Раціональний  сенс цієї концепції не викликає сумніву. Зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності. Вченому-медику справді економніше мислити «мікроб» як сукупність дій, які він викликає. Але при цьому виникає питання, чи вичерпується значення поняття «мікроб» сукупністю його практичних наслідків. Чи можна звести наукове поняття або вислів до сукупності таких наслідків? На думку опонентів прагматизму, поняття такими наслідками не вичерпується. Під впливом критики Пірс змушений був розширити поняття «практичних наслідків» до «можливих практичних наслідків». Якщо, наприклад, певне значення предмета за певних обставин не зводиться до певних практичних наслідків, то така можливість існує в майбутньому. На цій підставі можна стверджувати, що вислів «У центрі Землі певна температура» має значення, тому що в принципі його можна звести до певних практичних наслідків.

У руслі  цієї концепції Пірс переосмислює і  проблему істини. Оскільки для нього важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем, то істина фактично ототожнюється з практичною ефективністю знання. Отже, істинність знання означає його здатність перетворюватись в успішні, ефективні дії. Відповідно, істинна ідея — працездатна ідея. Тому істинне знання — те знання, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.

В. Джемс  надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джемса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді. Якщо ідея має практичне значення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. У такий спосіб випробовуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей.

Якщо  для Пірса істинність ідеї фактично збігається з її практичністю, то для  Джемса істинними є ідеї, що мають  сприятливі (очікувані, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині. Джемс посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намітився. Прагматизм, на його думку, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. Істина — це різновид блага, а не щось відмінне від нього. На противагу класичній теорії пізнання, яка виходила з того, що істина морально нейтральна (знання про розщеплення атома саме по собі нейтральне, воно може бути використане і на благо, і на зло людині), Джемс стверджував, що корисність (благо) знання збігається з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. У його розумінні істина — синонім доцільності, корисності, успішності.

Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у запереченні цінності відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі безмежна. Межею може бути тільки практична доцільність. Чому саме цю, а не іншу проблему слід досліджувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна погодитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Він редукує значення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважають обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов'язково є таким для іншої, а це — суб'єктивізм.

Останнім  мислителем з плеяди творців прагматизму  є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнання як пристосування  людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви. Цю трансформацію Дьюї уявляв як формування проблем і проектів їх розв'язання, а значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. Тому, на його думку, ідеї — це проекти рішень в проблемній ситуації; розум носить операціональний (спрямований на розв'язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер; практика — єдиний визначник цінності ідей. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.

Прагматизм  мав великий вплив на розвиток філософської думки в США. На його основі сформувався операціоналізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі-Вільямс Бріджмен (1882—1961) зводив значення наукових понять до здійснюваних вченим процедур (операцій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхевіоризмі— течії в психології, яка зводить свідомість людини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.

Прагматизм  відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя XX ст., що виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.

Постмодернизм. В философии постмодернизма отмечается сближение её не с наукой, а с искусством. Таким образом философская мысль оказывается не только в зоне маргинальности по отношению к науке, но и в состоянии индивидуалистического хаоса концепций, подходов, типов рефлексии, какое наблюдается и в художественной культуре конца ХХ века. В философии так же как и в культуре в целом действуют механизмы деконструкции, ведущие к распаду философской системности, философские концепции сближаются с «литературными дискуссиями» и «лингвистическими играми», преобладает «нестрогое мышление». Декларируется «новая философия», которая «в принципе отрицает возможность достоверности и объективности…, такие понятия как „справедливость“ или „правота“ утрачивают свое значение…». В общем картина может быть охарактеризована как хаотичная. Т.о. постмодернизм определяется как маргинальный китчевый философский дискурс с характерной антирациональностью. Так, словно иллюстрируя гегелевское понимание диалектики как закона развития, великие завоевания культуры превращаются в свою противоположность. Состояние утраты ценностных ориентиров воспринимается теоретиками постмодернизма позитивно. «Вечные ценности» — это тоталитарные и параноидальные идефиксы, которые препятствуют творческой реализации. Истинный идеал постмодернистов — это хаос, именуемый Делёзом хаосмосом, первоначальное состояние неупорядоченности, состояние нескованных возможностей. В мире царствует два начала: шизоидное начало творческого становления и параноидальное начало удушающего порядка. При этом постмодернисты утверждают идею «смерти автора», вслед за Фуко и Бартом. Любое подобие порядка нуждается в немедленной деконструкции — освобождении смысла, путем инверсии базовых идеологических понятий, которыми проникнута вся культура. Философия искусства постмодернизма не предполагает никакого соглашения между концепциями, где каждый философский дискурс имеет право на существование и где объявлена война против тоталитаризма любого дискурса. Таким образом осуществляется трансгрессия постмодернизма как переход к новым идеологиям на современном этапе. Однако можно предполагать, что состояние хаоса устоится рано или поздно в систему нового уровня и есть все основания рассчитывать на то, что будущее философии определится ее способностью обобщить и осмыслить накапливаемый научный и культурный опыт.

Неотомизм. Неотомизм - официальная философская доктрина католической церкви, основывающаяся на учении Фомы Ливийского. Энцикликой папы Льва XIII (1879) Н. признан единственно истинной философией, соответ^ ствующей христианским догмам. В 1889 был создан Высший институт философии (Лувен, Бельгия), к-рый и ныне является международным центром Н., широко распространенного в странах католического вероисповедания (Франция, Италия, ФРГ, США, страны Лат. Америки). Представители Н. - Маритен, э. Жильсон (Франция), К. Ранер (Бельгия), И. де Фриз, Ван Стеенберген (ФРГ), Г. Веттер (Австрия), Ю. Бохеньский и др. Неотомистская философия служит идейной опорой клерикализма. Основу неотомистского учения составляет принцип: «Философия - служанка богословия». Н.- теологическая форма совр. объективного идеализма. Высшей реальностью неотомисты признают «чистое бытие», понимаемое как духовное, божественное первоначало. Для доказательства религиозных догм неотомисты широко используют фальсифицированные аристотелевские категории формы и материи, потенции и акта (возможности и действительности), существования и сущности. Результатом неотомистских спекулятивных построений является признание бога первопричиной бытия и первооснованием всех философских категорий. Значительное место в Н. занимает религиозное истолкование совр. естественнонаучных теорий. В целом философия Н. представляет собой теологизированную метафизику. По своей проблематике и терминологии неотомистская метафизика заметно отличается от средневекового томизма, в ней эклектически соединены осн. элементы учения Фомы Аквинского (принцип гармонии веры и разума и др.) с отдельными положениями идеалистических систем 18-19 вв. В совр. условиях, особенно после II Ватиканского собора (1962-65), наметилась новая ориентация Н. на приобщение его к совр. философии путем синтеза томистских принципов о отдельными положениями экзистенциализма, феноменологии, философской антропологии и др. течений совр. философского идеализма. С т. зр. Н. исторический процесс зависит от сверхъестественных трансцендентных сил, к-рые предопределяют поведение каждого индивида. Этим фактически исключается возможность активного воздействия человека на ход мировой истории. В основе неотомистской социологии - утопическая идея об идеальном об-ве, в к-ром у власти будет стоять церковь.

Философская антропологияФилософская антропология (греч. человек и учение, слово)

1) Философское  учение о человеке, получившее  широкое развитие в последние  годы, нек-рыми философами-марксистами  рассматривается как философская дисциплина, отвечающая на вопрос «что такое человек», синтезирующая объективно-научное и ценностное видение человека и мира.

2) Течение  в совр. буржуазной философии,  окончательно сложившееся после  второй мировой войны в Зап. Германии. Осн. идеи и методологические установки Ф. а. восходят к работам М. Шелера «Положение человека в космосе» (1928), Г. Плест снера «Ступени органического и человек. Введение в философскую антропологию» (1928). Представители Ф. а. - Г. Хенгстенберг, А. Гелен, П. Ландсберг, Э. Ротхакер и др. - ориентируются на создание «синтетической» концепции человека, видят в философии учение «о сущности и сущностной структуре человека», «о человеке с точки зрения самого бытия человека». Привлекаемый «антропологами» научный материал интерпретируется ими идеалистически или эклектически. Это исключает возможность научного ответа на вопрос о сущности и структуре человека, о человеческой личности. Анализируя «субстрат» и «сущность» человека, представители Ф. а. сводят субстратную сторону к сущностной или, наоборот, сущностную - к субстратной. В рамках подобной интерпретации прослеживаются биологическая и функционалистская ветви совр. Ф. а. Сторонники биологического варианта подменяют понятие человеческой сущности понятием естественного субстрата, рассматриваемого в плане идеалистического натурализма и биологизма.

Сторонники  функционалистской трактовки абсолютизируют факт отчужденности человека в системе  капиталистических отношений и  интерпретируют эти отношения в  духе идеалистического символизма. Обращение «антропологов» к этим проблемам - гносеологический источник возникновения частных дисциплин: от «культурной антропологии» Кассирера, М. Ландмана до «медицинской антропологии» Р. Христиана и В. Вайцзекера. Эклектическая смесь феноменологии Гуссерля, философии жизни, экзистенциализма в рамках Ф. а. порождает иллюзорную модель человека как «устремленной к себе индивидуальности», социальные связи которой мистифицируются и изображаются в виде зависимостей от «потустороннего» начала. Подобные выводы затушевывают действительные социальное классовые антагонизмы. Смысл жизни человека, как правило, выводится из «вневременного» смысла, нередко трактуется в откровенно религиозном плане. Антинаучные и политически реакционные идеи Ф. а. оказали существенное влияние на содержание совр. философского ревизионизма. Отождествление «подлинного» марксизма о учением о «тотальном человеке» - теоретическая основа «философии надежды» Э. Блоха, «рбстрактно-го гуманизма» Э. Фишера и т. п. Все варианты буржуазной Ф. а. противостоят подлинно научному представлен нию о человеке в философии марксизма-ленинизма.

Украинская  философия. Философские идеи в культуре Киевской Руси.

Истоки  украинской философской культуры следует  искать в культуре Киевской Руси (9-13 в.). Именно в эпоху Киевской Руси закладываются основы украинского национального характера и менталитета. Основными чертами украинского типа мышления исследователи считают:

1. индивидуализм, который неразрывен с идеей равенства, уважением к другому человеку, его свободе и неприятием деспотизма в какой бы то ни было форме;
2. поиск правды, смысла человеческой жизни в отличие от западноевропейской ориентации на абстрактным поиск истины;
3. выраженное поэтическое восприятие действительности, приоритет "сердца" над "разумом".

Специфика украинской философии обусловлена "срединным положением" наших  земель между Востоком и Западом, Европой и Азией. Напомним, что  по Днепру проходил один из важнейших  в то время торговых путей "из варяг в греки". Подобное расположение на перекрёстке различных культурных традиций обусловило открытость формирующегося украинского этноса различным религиозным, эстетическим и мировоззренческим влияниям, которые уже в культуре Киевской Руси были трансформированы в единое и самобытное целое. Особенно значительное влияние на формирование национального стиля мышления оказала византийская религиозно-философская традиция и заложенный в ней софийный тип миропонимания, подразуевающий созерцательно-деятельное отношение к действительности. Не случайно, одной из самых читаемых философских книг Киевской Руси был "Комментарий на Шестиднев" Василия Великого.

Выраженный  эстетизм, благоговение перед красотой, как воплощением высшего смысла, важная роль женщины во всех сферах жизни, от божественного ( многочисленные изображения Богоматери, наиболее известным из которых является Оранта Софии Киевской) до политического ( княгиня Ольга, первая христианская правительница Киевской Руси и создатель первой налоговой системы ) и бытового ( Ярославна из "Слова о Полку Игореве" - наиболее яркий литературный образ в литературе Киевской Руси) - все эти черты также фиксируют специфику украинского мировосприятия и позволяют демаркировать его от очень близкого, но не менее самобытного мировосприятия русского. Существенным аргументом в пользу правопреемственности украинской культуры по отношению к культуре Киевской Руси может служить лингвистическая близость старославянского и украинского языка. А, как говорил Хайдеггер: "Язык есть дом бытия".