Сутність концепцій простору і часу у філософії та науц

                                               Відкритий тест

 

Зміст

Вступ

1. Зміст категорій простору і часу у філософії й науці.

2. Сутність  концепцій простору і часу у філософії та науці.

Висновок

Список використаних джерел

 

Вступ

Фізика (як і  будь-яка інша наука) завжди інтерпретує мир у рамках своєї власної предметності, що змінюється. У цьому значенні будь-які уявлення, наприклад про простір і час, у ній відносні. Але у філософському плані зводити розуміння простору і часу лише до їхніх фізичних варіантів неправомірно. Людина живе не тільки у світі фізичному, але і у світі соціальному, біологічному, духовному і т.д., що не менш важливі для людини. Так, феномени простору і часу приймають різні образи залежно від тієї або іншої культури, що відбивається і на мовному рівні. У сучасній українській мові існують три мовних позначення часу, які визначають подію щодо моменту мови (минуле, теперішнє, майбутнє). У інших мовах форми часу можуть вказувати на часову дистанцію (близькість або віддаленість події); є системи «відносних» часів, що дають складну двох- (і навіть трьох-) ступуневу орієнтацію. А це, у свою чергу, означає, що представники різних культур сприймають час по-різному. З даною проблемою зіштовхується будь-який перекладач, що змушений здійснювати інтерпретацію при передачі часових значень однієї культури на мову іншої. З погляду індивідуального сприйняття це означає, що представники різних культур різним чином можуть описати часовий стан, тобто по-різному ставляться до розташування подій у часі. Більше того, прийнято вважати, що розходження у розумінні простору і часу істотно впливають не тільки на специфіку їхнього сприйняття, але і на специфіку їхнього використання навіть у фізиці. Культура, що виражається через мову, детермінує образи і уявлкення про світ, у тому числі і наукові, забарвлює науку у національні кольори.

 

1. Зміст категорій простору і часу у філософії й науці

У філософії  і науці існували найрізноманітніші  трактування простору і часу. Простір  розумівся як:

– протяжна порожнеча, що заповнювала всі тіла, але яка від них не залежала (Демокріт, Епикур, Ньютон);

– протяжність  матерії або ефіру (Платон, Арістотель, Декарт, Спіноза, Ломоносов); форма буття  матерії (Гольбах, Енгельс);

– порядок співіснування  і взаємного розташування об'єктів (Ляйбніц, Лобачевський);

– комплекс відчуттів  і досвідних даних (Берклі, Мах) або  апріорна форма відчуттєвого споглядання (Кант).

Час також трактувався  по-різному:

– субстанція або  самодостатня сутність, і із цим  був зв'язаний початок виявлення  його метричних властивостей (Фалес, Анаксімандр); із цим трактуванням пов'язане виникнення субстанціальної концепції часу;

– Геракліт порушує  питання про плинність, безперервність і універсальність часу, закладаючи традицію його динамічного трактування;

– Парменід, навпаки, говорить про незмінність часу, про те, що видима мінливість – це особливість нашого почуттєвого сприйняття світу, а істинним буттям володіє лише вічне теперішнє Бога; це можна вважати виникненням статичної концепції часу;

– Платон закладає основи ідеалістичної реляційної трактовки часу. У його світі ідей час статичний, там панує вічність, а от для "неістинного" світу тілесних речей час динамічний і релятивний; отут є минуле, теперішнє і майбутнє;

– тривалість існування  і міра змін матерії (Арістотель, Декарт, Гольбах); форма буття матерії, що виражає тривалість і послідовність змін (Енгельс, Ленін), – матеріалістичний варіант реляційного підходу;

– абсолютна  субстанційна тривалість, однорідна  для всього Всесвіту і незалежна  ні від яких взаємодій і рухів речей (класична субстанціальна концепція Ньютона);

– відносна властивість  феноменальних речей, порядок послідовності  подій (класичний варіант реляційної концепції Ляйбніца);

– форма впорядкування  комплексів відчуттів (Берклі, Юм, Мах) або апріорна форма відчуттєвого споглядання (Кант).

У цілому ж, як бачимо, розуміння простору і часу можна  звести до двох фундаментальних підходів: один з них розглядає простір  і час як незалежні одна від  одної сутності, інша – як щось похідне  від взаємодії тіл, що рухаються.

У класичній  науці з Ньютона і Галілея  час і простір розглядаються  як особливого роду сутності, як деякі  субстанції, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об'єктів, але, що здійснюють на них істотний вплив. Вони являють собою як би вмістище тих матеріальних речей, процесів і подій, які відбуваються у світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір трактується як абсолютна протяжність. Це позначається як субстанційна концепція. На таке трактування простору і часу спирався Ньютон при створенні своєї механіки. Дана концепція превалювала у фізиці аж до створення спеціальної теорії відносності. У філософії можливі як ідеалістичні варіанти вирішення розглянутої проблеми, коли, наприклад, простір трактувався як особлива субстанція, породжена духом, так і матеріалістичні, у яких простір розумівся як субстанція, що існує або поряд із матерією, або ж виконує породжуючі субстанційні функції.

У реляційній концепції  простір і час розглядаються  як особливого роду відносини між  об'єктами і процесами. Фізика аж до появи теорії Ейнштейна базувалася на субстанційній концепції простору і часу, хоча у рамках філософії були присутні, як ми показали вище, і інші уявлення. Чому так відбулося? Тому, що на даному історичному відрізку саме субстанційні уявлення можна було наповнити конкретним фізичним змістом. Тому мова йде не про те, які уявлення були найбільш істинними, найбільш адекватними буттю, а про вибір тих уявлень, які за конкретними науковими критеріями могли бути вписані у обрану наукову модель. Уже це надає відносність не тільки ньютоновскому, але і взагалі будь-якому фізичному опису світу.

Фундаментом класичної  фізики була механіка.Світ представляє  в ній систему взаємодіючих часток або цеглинок матерії – атомів. Їхній рух підкоряється законам класичної ньютоновской динаміки. Основна властивість атомів – їхня матеріальність або речовинність. Система атомів, що взаємодіють, і їхніх конгломератів утворює речовинне буття в цілому.

Простір, що існує  поза і незалежно від свідомості людини, – це «нематеріальне» буття. За своїми властивостями воно протилежне матерії, але в той же час є умовою її буття. Час абсолютний; порядок подій у часі має абсолютний характер і охоплює всі фізичні події у світі. Тому з погляду ньютонівської фізики простір і час – це передумови, які самі по собі не повинні аналізуватися. При цьому абсолютною і самодостатньою сутністю виступає простір, що передує як речовині, так і часу.

З філософської точки зору це було дуже сильне огрубіння  буття, засноване на поширенні на нього властивостей окремої його частини. Властивості локальної частини екстраполювалися тут на увесь світ. Передбачалося, що він так влаштований скрізь. Міркування досить типове для вчених і сьогодні. Фізика, безумовно, дає опис світу, але, як і будь-яка інша наука, спирається лише на ті знання і уявлення, які вона може узагальнити на даному етапі. З філософських позицій зрозуміло, що цих даних завжди буде недостатньо, а виходить, ніяка картина світу не може претендувати на повноту. Більше того, дана картина світу досить відносна і суб'єктивна, тому що дуже часто базується на введенні сил і уявлень, які є не чим іншим, як якимись умоглядними конструкціями, створеними саме для заповнення недостатності фізичного обґрунтування.

Так, ньютонівська фізика вводить поняття ефіру в якості особливого універсального середовища. Вважалося, що ефір пронизує всі тіла і їм було заповнено простір. За допомогою цього поняття, як здавалося, вдавалося пояснити всі відомі тоді явища у фізичному світі. При цьому фізики довгий час просто ігнорували той факт, що сам ефір залишався недосяжним для фізичного експерименту. З’явилась парадоксальна ситуація, коли в основі експериментальної фізичної науки лежало поняття ефіру, що емпірично не було підтверджено, а виходить, відповідно до критеріїв цієї науки, було за рамками наукового пізнання.

Поняття одночасності в класичній фізиці трактувалося також відповідно до субстанційної  концепції часу. Одночасними вважалися  всі ті події, які відбулися в  одну мить. З погляду здорового  глузду це дійсно так, і тому навіть у голову нікому не приходило, що це необхідно обґрунтовувати. Однак пізніше виявилося, що це не так.

У другій половині XІХ ст. наукові відкриття змушують учених перейти до реляційноїного трактування  простору і часу. Розвивається класична електродинаміка, що базується на відмові від принципу дальнодії, тобто миттєвого поширення світла. Справа в тому, що в класичній фізиці світло поширювалося у особливу світлоносному середовищі – ефірі.

У 1905 р. А. Ейнштейн висуває свою спеціальну теорію відносності, успішно вирішуючи протиріччя, що нагромадилися, але заперечуючи при цьому існування ефіру.

Постулатами його теорії є наступні:

1. Спеціальний  принцип відносності, відповідно  до якого закони природи незмінні  у всіх інерціальних системах  відліку, тобто в системах, що перебувають у стані спокою або рівномірного і прямолінійного руху.

2. Принцип граничності:  у природі не може бути взаємодій,  які перевищують швидкість світла.

З даної теорії випливав цілий ряд висновків, що стосуються розуміння простору і часу, які вже існували у філософії в рамках реляційних уявлень.

Насамперед , змінювався зміст категорій часу і простору. Простір і час постали як відносні властивості буття, що залежать від  систем відліку. Виявилося, що простір  і час мають фізичний зміст тільки для визначення порядку подій, пов'язаних матеріальними взаємодіями. Крім того, простір і час виявилися імманентно взаємозалежними один від одного (чотирьохвимірний Г. Мінковського), а всі події у світі стало можливим трактувати як такі, що відбуваються в просторово-часовому континуумі.

Звідси був  зроблений принциповий висновок, що самі простір і час похідні  від конкретних фізичних подій і  взаємодій. Іншими словами, вони не є  незалежними онтологічними сутностями. Реальна тільки фізична подія, яку можна описати в просторово-часових характеристиках. Відповідно проблема встановлення одночасності подій є лише конвенція, угода шляхом синхронізації годин за допомогою світлового сигналу.

Загальний зміст  інтерпретацій эйнштейновских відкриттів зводився до того, що час і простір не об'єктивні, а є лише результат нашої конвенції. Однак сам Эйнштейн із такими суб'єктивістськими трактуваннями не погоджувався. Якщо, наприклад, Мах говорив про те, що простір і час – комплекси наших відчуттів, то Ейнштейн робив застереження, що фізичний зміст простору і часу надають реальні процеси, які дозволяють встановити зв'язок між різними точками простору.

Таким чином, у  філософському плані простір  і час постали як найважливіші атрибути буття, що характеризують функцію  фізичних відносин між об'єктами.

 

 

 

2. Сутність   концепцій простору і часу у філософії та науці.

Категорії "простір" і "час" належать до числа фундаментальних  філософських і загальнонаукових категорій. І природно, вони є такими насамперед тому, що відбивають і виражають найбільш загальний стан буття.

Час характеризує насамперед наявність або відсутність  буття тих або інших об'єктів. Були часи, коли нас просто не було. Зараз ми є. Але настане такий  час, коли нас не буде. Послідовність  станів: небуття – бутя – небуття і фіксує категорія часу. Інша сторона бутя – це одночасне існування різних об'єктів, а також їхнє одночасне неіснування. Час фіксує також відносні строки буття, так що для якихось об'єктів він може бути більшим (більш тривалим), а для інших - меншим (менш тривалим). У відомій притчі з "Капітанської дочки" А.С. Пушкіна час життя ворона було визначено в триста років, а орла - у тридцять. Крім того, час дозволяє фіксувати періоди в розвитку того або іншого об'єкта. Дитинство – підлітковий вік – юність – зрілий вік – старість – всі ці фази в розвитку людини мають свої часові рамки. Час входить складовою частиною в характеристику всіх процесів існування, зміни, руху об'єктів, не зводячись ні до однієї із цих характеристик. Саме ця обставина утруднює розуміння часу як загальної форми буття.

Трохи простіша справа із розумінням простору, якщо він  береться в повсякденному значенні, як вмістище всіх речей і процесів. Доповнюючи один одного, простір і  час функціонують як універсальні форми  організації всієї розмаїтості нескінченного світу. Кожне матеріальне тіло має об'ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також із оточуючими його іншими тілами, займає своє місце у певній, більш глобальній системі. Саме співіснування з іншими і місцезнаходження предмета відображаються у понятті «простір». Отже, простір – це форма буття матерії, що характеризує її довжину, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Однак у дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, у ньому відбуваються певні зміни; крім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблене поняття часу. Час – це форма буття матерії, що характеризує тривалість існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Отже, час відображає процесуальність буття. Простір і час мають як загальні, так і відмінні властивості. До загальних належать: об'єктивність (незалежність від свідомості людини), загальність (немає і не може бути жодного явища, що існує або існувало б поза простором і часом); вічність, нескінченність і відносність (залежність від швидкості). Проте при всій своїй спільності простір і час мають і відмінні властивості. Наприклад, простір характеризується тривимірністю, час є одномірним; простір зворотний, а час проявляє себе як незворотний; простір рівнозначний у всіх напрямках, а час однонапрямлений, тобто спрямований від минулого до майбутнього через теперішнє.

Наприклад, для біології цілком можна говорити про специфічно організований простір і час, більше того, навіть про особливий біологічний просторово-часовий континуум. Специфіка простору тут пов'язана з іншою організацією біологічної системи, у якій, приміром, істотне значення має асиметричність розташування органічних молекул, що на більш високому еволюційному рівні виявиться в асиметрії правої і лівої півкуль головного мозку людини. Крім того, якщо розглядати простір як якийсь порожній обсяг, то в біологічних системах його наповнення організоване цілком певним чином. Якщо, наприклад, у геометричному просторі найкоротшим з'єднанням між двома точками виступає пряма, то тут найкоротший шлях передачі взаємодії (інформації) може являти собою криву. Біологічний час має свою специфіку ще й тому, що неможливо описати часові процеси живих систем фізичними характеристиками часу. Якщо у фізиці незворотність проявляється як найбільша імовірність переходу системи в інший стан, то в біологічних системах незборотність виступає як універсальна і абсолютна властивість. Змінюється в біології і розуміння теперішнього. Біологічне теперішнє може бути різної тривалості, на відміну від фізичного часу, що дозволяє говорити про специфіку «товщини» часу. Крім того, тому що минуле, теперішнє і майбутнє співіснують у єдиному організмі, то можна говорити, що фізичне теперішнє ділить біологічне теперішнє на «пам'ять» і «цілеспрямовану поведінку». У біології також виявляється ключове значення біологічних ритмів, генетично заданих людині (як і будь-якій іншій біологічній системі), за якими відбуваються внутрішні процеси життєдіяльності організму. Навіть у нашому повсякденному житті ми зіштовхуємося із внутрішнім почуттям часу (своєрідні біологічні годинники), заснованому на фізіологічних циклах організму.