Територія Донецької області

                                                                                     спеціальності                                                      

                                                                                     „Дошкільна освіта”

                                                                                      Льовочкіна Валерія 
 
 

Маріуполь 2011 
 
 
 

     До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII — початку XIX століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80—90-х роках XIX століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.  
      У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.  
      Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.  
      В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з'являються нові, з реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.  
Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька». Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.  
Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди, відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба. Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні подруги?»  
У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.  
 
Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!  
Червоним, чорним вишиває мені життя, —  
 
так піднесено сказав Павло Тичина.  
Адже в народі існує поетичний образ:  
 
Червоне — то любов,  
а чорне — то журба.  
(Дмитро Павличко)  
 
Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.  
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».  
В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.  
Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.  
В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.  
У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні сорочки.  
В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», — говорить народне прислів'я.  
Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність.  
Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи полик, — це вшивне плічко, що з'єднує задню й передню частини сорочки. Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.  
Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом, пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.  
Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).  
У центральних областях України були поширені так звані українки — сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.  
В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно пов'язаний з конструкцією крою.  
Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою ажурних з'єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки, вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що йдуть до церкви, він пише: «лопотіли сорочки», — підкреслюючи цим їхнє соціальне становище. В кожному регіоні у вишивках склалася своя, відшліфована сторіччями, єдність орнаменту, засобів вираження його та колірна гама.  
Виходячи з локальних особливостей народної вишивки, які виявилися в колориті, техніках виконання, типових орнаментальних мотивах і композиціях, умовно здійснено етнографічний поділ на регіони України. Це — Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля, Південь України, Карпати і Прикарпаття. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

     Маріупольський  державний університет

     Кафедра дошкільної освіти 
 
 
 
 
 

     Українська  вишивка 
 

                                                                                     Виконала:

                                                                                     студентка другого курсу

                                                                                     спеціальності                                                      

                                                                                     „Дошкільна освіта”  

                                                                                      Льовочкіна Валерія 
 
 

Маріуполь 2011 
 
 
 
 

   Загалом для традиційного українського костюма характерні геометричні та рослинні мотиви орнаменту.

   Розвиток орнаментального малюнка від елементарних форм до більш складних в історичному і територіальному аспектах простежується з півночі на південь. На півночі побутував найдавніший монохромний геометричний орнамент. На Південно-Західному Поділлі та в Карпатах (у гуцулів) геометричні мотиви ускладнювалися завдяки як графічній побудові, так і поліхромії. Рослинні мотиви, поширені на Середній Наддніпрянщині, а також на Лемхівщині, вирізнялися композиційною побудовою, технікою виконання, колоритом.

   Орнаментальні мотиви ткання і вишивки, які складалися протягом століть, були віддзеркаленням оточуючого світу. Про це свідчать народні назви геометричного і рослинного орнаменту: сонечка, оленячі ріжки, жаб'ячі очі, жучки, зозулі, грабельки, гребінки, дубові листочки, огірочки, жолудь, хмелик, ведмежа лапа, човник, зірка, рожа, кружки, віконця, церковця та ін.

   Найпростіший орнаментальний мотив — лінійно-геометричний, обумовлений технікою ткацтва. Він був поширений в усій Україні, але найбільше побутував на Волині та Поліссі.

   В українській орнаментиці досить часто присутній мотив ромба. Найпростіша його форма,— квадрат, поставлений на кут, іноді ромби бували витягнутими в горизонтальному чи вертикальному напрямку. Такий декор характерний для північної частини України. Чимдалі на південь ромб ускладнювався, його зовнішній контур збагачувався гострими зубцями, прямокутними сходинками та гачкоподібними елементами (кучерями, ріжками). Ромбовидні мотиви прикрашали жіночі та чоловічі сорочки, запаски, пояси, ткані кінці переміток (переміткові забори) та ін.

   З-поміж геометричних узорів виділялися зірко- та хрестоподібні. Серед перших була поширена розетка з восьми витягнутих паралелограмів, які з'єднувалися попарно. Як додаткові орнаментальні мотиви часто виступали половинки восьмипелюсткових розеток. Ціла восьмипелюсткова розетка була основою орнаменту або вписувалася в ромб. Доповненням до ромбів і зірок були прямий або косий хрест (у вигляді двох ліній, перетнутих під прямим кутом), ламана крива, а також трикутники, що заповнювали простір між ромбами. Свастичні зображення траплялися на сорочках Поділля. 8-подібні мотиви мали значне поширення на Середній Наддніпрянщині, Поділлі та Покутті.

   У цілому мотиви ромба, хреста, свастики, восьмипелюсткової розетки належать до найдавніших в орнаментиці — не тільки українців, а й багатьох інших народів світу.

   Крім геометричного, значну роль у декоруванні традиційного одягу виконував рослинний орнамент. У жіночих сорочках Середньої Наддніпрянщини, Буковини, частково Волині та Поділля був поширений сильно геометризований мотив дерева: від уставки вертикальними рядами тягнуться гілки листків, квітів, а також хмелю й винограду. Причому в наддніпрянських, подільських та буковинських сорочках гілки завжди спрямовані вгору, а у волинських — додолу.

   Стилізований рослинний орнамент застосовувався менше — головним чином для оздоблення кожухів, шкіряних безрукавок (бунд, друшляків), іноді — жіночих юпок. У       Галичині таким орнаментом прикрашали суконні свити, жіночі сорочки, фартухи, запаски, жіночі полотняні безрукавки — кабати, камізельки.  

   З початком XX ст. на Середній Наддніпрянщині, Волині, частково на Поділлі та Буковині почали поширюватися натуралістичні зображення квітів, листя, пуп'янків, якими декорували чоловічі та жіночі сорочки. Головними мотивами найчастіше виступали рожа (сентифолія), а також гвоздика, виноград, дубове листя.

   Значно рідше, ніж геометричні й рослинні, траплялися в орнаментації зооморфні мотиви. Це зображення птахів (потят), якими оздоблювали жіночі сорочки та запаски на Закарпатті й Буковині.

   Композиція орнаментальних мотивів тканих прикрас одягу завжди була прямолінійною, що знову ж обумовлене специфікою ткацтва. Особливістю лінійно-геометричного орнаменту було ритмічне повторення окремих рапортів, якщо вони покривали все поле того чи іншого виробу: спідниць-шорців Львівщини, обгорток Північної Буковини та Поділля, гуцульських запасок. Коли ж художнє ткання оздоблювало певну частину одягу (як правило, нижню — у спідницях Полісся і Волині), то узор у міру віддалення від краю поступово; рідшав, роблячи плавний перехід до основного тла одягу. Такий перехід досягався збільшенням відстані між окремими рапортами та скороченням ширини цих рапортів.

   Значний декоративний ефект давало поєднання лінійно-геометричного орнаменту з мотивами ромба, хреста, трикутників (у сорочках і спідницях Полісся та Волині, у поясах та запасках Покуття тощо).

   Для вишивки були характерні лінійна, шахова і вільна композиції орнаментальних мотивів, для нашивних прикрас — лінійна і вільна.

   При лінійній композиції геометричні та рослинні мотиви чи їх комбінації, ритмічно повторюючись, утворювали смугу узору, яка з обох боків обрамлялася пружком чи косичкою. Над пружком теж з обох боків розміщувалися дрібні деталі орнаменту — зубці, баранячі ріжки, коники тощо. Це надавало вишивці цілісного, довершеного вигляду. Так оздоблювали вставки і рукави сорочок, жіночі запаски, бойківські білі спідниці-фартухи, полотняні безрукавки-камізельки, верхнє рукавне вбрання — кабати.

   Орнаментальні мотиви компонувалися також у шаховому порядку, часто в ромбічній сітці. Такі композиції характерні для жіночих і чоловічих сорочок Полісся, Середньої Наддніпрянщини, Поділля, Карпат. Подекуди в оздобленні рукавів сорочок поєднувалися лінійна і шахова композиції орнаменту: на вставці була смуга узору, а на рукавах у шаховому порядку розміщувались окремі мотиви вставки — так звані одскочки.

   Композиція рослинних орнаментальних мотивів була вільна, найчастіше букетна, її застосовували для оформлення кожухів, шкіряних безрукавок, свит, жіночих юпок, очіпків, дівочих стрічок та ін.

   Щодо колориту, то він завжди відігравав важливу роль як засіб емоційного впливу. Ткання і вишивка як основні способи декорування тканин для народного одягу в різних районах України мали свої особливості кольорового вирішення.

   Наприкінці XIX — на початку XX ст. на Чернігівщині та Полтавщині переважала монохромна орнаментація жіночих сорочок. Вона була характерна і для правобережного Полісся. Але монохромія була різною на Правобережжі й Лівобережжі. У першому випадку превалював червоний колір, у другому — вишивання біллю або трохи підфарбованими у різні відтінки лляними нитками.

   Для Київщини, Черкащини, частково Поділля характерна двокольорова червоно-чорна вишивка; до цих кольорів іноді додавався третій — жовтий або зелений. Від Південно-Західного Поділля починався ареал поліхромії, котрий поширювався на захід. У поліхромному вишиванні наддністрянського Поділля та Гуцульщини була червоно-чорна основа, що пов'язує його з вишивкою Центральної Київщини. Однак якщо на Центральній Київщині мала місце відносна рівновага цих кольорів, то переважаючим, особливо на Поділлі, був уже чорний. Подільська та гуцульська поліхромна вишивка іноді включала золоту або срібну нитку, що свідчить про молдавські впливи.

   Лівобережна частина Середньої Наддніпрянщини визначалася стриманістю колориту. Вишивки побудовані на тональних співвідношеннях шиття біллю, синюватою чи сірою невідбіленою ниткою. Вишивка білими нитками побутувала й на Херсонщині, Поділлі, траплялася на Волині, Покутті та в Закарпатті.

   У карпатських горян однокольорові вишивки (білі, чорні або червоні) збереглися до початку XX ст. в буденному та поховальному одязі. Згодом у колориті вишивки монохромність витісняється поліхромністю із застосуванням червоних, оранжевих, зелених, жовтих і чорних ниток. При такій колористичній різноманітності дивує гармонійне поєднання кольорів, відсутність строкатості.

   Багатством колориту вирізнявся одяг Північної Буковини. Важливу роль в його оздобленні відігравали металеві пластинки — лелітки, різнокольоровий бісер, золота чи срібна нитка, що урізноманітнювало кольорову гаму, робило її більш насиченою.

   У Закарпатті за колоритом оздоблення одягу виділялися три типи: монохромний, двокольоровий та поліхромний. Монохромна вишивка (білими, червоними або чорними нитками) була поширена на Рахівщині та в селах Довжанської долини. В північній частині Закарпаття у вишивці панували два кольори — червоний та синій. У прикрашенні дівочих сорочок у Хустському районі переважала поліхромія — вишневий, зелений, синій та інші кольори. Поліхромною була також вишивка хутряних безрукавокбунд. Основним кольором тут виступав темно-вишневий.

   В колориті одягу Півдня України було багато спільного з Середньою Наддніпрянщиною та Поділлям. У цьому регіоні швидше, ніж будь-де, почала поширюватися поліхромія в оздобленні одягу. Поряд із білим, червоним і синім кольорами побутували жовтий і чорний.  
 
 
 
 
 
 

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

     Маріупольський  державний університет

     Кафедра дошкільної освіти 
 
 
 
 

Орнаментальні мотиви та колорит  оздоблення

 
 

                                                                                     Виконала:

                                                                                     студентка другого курсу

                                                                                     спеціальності