релігійному, мовному, економічному житті.

      На  сучасному етапі в державному управлінні цими територіями спостерігаються  елементи автономії, особливо в Шотландії.

      Щодо  Шотландії, то вона володіє власною  судовою системою, тут діє Шотландський парламент, який приймає власне законодавство, в тому числі у податковій сфері, та свій орган виконавчої влади. Для  Шотландії загальнонаціональним Парламентом  видається спеціальне законодавство для Шотландії. В рамках британського уряду існує спеціальне міністерство – Шотландське відомство, структурні одиниці якого розміщені в столиці Шотландії – Единбурзі. В його компетенцію входять питання місцевого значення, пов’язані із охороною здоров’я, освітою, охороною громадського порядку та ін., в тому числі контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування.

У Парламенті діє шотландський комітет, до складу якого входять всі депутати, обрані на території округів Шотландії  та в якому проводиться друге читання законопроектів, пов’язаних із справами Шотландії.

      Принцип автономності державного управління на рівні законодавчої та виконавчої влади  встановлено і щодо Уельсу, але  в меншій мірі, немає своєї судової  системи, спеціальних законів щодо Уельсу не видається. Але тут діє Національна Асамблея Уельсу, який видає власні закони, але вони підпорядковані загальнонаціональному парламенту.

• Але слід зазначити, що поняття автономності по відношенню до вказаних регіонів є досить умовним, вони не є класичними автономними утвореннями, оскільки не мають достатньо широких повноважень по самоуправлінню.

      Існують також нюанси і в адміністративно-територіальному  поділі, якщо Англія поділяється на графства райони і приходи, то Шотландія  – лише на округа та райони.

      Що  стосується Ірландії, то тут були спроби відновити дію власного законодавчого  органу та сформованого ним уряду, але  довгий час вони не закінчувалися  успіхом, так як у зв’язку із боротьбою  із тероризмом була запроваджена система  «прямого правління з Лондону». У 2001 році тут були сформовані уряд та законодавчий орган, що свідчить про децентралізацію влади в даному регіоні.

• Місцеве самоврядування характеризується відсутністю на місцях представників центральної влади (англосаксонська система) – автономна система місцевого самоврядування, за якою пряме підпорядкування за вертикаллю здійснюється в обмеженій формі.