Ґрунтовий покрив Австралії

Червоно-бурі грунти мають  фералітний (каолініт-ілліт-монтморилонітовий) склад.

Будова профілю червоно-бурих грунтів така:

Н – гумусний, червонувато-бурий, супіщаний або суглинковий, брилисто-грудкуватий, щільний, потужністю 25-30 см;

Нрт – перехідний, темно-червонувато-бурий, глинистий, нечітко виражена призматична структура, щільний, потужністю 15-20 см;

Рhmк – нижній перехідний, червонувато-бурий, глинистий, щільний, з призматичною структурою, потужністю 70-80 см;

Рк – грунтотворна порода жовтувато-червоного забарвлення, глиниста, містить карбонати.

Гумусовий горизонт слабко розвинений (20-25 см), гумусу в ньому  біля 1%. Реакція грунту від слабокислої  до слаболужної. Склад гумусу гуматно-фульватний. У нижній частині профілю може спостерігатись ілювіально-карбонатний горизонт, насичений основами. У ґрунті багато рухомого заліза (що утворюється при фералітизації), яке забезпечує добру мікроструктуру його верхніх горизонтів. Французькі грунтознавці називають ці грунти залізистими. У верхніх горизонтах червоно-бурих грунтів спостерігається зменшення мулу, що пов'язується або з лесиважем, або з більш інтенсивним глиноутворенням в нижній частині профілю. У вологий період ґрунти сухих саван глибоко промочуються й легкорозчинні солі в більшості випадків вимиваються із зони грунтоутворення.

Чорні тропічні грунти зустрічаються серед червоно-бурих і коричнево-червоних грунтів. Значні території ці грунти займають в Австралії, Африці їй Індії. Вони утворюються на багатих основами грунтотворних порогах – габбро, базальтах, трапах, на породах вулканічного походження, на осадових безкварцових глинистих породах, а також на вапняках. Вивітрювання багатих основами порід в умовах змінно-вологого клімату веде при нейтральній і слаболужній реакції до утворення глинистих мінералів не каолінітової, а монтморилонітової групи. Чорні грунти мають важкий грансклад, високу ЄП (15-60 мг-екв), насичені Са та Mg, рідко в них зустрічається ввібраний Na. Молекулярне відношення SiО2:A2О3 більш широке (3-5), що відрізняє їх від багатьох тропічних грунтів. Гумусовий горизонт добре розвинений, потужністю 1 м і більше, чорний, але містить дуже мало гумусу (1-1,5%). Це пояснюється особливою формою органічної речовини – найбільш стійкими групами ульміну та гуміну й щільним зв'язком з мінеральною частиною грунту, багатою монтморилонітом.

Профіль чорного тропічного грунту:

Н – гумусний, чорного або коричнево-сірого забарвлення, горіхуватої структури, в нижній частині злитий, щільний, можлива наявність карбонатів і залізистих конкрецій, потужністю 50-100 см;

HPm/к – перехідний, темно-жовтувато-бурий, глинистий, з великою кількістю карбонатних новоутворень, інколи виділяються Fe-Мn конкреції;  
Р(к) – монтморилонітова глина або інші основні продукти вивітрювання.

Чорні тропічні грунти добре  використовуються в сільському господарстві й є найбільш родючими грунтами тропіків.

Тропічні напівпустелі й  пустелі є на всіх континентах:

Південноамериканська область (північ Чилі і пустелі Тихоокеанського  узбережжя); Афро-Азіатська (південь  Сахари і південь Аравійського півострова); Південноафриканська (пустелі Калахарі й Наміб); Австралійська (центр материка).

Червонувато-бурі грунти – зональний тип грунту тропічних напівпустель, де вони займають площу 460 млн.га. Зустрічаються на півночі Чилі, півдні Африки, в Австралії. Формуються ці грунти під низькотравною розрідженою опустеленою саваною, при річній сумі опадів менше 300 мм, тривалості вологого сезону не більше 1-2 місяців. Відрізняються від попередніх меншим ступенем фералітизації, мають переважно ферсіалітний склад. Забарвлення буре, гумусу до 1%, диференціація мулу по профілю відсутня. Вони карбонатні, але рідко містять солі. Склад гумусу гуматний, профіль: Н+НРк+Рк. Землеробство можливе лише при зрошенні. В пустельній зоні найбільш розповсюджені примітивні пустельні грунти.

2.1.2  Ґрунти  пустель

Залежно від характеру  ґрунтів розрізняють декілька типів  пустель.

·           піщані — на рихлих відкладеннях древньоалювіальних рівнин;

·           лесові — на лесових відкладеннях підгірних рівнин;

·           суглинні — на слабокарбонатних покривних суглинках рівнин;

·           глинисті такирові — на підгірних рівнинах і в стародавніх дельтах річок;

·           глинисті — на низькогір'ях, складених соленосними мергелями і глинами;

·           галечні та піщано-галечні — на гіпсованих плато і підгірних рівнинах;

·           щебнисті гіпсовані — на плато і молодих підгірних рівнинах;

·           кам'янисті — на низькогір'ях та дрібносопковиках;

·           солончакові — в засолених пониженнях рельєфу і вздовж морського узбережжя

Ці ґрунти розповсюджені в пустелях всієї земної кулі, їх площа складає 70 млн. га. Ґрунти – результат первинного процесу ґрунтоутворення, мають примітивну будову профілю (К+НР+Р), потужність профілю коливається від декількох міліметрів (примітивні елювійовані кірки) до 10 см ( примітивні ґрунти). Гумусу в усіх різновидах грунтів <0,5%. часто бувають гіпсоносні, засолені, карбонатні, ЄП = 2-4 мг-екв, у тропічних пустелях мають червонуватий відтінок (завдяки залишковій фералітизації). В сільському господарстві не використовуються.

Ґрунти пустель примітивні, часто це просто кори вивітрювання: вапнякові, гіпсові, сульфатні, кремнієві. Іноді зустрічаються бідні на гумус сіроземні грунти.

Сіроземи біологічно високо активні, видовий склад мікроорганізмів  різноманітний, як і склад фауни: багато молюсків, комах, павуків, термітів, червів, хребетних і навіть птахів. Тому до певної глибини сірозем абсолютно переритий тваринами, завдяки великій біогенності напруга процесу мінералізації дуже висока, незважаючи на значну кількість рослинного опаду, гумусу в грунті утворюється небагато.

Сірозем як грунтовий тип  уперше описаний у 1909 р. С.С. Неуструєвим. Головним фактором, що визначає особливості  генезису сіроземів, є специфічний  гідротермічний режим, відсутність  промерзання, сприятлива температура  весною, висока – влітку. Хоча ТВР непромивний, весною грунт глибоко промочується, зволожуючись до стану найменшої вологоємності (НВ). Висушування починається з травня й триває по жовтень, грунт знаходиться в стані максимальної гігроскопічності (МГ), всі біологічні процеси припиняються. Відповідно до вказаних особливостей гідротермічного режиму, генезис сіроземів іде в два періоди: 1 – недовгий весняний теплий і вологий, коли активно розвиваються біологічні процеси, гумусоутворення, мінералізація новоутвореного гумусу, внутрішньогрунтове вивітрювання – оглинення верхньої та середньої частини профілю, вимивання карбонатів; 2 – довгий літній сухий і спекотний період, коли повністю припиняються всі процеси, крім підтягування карбонатів.

Профіль типового сірозему має таку будову :

Н – гумусово-акумулятивний, слабко забарвлений в світло-сірі тони, дрібно-грудкуватий, пухкий, дуже пористий, потужністю 12-17 см;

НР(ш)/к – перехідний, світліший за попередній, нестійко дрібногрудкуватий, у нижній частині карбонатний, пухкий, багатопористий, потужністю 75-100 см,перехід малопомітний;

Pk/(s) – материнська порода – лес, дрібнобагатопористий, пухкий, карбонатний, інколи в нижній частині засолений.

Особливостями морфологічної  будови сіроземів є слабкі диференціація  профілю на генетичні горизонти та гумусованість, відсутність макроструктури при дуже добрій мікроагрегованості, велика пористість (50-70%), карбонатність, слабка оглиненість середньої частини профілю. Ґрунт не диференційований за валовим хімічним складом. Кількість гумусу у верхньому горизонті коливається від 1 до 3,5%, у його складі вміст фульвокислот дещо більший (Сгк:Сфк = 0,7-0.9), гумінові кислоти представлені відносно простими формами. ЄП невисока, 13-18 мг-екв у Н- горизонті, поступово зменшуючись униз по профілю. ГПК насичений Са, з глибиною зростає вміст обмінного Mg . Сіроземи відносяться до ґрунтів пилувато-суглинкового гран-складу, в середній частині міститься дещо більше мулистих часток порівняно з материнською породою. Ґрунти мають хороші водно-фізичні властивості, високу водопроникність, добру вологоємність. Лугово-сіроземні грунти відрізняються оглеєнням, яке, щоправда, простежується дуже глибоко, та більшим вмістом гумусу. Зрошувані сіроземи еволюціонували в умовах дуже тривалого (тисячі років) сільськогосподарського використання та зрошення. Іригаційний водний режим призвів до інтенсивного привносу в грунт карбонатів, солей, дрібнозему, суттєвого збільшення біогенності. Особливостями зрошуваних сіроземів є: слабка диференційованість профілю, що складається з товщі іригаційних наносів потужністю 40-100 см і більше, під яким знаходиться похований профіль вихідного сірозему; слабке оглеєння; часті включення життєдіяльності людини; зменшена пористість, ущільнені підорні горизонти. Помічено, що протягом тисячоліть при правильному зрошенні суттєвого засолення цих грунтів не відбулось, у перші періоди використання вміст гумусу зменшувався, зате в подальшому, при окультуренні значно зростав. Ґрунти високородючі. Сіроземи – це грунти, на яких виникли й розвинулись стародавні людські цивілізації. Зрошення – найважливіша умова землеробства на сіроземах. На зрошуваних ґрунтах вирощуються зернові та кормові культури, баштанні, овочеві та плодові, виноград і бавовна. Бавовництво – найбільш важливий напрямок сільського господарства. Сіроземи володіють властивостями, сприятливими для зрошення: мікроагрегованістю, високою пористістю, хорошим природним дренажем, особливо в випадках, коли грунтові води залягають глибоко. В умовах утрудненого відтоку вод без активного дренажу відбувається вторинне засолення сіроземів. Для запобігання йому потрібна складна система заходів.

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Ґрунтовий покрив Австралії  досить різноманітний і представлений  червоно-бурими фералітними, чорними  і сірими злитими тропічних пустель, ґрунти тропічних сухих саван  та пустельних.

Ґрунт – природо –  історичне біокосне тіло, що формується в результаті таких факторів:

• Материнська порода;
• Рельєф;
• Клімат;
• Вік ґрунту;
• Рослинний і тваринний світ;
• Антропогенна діяльність.

Отже, природні умови Австралії  характерні для утворення  більшості  вище зазначених типів ґрунтів. Їх вміст  гумусу становить – 1-2% та потужність гумусового горизонту – 10-20 см до 1 м. Також ці ґрунти вважаються  слабо  лужними.

Ґрунти тропічних сухих саван мають слабко розвинений (20-25 см) гумусовий горизонт, гумусу в ньому біля 1%. Реакція грунту від слабокислої до слаболужної. Склад гумусу гуматно-фульватний.

Червонувато – бурі ґрунти відрізняються від попередніх меншим ступенем фералітизації, мають переважно ферсіалітний склад. Забарвлення буре, гумусу до 1%, диференціація мулу по профілю відсутня. Вони карбонатні, але рідко містять солі. Склад гумусу гуматний.

Чорні тропічні -  гумусовий горизонт добре розвинений, потужністю 1 м і більше, чорний, але містить дуже мало гумусу (1-1,5%). Це пояснюється особливою формою органічної речовини – найбільш стійкими групами ульміну та гуміну й щільним зв'язком з мінеральною частиною грунту, багатою монтморилонітом.