История феодальных общественных отношений

 но фактически господствующей  во всех решающих сферах буржуазного  общества буржуазией и официально  правящей земельной аристократией.  Первоначально после "славной"  революции 1688 г. в компромисс  была включена только одна  фракция буржуазии - финансовая  аристократия. Избирательная реформа  1832 года в Англии, которой мы  будем касаться ниже, включила  в указанный классовый компромисс  и другую фракцию английской  буржуазии - промышленную буржуазию.  Соответственно с тем законодательство  Англии уже с 1832 года представляет  собой, как мы увидим, серию  уступок промышленной буржуазии

.Основные  этапы Великой Французской буржуазной  революции.

В условиях жестокого финансового  кризиса последний французский  абсолютный монарх Людовик XVI Бурбон был  вынужден созвать Генеральные штаты, впервые почти за 200 лет. Значительное количество мест в нем занимали представители  третьего сословия (хотя голосование  проводилось еще, как и прежде, по сословиям), многие из них были юристами. 5 мая 1789 г. Генеральные штаты собрались  в Версале, третье сословие сразу  встало в оппозицию к королю, его  представители (и примкнувшие к  ним некоторые делегаты других сословий, включая Талейрана, Мирабо и др.) провозгласили себя Национальным собранием, потребовав принятия Конституции Франции. Национальное собрание стало Учредительным. 14 июля 1789 г. в результате народного  бунта в Париже штурмом была взята  Бастилия, политическая тюрьма, абсолютная монархия во Франции была свергнута, началась Великая французская буржуазная революция.

Этапы революции Ход Французской  революции 1789 - 1794 гг. условно делится  на следующие этапы:

1. Период конституционной монархии (1789-1792). Главная движущая сила - крупная  аристократическая буржуазия (представители  — маркизы Мирабо и Лафайет), политической властью владеют  фельяны. В 1791 г. была принята  первая Конституция Франции (1789 г.).

2. Жирондистский период (1792-1793). 10 августа  1792 г. монархия пала, король Людовик  XVI и королевская семья были  арестованы, к власти пришли жирондисты (название от департамента Жиронда,  в котором находится город  Бордо, оттуда были многие жирондисты, например Бриссо), провозгласившие  Францию республикой. В сентябре 1792 г. взамен предусмотренного  отмененной Конституцией 1791 г. Законодательного  собрания Франции было созвано  новое Учредительное собрание - Национальный  конвент. Однако в Конвенте  жирондисты оказались в меньшинстве.  Также в Конвенте были представлены  якобинцы, исповедовавшее более  левые взгляды, чем жирондисты, выразители интересов мелкой  буржуазии. Большинство в Конвенте  составило так называемое «болото», от позиции которого фак¬тически  зависела судьба революции.

3. Якобинский период (1793-1794). 31 мая-2 июня 1793 г. власть перешла от  жирондистов к якобинцам, устанавливается  якобинская диктатура, республика  была укреплена. Разработанная  якобинцами Конституция Франции  так и не была введена в  действие.

4. Термидорианский период (1794-1795). В  июле 1794 г. в результате термидорианского  переворота якобинцы были свергнуты,  а их лидеры казнены. Во французской  революции обозначился консервативный  поворот.

5. Период Директории (1795-1799). В 1795 г. была принята новая Конституция  Франции. Конвент был распущен. Учреждена Директория - коллективный  глава государства, состоящий  из пяти директоров. Директория  была свергнута в ноябре 1799 г.  в результате брюмерского переворота  под руководством генерала Наполеона  Бонапарта. Это ознаменовало конец  Великой французской буржуазной  революции 1789-1799 гг.

Війна проти республіканської Франції  затягувалася. 1793 р. до анти-французької  коаліції приєдналися Англія, Іспанія, Голландія, ряд італійських та німецьких  країн, їх підтримувала Російська імперія.

Ця війна, а також поразки  на фронтах штовхнули народ під  керівництвом якобінців до вигнання зі складу Конвенту депутатів-жиродистів.

Влада перейшла до якобінців. П'ять  іноземних армій тіснили втомлені, погано озброєні війська. Контрреволюційний  заколот, очолюваний дворя-нами-монархістами, що спалахнув у Вандеї, миттєво  поширився по всій країні.

Для привернення селянства на свій бік якобінський Конвент передав  селянам общинні землі та землі  емігрантів, скасував феодальні повинності.

1793 р. Конвент затвердив нову  Конституцію Франції — демократич-нішу, ніж Конституція 1791 р. Франція  проголошувалася республікою з  однопалатними зборами, що обиралися  прямим загальним голосуванням  чоловіками, які досягли двадцятиоднорічного  віку. У Конституції йшлося про  право на освіту, працю, необхідність  допомоги нужденним. Прийнявши  найдемократичнішу конституцію,  Конвент не запровадив її в'життя.  Крайня напруженість боїв проти  європейських монархій, жорстока  громадянська війна, що розділила  країну на два непримиримих  табори, вбивства, замахи (зокрема, був  убитий редактор революційної  газети "Друг народа" Жан-Поль  Марат), змови — усе це вимагало  інших методів організації влади.  Якобінці встановили режим диктатури. ,

Якобінці посилили терор проти  контрреволюційних сил. Конвент  прийняв декрет про мобілізацію  на війну. Конвент і створений  ним Комітет національного порятунку  на чолі з Максиміліаном Робесп'єром, Сен-Жюс-том та іншими придушили  внутрішню і зовнішню контрреволюцію та ви­гнали інтервентів за межі Франції.

Після усунення небезпеки реставрації  дореволюційних порядків у країні посилилося невдоволення як народних мас, так і  буржуазії якобінською диктатурою (встановленням максимуму цін, ставками заробітної плати, реквізиціями, переслідуванням  спекуляції тощо).

Внутрішня боротьба в якобінському блоці між прихильниками Робесп'є-ра та "шаленими" і "поміркованими" щодо шляхів вирішення соціальних проблем  послабила якобінську диктатуру.

Криза в суспільстві та криза  в Конвенті призвели до контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 липня) 1794 р. Робесп'єр і його прихильники були страчені.

Влада перейшла до Конвенту, в якому  переважали промисловці, фінансисти, нові землевласники, які розбагатіли внаслідок революції.

1795 р. Конвент прийняв нову  Конституцію, що скасувала загальне  виборче право і запровадила  виборче право для власників  майна. Влада в країні перейшла  до Директорії, яка складалася  з п'яти чоловік, обраних двопалатним  законодавчим органом — Радою  п'ятисот і Радою старій­шин. Правління  Директорії було безпосереднім  продовженням панування термідоріанців, тобто промисловців і фінансових  кіл, які заволоділи багатствами  колишніх власників-аристократів  і не могли допустити повернення  старого, дореволюційного режиму. 1796 р. уряд Директорії розкрив  змову "товариства рівних", яку очолював Гракх Бабеф. Він  закликав до ліквідації приватної  власності, щоб досягти "фактичної  рівності" людей. Його було  страчено, а "товариство рівних" розгромлено.

Характер війни проти країн  антифранцузької коаліції в часи Директорії різко змінився: розпочавшись як війна на захист Французької республіки, з 1797 р. вона перетворилась на війну  за завоювання чужих територій. Наполеон Бонапарт, який командував армією в  Північній Італії, завдав поразки  італійцям і австрійцям, вступив  в Австрію і змусив противників  підписати мирний договір. Австрія  визнала перехід до Франції лівого берега Рейна і Бельгії. Франція  підкорила собі Італію і Швейцарію. Однак головним ворогом Франції  ще залишалася Англія. Намагаючись  підірвати колоніальну могутність Англії, Директорія вирішила надіслати  експедицію в Індію, але для початку  захопити Єгипет як шлях в Індію, що пролягав через арабські країни. Очолив експедицію -Наполеон. Він розгромив  єгипетську армію, проте спроби завоювати  Сирію були невдалими.

Розгром англійським флотом французької  ескадри звів нанівець перемоги Наполеона  в Єгипті. Це прискорило створення  антифранцузької коаліції у складі Англії, Росії, Туреччини й Австрії. Навесні 1799 р. французька армія була розбита в Німеччині, російська  армія під командуванням Суворова вигнала французькі війська з  Італії.

Воєнні невдачі і небезпека  зовнішнього вторгнення, а також  політика Директорії стурбували заможні  прошарки Франції. Роялістські повстання, відсутність належного законопорядку (розбій та грабежі) переконували більшість  населення у необхідності встановлення твердої влади. З гене­ралів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори  виявився Бонапарт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та повернувся до Парижа.

У листопаді (18 брюмера) 1799 р. Бонапарт добився відставки Директорії. Наступного дня, оточивши своїми військами приміщення, в якому засідали депутати Ради п'ятисот і Ради старійшин, Наполеон змусив депутатів  передати владу трьом консулам на чолі з ним. Переворот 18 брюмера завершив французьку революцію.

 Велика французька революція  кінця XVIII ст. знищила феодально-абсолютистський  лад у Франції і встановила  республіку. Буржуазія, яка прийшла  до влади, розв'язала терор  проти монархістів і народних  мас, невдоволених своїм становищем, здійснювала агресивну зовнішню  політику. Нетерпимість до внутрішніх  противників, загарбницькі війни  проти сусідів призвели до  нестабільності центральної влади  і відкрили шлях до встановлення  диктатури Наполеона.

Директорія (Виконавча Директорія) — уряд Французької республіки з  листопада 1795 до листопада 1799 р. Результати термідоріанського перевороту 1794 р. були закріплені конституцією III року, виробленою й прийнятою Конвентом  восени 1795 р. Сам Конвент розпускався (26 жовтня 1795 p.). Законодавча влада  зосереджувалася в двох палатах  — Раді п'ятисот та Раді старійшин; виконавча влада передавалася Директорії. Остання складалася з 5 чоловіків  і щорічно оновлювалася на одну п'яту  свого складу. У Директорію першого  складу увійшли Л. М. Ла Ревельєр-Лепо, Ж. Ф. Ребель, Ф. Л. О. Летурнер, П. Баррас, Л. Н. Карно.

Режим Директорії відповідав потребам соціальної консолідації класу власників  на низхідній лінії революції, забезпечуючи компроміс між тими колами буржуазії, які виграли від революційного  перерозподілу власності, але не мали наміру ризикувати основним капіталом, складеним ще до 1789 р., та «новими» власниками, основний капітал яких сформувався  після 1789 р. і гарантії недоторканості якого були дані Якобінською диктатурою. Ліквідація парламентської опозиції дозволила  Директорії упорядити податкову  систему (листопад 1797 — грудень 1798 p.), однак загалом фінансове становище  залишалося важким. Економічному пожвавленню  і подальшій стабілізації внутрішньополітичного  життя Франції сприяла широкомасштабна  зовнішня експансія — наполеонівські війни в Італії, Єгипті, грабіж сусідніх країн. Ця агресія захищала термідоріанську  Францію і від загрози реставрації  «старого порядку», і від нового підйому революційного руху. Неминуче в цих умовах зростання впливу армії призвело до перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 р., встановлення «твердої влади» — диктатури Наполеона, яка  покінчила з існуванням Директорії.

  КОДЕКС НАПОЛЕОНА, либо Гражданский  кодекс (Code Napoleon, Code Civil), свод гражданского  законодательства Франции, принятый  в начале марта 1804 во время  Консульства Наполеона Бонапарта.

       Разработанный  комиссией адвокатов по инициативе  и при конкретном участии Наполеона,  кодекс юридически закреплял  покорения Великой французской  революции. Он опирается на  Декларацию гражданского права  и господина. Важным юридическим  источником кодекса считается  римское право. 

       Содержание кодекса    Кодекс Наполеона состоит из 3 долей. В 1 трактуются вопросцы правоспособности и акты гражданского состояния: брак, развод, опека, усыновление. Провозглашается гражданское равноправие: «Осуществление прав человека не находится в зависимости гасившей (ст. 7); «любой француз использует правами человека» (ст. 8). Законодатели фиксируют общепризнанных мерок, обеспечивающие сбережение и неприкосновенность принадлежности семьи: верховенство в семье супруга и невозможность для супруги располагать имуществом в отсутствии его согласия, власть опекунов над детками. В центре кодекса — вопросцы принадлежности, которые были основными для массы новейших, сделанных революцией владельцев.

       Вторая часть  кодекса приурочена к распорядку  права принадлежности: «собственность  есть право воспользоваться и  давать указания вещами более  полнейшим образом, с тем, дабы  потребление не считалось этим, какое не разрешено законами  или же распорядками» (ст. 544). Вслед  за Декларацией прав кодекс  признаёт, что «никто не имеет  возможности быть побуждаем к  уступке собственной принадлежности, в случае если данное не  делается из-за социальной выгоды  и за справедливое и предварительное  возмещение» (ст. 545).

       Третья часть  регламентирует договорные дела, связанные с приобретением принадлежности (порядок наследования, дарения,  купля-продажа), уговоры по найму,  такие как по найму рабочей  силы. Непременным условием законности  уговора кодекс заявляет равноправие  заключающих его жителей и  их полную свободу вступать  или же не вступать в договорные дела.

       Значение кодекса  Для Франции кодекс Наполеона  появился первым общим для  всей державы сводом законов.  Он законодательно прикрепил  главнейшие финансовые и гражданские  последствия Французской революции.

       Сразу ведь  в последствии принятия кодекс  был распространен на французские  колонии, и еще на почти все  европейские державы, завоеванные  Наполеоном или же вступившие  с ним в альянс (Италия, Голландия,  Бельгия, герцогство Варшавское, Вестфальское царство и другие.). В 19 веке на базе французского  кодекса делались гражданские  законы свежих стран в Центральной  Америке. Гражданский кодекс работает  с некими переменами не совсем  только в лично Франции, да  и в Бельгии, Люксембурге, Доминиканской  республике, оставаясь основой современного  гражданского права.