Етичні та моральні вимоги до професії фізичного реабілітолога та реалізація положень болонської декларації

Етичні та моральні вимоги до професії фізичного реабілітолога та реалізація положень Болонської декларації

Д’яченко Т.В.

Луганський національний педагогічний університет ім. Т. Шевченка

Інститут фізичного виховання і спорту

Інститут післядипломної освіти

Анотація. В роботі розглядаються питання професійної етики та моральні основи актуальної професії фізичного реабілітолога у світі вимог формування європейського освітнього простору.

Ключові слова: фізичні реабілітологи, професійна етика, Болонський процес.

Аннотация. Дьяченко Т.В. Этические и моральные требования к профессии физического реабилитолога и реализация положений Болонской декларации. В работе рассматриваются вопросы профессиональной этики и морально-нравственные основы актуальной профессии физического реабилитолога в свете требований формирования европейского образовательного пространства.

Ключевые слова: физические реабилитологи, профессиональная этика, Болонский процесс.

Annotation. D'yachenko T.V. Ethical and moral requirements to a trade physical rehabilitologist and realization of positions Bolon of the declaration. In this work we consider the questions of the professional ethics and  moral basis of actual profession of physical rehabilitologist in the aspects of formation of European educations space.

Key words: physical rehabilitologist, professional ethics, Bolon process.

Вступ.

Як відомо, у 1999 році представники 29 європейських держав прийняли Болонську декларацію, яка ознаменувала собою початковий етап формування загальноєвропейської інтегральної системи освіти. У травні 2005 року Україна стала повноправним учасником Болонського процесу, який зараз об’єднує вже 45 країн континенту.

Цілком очевидно, що сучасна система української вищої освіти має власну унікальну історію та орігінальну конфігурацію, багатий досвід, славетні традиції та великі ціннісні орієнтири. Ось чому тільки розумна та зважена політика впровадження положень, що пропонуються Болонською декларацією, дозволить нашій країні природним шляхом, не втрачаючи завойованого та не копіювати сліпо моделі зарубіжних освітніх стратегій, влитися у міжнародну кооперацію у галузі освіти.

У розглядаємому контексті особливо актуальний процес інституалізації фізичної реабілітації – професійного напряму, який все ще є відносно новим для України; перспективи та майбутність же даної професійної спеціалізації представляються доволі вражаючим.

Серйозні друковані роботи та електронні інформаційні джерела, у яких аналізуються різні аспекти отримання професії фізичного реабілітолога, на сьогодняшній день не дуже чисельні [5-10]; у надрукованих же матеріалах все ще відсутня розумна системна стандартизація галузей наукових досліджень, яка могла б сприяти росту та поглибленню професіоналізації міжнародної реабілітологічної науки, уніфікації її технічної робочої мови та оптимізації понятійного аналізу самої реабілітаційної справи, сучасної математизації  досліджень та формування уявлення про те, що лише потужна інтегративна наука в об’єднанні з прикладною практикою відновлення здоров’я можуть добитися вражаючих реабілітаційних результатів, істотно підвищуючи рівень здоров’я та якість життя реабілітантів.

Ми згодні з І.Н. Шуваловою та Е.Ю. Бруннер, які назвали статтю про дослідження особливостей динаміки психологічного профілю студентів з обмеженими фізичними можливостями гостро та влучно: “У реабілітації дрібниць немає!”.

Сьогодні цілком справедливо стверджується, що реабілітація пацієнтів з захворюваннями різного профілю, а також реабілітація інвалідів та осіб з тими чи іншими обмеженнями є мультидисциплінарним комплексом заходів, спрямованих на підвищення ступеня соціальної адаптації та якості життя, відновлення порушеної працездатності, рівня здоров’я, психологічного статусу та збереження самого життя постраждавшого [5; 7].

У зв’язку з цим актуалізація проблем та переплетіння складних питань становлення такої інтегративної науки, як реабілітологія, максимальна професіоналізація реабілітаційної справи та ствердження моральних орієнтирів спеціалістів, відновлюючих здоров’я та працездатність, виявляються дуже востребуваними та потребуючими осмислення, розвитку та подальшого вдосконалення.

Робота виконана у відповідності до плану НДР Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Формулювання цілей роботи.

Метою даної роботи став аналіз сучасних інформаційних джерел, які стосуються реабілітаційної справи, а також пошук шляхів оптимізації професійної освіти фізичних реабілітологів, спираючись на етичні та моральні імперативи з урахуванням інноваційних процесів у суспільному розвитку та в освітній сфері (маються на увазі процеси глобалізації та зміни, які почались у зв’язку з прийняттям Болонської декларації).

Результати досліджень.

Добре відомо, що здоров’я людини є безумовною цінністю як для окремого індивіда, так і для всього людського суспільства. Рівень здоров’я, якість життя та її тривалість є одними з найважливіших індикаторів ступеня цивілізованого розвитку будь-якої країни. На жаль, ці показники в останні роки не мають тенденцій до покращення в Україні, - більш того, вони з року в рік терплять відому негативізацію, що супроводжується накопиченням у соціумі частки осіб, потребуючих ефективної та дорогої комплексної реабілітації.

Як показує аналіз низки статистичних досліджень, а також матеріалів публікацій та звітів органів охорони здоров’я, соціального забезпечення, освіти та науки, у нашій країні в останнє десятиріччя рівень хронічних захворювань та інвалідизація населення зростають, смертність збільшується, тривалість життя скорочується, а народжуваність падає.

Не зважаючи на відомі реформи у системі управління державою, створення великої кількості різноманітних структур з охорони здоров’я (разом з Національною Радою з охорони здоров’я при Президенті України), відчутних позитивних змін у розглядаємому питанні не спостерігається.

Організація на початку 90-х років ХХ століття системи фізреабілітаційної освіти покликана була вирішити проблеми відновлення здоров’я та повернення постраждавшим (хворим та інвалідам) втраченої працездатності за рахунок переважно немедикаментозних впливів. Сьогодні підготовка фізичних реабілітологів здійснюється вже більш ніж у 30 вузах нашої країни, однак, стратегічної мети – істотного покращення якості реабілітаційної допомоги населенню, дана освітня модернізація поки ще не досягла. Аналіз положення справ у ряді вузів (Національний університет фізичного виховання та спорту України, Львівський державний інститут фізичної культури, Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренко та інш.) показав недостатній ступень розвиненості фізреабілітаційної освіти, відсутність сучасної інтегративно-інноваційної теорії фізичної реабілітації, а також фундаментально-прикладної бази відновлення здоров’я дорослих та дітей, спираючись на консенсус та комплексні оздоровлювально-реабілітаційні взаємодії спеціалістів різного профілю – педагогів, психологів, медиків, робітників фізичної культури та оздоровлювального спорту та інш.

Між тим у сусідніх з Україною державах (Польща, Білорусь) накопичено багатий позитивний досвід професійної підготовки фізичних реабілітологів (або представників аналогічних спеціальностей, пов’язаних з відновленням порушеного здоров’я та втраченої працездатності).

Ми цілком згодні з думкою В.О. Кукси [6], який вважає, що відновленням здоров’я та навчанням реабілітантів конкретним методикам та оздоровлювальним технологіям слід займатися об’єднаними зусиллями різних спеціалістів при керуючій та спрямовуючій ролі педагогів-реабілітологів. Поки що насправді відбувається так, що кожний вуз готує свої "доморощенные" (термін В.О. Кукси) програми підготовки спеціалістів-реабілітологів, а зміст цих програм залежить переважно від наявності у вищому учбовому закладі спеціалістів того чи іншого профілю (фізкультурного, лікувально-оздоровчого та інш.).

З болем доводиться констатувати той факт, що фізичну реабілітацію починає настигати приблизно така ж доля як у свій час лікувальну фізичну культуру, яка, на жаль, у більшості втратила свої минулі провідні позиції у лікувально-реабілітаційному процесі.

Розвиток інноваційних процесів в освітній сфері, досягнення нейрофізіології та психологічної науки свідчить про те, що необхідно створювати відповідні передумови для вдосконалення мотиваційних механізмів до відновлення втраченого здоров’я людей, отримавших травми, покалічених, які стали інвалідами або глибоко хворими людьми.

Залучення у сферу фізичної реабілітації адаптивної кінезіотерапії, фіто- та літотерапевтичних підходів, СПА-технологій, масажно-мануальних практик, біореабілітації, дихальних гімнастик, медітативних технік, сучасних фізіотерапевтичних комплексів, дієтетики та очищувальної терапії, інформоенергетичних і клімато-екологічних впливів за умови активізації бажання одужати та повернути втрачені сили може бути не просто корисним, а й стати тією справою, яка дозволить покращити якість життя та мобілізувати резерви людського капіталу нашої нації. З чого ж слід починати? Ми глибоко впевнені у тому, що на теперішньому етапі становлення фізреабілітаційної освіти необхідно звернутися до проблем моралі та етичних аспектів професії фізичного реабілітолога.

Цілком зрозуміло, що мораль, яка виникла разом з людським суспільством, покликана виступати у якості регулятора відношень між людьми; вона повинна пов’язувати і об’єднувати представників суспільства для їх сумісної діяльності, визначати що саме є "добром" або "злом" як для окремих індивідів, так і для всього суспільства, а також для держави.

У контексті даної роботи потрібно сказати про необхідність та важливість розмеження ділової та професійної етики. Ділова етика у наш надзвичайно прагматичний час повинна бути задіяною усіма професійними робітниками, які управляють тими чи іншими конкретними справами (а не тільки менеджерами та представниками бізнес-суспільства). Професійна етика існує для людей будь-якої професії (педагогічна, медичні, журналістська). У цьому плані професійна етика фізичного реабілітолога повинна поглинати усе цінне у співдружніх прикладних галузей – педагогіки, медицини, психології, соціології, оскільки реабілітація являє собою інтегративну багатополюсну галузь відновлення всього того, що було порушено у тілесному, психофізіологічному та іншому плані у результаті впливу травмуючого (патогенного) фактора.

Видатні спеціалісти у сфері прикладної етики В.І. Бакштановський та Ю.В. Согомонов підкреслюють, що родова етика (етика кохання та дружби до ближнього) разом з діловою та професійною етикою складають єдину моральну систему [2]. Для розуміння природи професійної етики вчений пропонує три парадигми: а) парадигму етики відповідальності – на відміну від етики переконання; б) парадигму консеквенціональної етики (теорії, у якій моральне значення дії встановлюється у залежності від наслідків, до яких вона призведе); в) парадигму конвенціональної (договірної) етики.

Дуже важливо у зв’язку з предметом нашого обговорення виділити проблему світоглядних та нормативних параметрів ділової етики та професійної етики фізичного реабілітолога. Зрозуміло, що світоглядні аспекти не повинні бути втрачені, інакше пріоритети справи та професії можуть стати лише інструментальними і технічними актами поведінки, передбаченими певною низкою правил або професійним кодексом, однак вони можуть бути позбавленими живої людської участі та співчувально-душевного відношення до особистості реабілітанта. У цьому плані цінний досвід накопичено медичною деонтологією, положеннями якої слід керуватися і фізичним реабілітологам. Тут ми підійшли до дуже важливого питання виховання та самовиховання майбутніх спеціалістів з фізичної реабілітації, становлення та вдосконалення яких починається на студентській лаві та продовжується протягом всього їх робочого життя. Що слід здійснити для того, щоб запалити у юнаках та дівчатах щирий потяг до пізнання, любов до власної справи та бажання постійного людсько-особистісного зростання та вдосконалення? Ми здійснили анонімний анкетний опит викладачів та студентів з проблематики, яка нас цікавить. Усього в анкетуванні прийняло участь 128 осіб – 18 викладачів різних кафедр вузу та 110 студентів 1-4 курсів Луганського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка, які отримують спеціальність фізичного реабілітолога. Питання анкети для студентів були складені таким чином, що респонденти висловлювали свою особисту думку про проблему здоров’я з позицій гуманістичної педагогіки, про традиційні та інноваційні підходи до процесу відновлення порушеного здоров’я, про саму професію фізичного реабілітолога, про складності та "вузькі" місця отримання даної професії, а також про ціннісні та моральні аспекти професійної діяльності реабілітолога у закладах різного профілю та різної відомчої належності.

Викладачам було запропоновано скласти психологічний портрет здорової людини або людини, яка займається своїм оздоровленням, а також позначити професійні вимоги до фізичного реабілітолога. Узагальнюючи результати анкетування викладацького складу, відмітимо, що згідно уявлень про природу внутрішніх орієнтирів, які є основою для вибору, цивілізовані люди прагнуть до самоактуалізації, до сенсової діяльності та до орієнтації на буття [11]. Риси портрета здорової людини на думку викладачів такі: орієнтація на гармонізацію особистої життєдіяльності з власною внутрішньою сутністю, прагнення до творчого освоєння навколишньої дійсності, доброзичливі й конструктивні взаємовідношення з членами родини, колегами-співпрацівниками та оточуючими, дотримання правил і принципів здорового способу та здорового стилю життя. Людина, яка оздоровлюється (реабілітант), повинна, як вони вважають, вести постійний внутрішній пошук виходу на шлях реального оздоровлення; їй повинні бути чужими заспокоєність, пасивність, лінь, небажання відновлювати втрачене здоров’я та перекладання своїх проблем на плечі родини або суспільства.

Реабілітолог, на думку опитаних нами викладачів, повинен бути гуманним, доброзичливим, чуйним, прагнути до освоєння найефективніших та діючих методик та технологій реабілітації; йому має бути власна мобільність, конкурентоспроможність, має володіти іноземними мовами, щоб брати на професійне озброєння все те, що вже успішно опанували його колеги у різних країнах. Аналіз анкетних матеріалів респондентів з групи студентів-реабілітологів показав відсутність у багатьох з них (62,5%) чітких уявлень про те, що досягнення здоров’я здебільшого повинно бути справою самого індивіда: турбота про здоров’я перекладається респондентами на плечі органів охорони здоров’я, клінічну медицину, санаторно-курортні та рекреаційні сфери. Студенти 1-2 курсу показали низький рівень знання факторів аутоагресивної поведінки, вважаючи паління та вживання спиртних напоїв звичками, які цілком контролюються і від яких легко позбутися. Біля 20% дівчат та більше 42% юнаків заявили про те, що палили або палять і регулярно вживають слабоалкогольні напої; з видів відпочинку 10% опитаних (незалежно від статі) обирають відвідування нічних клубів та кав’ярень, більше 40% зустрічаються з друзями та знайомими у позаучбовій обстановці, 72% респондентів віддають перевагу перегляду розважальних телепередач, різних шоу-програм і концертів. Регулярно відвідують басейни, тренажерні зали, фітнес-клуби або займаються самостійно (оздоровчий біг, прогулянки пішки, різні види гімнастичних вправ, йога та інш.) у вільний від навчання час тільки 18% з відповідачів на питання анкет. Важливим на наш погляд було питання про те, де саме працюють у вільний час студенти, які обрали для себе професію фізичного реабілітолога. Ми не брали до уваги осіб, які навчаються в Інституті післядипломної освіти, так як більшість з них працюють у закладах охорони здоров’я, освіти або фізичної культури та спорту.