Проблема існування людини і сенсу життя

МІНІСТЕРСТВО  ОСІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ ІМ.Я. МУДРОГО

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА З ДИСЦИПЛІНИ:  ФІЛОСОФІЯ              НА ТЕМУ «Проблема існування людини і сенсу життя»

 

 

Виконала: студентка                                                                            1факультету, 2 курсу,                                                                                          17 групи,                                                                                          Шевченко І.В.

 

Перевірила:                                                                                        Міхєєва В. В.

 

 

Харків, 2012р.

 

 

 

 

План

Вступ………………………………………………………………3

1. Хто є людина? Різні  трактування сутності і природи людини…………………..4

 

2. Звідки людина прийшла? Проблема  походження людини……………………………….7

 

3. Для чого людині жити? Філософський  аналіз проблеми сенсу життя

Хто є людина? Різні трактування  сутності і природи людини……………………………………………..11

 

Висновки………………………………………………………….17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Центральна ідея, що спрямовує  всі пошуки сенсу життя в історії  філософії - це розуміння того, що задоволення  лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п"є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.

 

У внутрішньому світі  людини філософи шукали джерела осмисленості життя, і філософи-стоїки вважали справжнім призначенням людини - творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично спрямованих філософів. Навіть у межах тієї традиції, фундаторами якої виступили Демокріт та Епікур, і де справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірним, розумним, переважно духовним. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов - це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов - таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб"єктивним та об"єктивним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

З античної філософії  відома притча - жарт про Платона  і Діогена, які посперечалися  про те, що таке людина? "Людина, - сказав Платон, - це двоноге без пір'я". Тоді Діоген общипав півня і представив його на суд аудиторії, як доказ неправильності платонівського визначення. Недарма китайське прислів'я говорить, що суперечку виграє той, хто точніше називає речі своїми іменами. Довелося Платонові робити уточнення: "Людина - двоноге без пір'я, що має широкі ноги".

 

Чи можна взагалі  дати однозначне визначення людині? Яка  її сутність і природа? Чи є в нескінченно  мінливій людині якась незмінна природа? На це питання існує дві протилежні відповіді. Одні філософи і вчені  стверджують, що немає незмінної природи людини, оскільки людина - надзвичайно активна, динамічна, індивідуальна істота (антропологічний релятивізм). Інші ж стверджують, що в нескінченній розмаїтості (історичній і актуальній) людських істот можна виділити щось стійке, інваріантне.

 

Під природою людини розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки і властивості, які виражають його особливості як виду (Homo Sapiens - людина розумна). Які ж це риси і властивості? Відповідаючи на це запитання, дамо ряд взаємопов'язаних визначень людини, кожне з яких висвічує одну з істотних його властивостей.

 

1). Людина - це тварина.  Кидаючи перший погляд на людину, ми бачимо, що це жива істота, із плоттю і кров'ю. Людина, як біологічна істота, розділяє  долю своїх "менших братів": народжується, хворіє, відчуває потребу в їжі, продовжує життя в потомстві, вмирає... Природа мстить людині, коли вона починає забувати про те, що вона біологічна істота. Такі явища, як погіршення генотипу, порушення імунної системи в організмі, епідемія безплідності, гостро порушують питання: чи не рухається людство до вимирання природним шляхом? Людина, як жива істота, може жити тільки в оточенні певної кількості біомаси, включена у біологічні ритми, яким повинна підкорятися в процесі своєї життєдіяльності. Біологічно нове в людині: пряма хода, що дозволяє обдивлятися навколишнє оточення, чіпкі руки з рухливими пальцями, погляд, спрямований вперед, який дозволяє бачити в трьох вимірах і краще орієнтуватися в просторі, складна нервова система і великий мозок, специфічний механізм голосових зв'язок, будова гортані і губ, що сприяють розвитку мовлення. Однак, біологічні риси і властивості не вичерпують природу людини; є щось таке, що піднімає людину над її твариною природою. Це - свідомість, розум.

 

2). Людина - розумна тварина  (Homo Sapiens - людина розумна). Свідомість як здатність людини відбивати світ в ідеальних образах, дозволяє їй вирватися з "полону" фізичних потреб і визначає всі інші істотні ознаки людської природи, ті, що відрізняють його від тварин.

 

3). Людина — істота, здатна до творчої діяльності. Б.Франклін говорив, що людина є тварина, яка створює знаряддя праці.

 

Творчість тут розуміється  в широкому сенсі, як здатність створювати щось принципово нове. Цю властивість  К.Маркс, наприклад, називав родовою  сутністю людини: "Практичне творення предметного світу, переробка неорганічної природи є самоствердження людини як свідомої - родової істоти, тобто такої істоти, що ставиться до роду як до своєї власної сутності або до самої себе як до родової істоти... Тому саме в переробці предметного світу людина вперше дійсно стверджує себе як родова істота. Це виробництво є його діяльне родове життя"1. Із творчим характером людської діяльності пов'язаний її естетичний аспект: якщо тварина виробляє під владою безпосередньої фізичної потреби, то людина здатна піднятися над нею, виробляє все і за законами краси. Невичерпне прагнення до краси свідчить про потребу і можливість людини одухотворити навколишній світ.

 

4). Людина - істота вільна. Воля тут розуміється не в  політичному або економічному сенсі, а як здатність творити, створювати, змінювати по своїй волі мир і себе. "Людина - це воля! - стверджує Ж.П.Сартр: „...Людина засуджена бути вільною. Засуджена тому, що не сама себе створила, і все-таки вільна тому, що один раз кинута у світ, відповідає за все, що робить"2. Якщо у тварин все або багато чого задано споконвічно генетичною програмою (тому у тваринному світі кожне наступне покоління повторює спосіб життя попереднього), то в людині генетикою задаються тільки здібності, які в більшій або меншій мірі розвиваються все життя. Людська дитина при народженні - сама безпомічна істота на світі. Ця безпорадність плата за свободу подальшого розвитку. Джон Локк стверджував, що людина -це "чиста дошка", на якій вихователь або життя можуть написати все, що захочуть. І.Г Гердер із цього приводу говорив, що людина - це перший „вільновідпущеник" природи. З таким трактуванням волі зв'язана цікава проблема, яка дискутується в антропології: чи є міра, межа розвитку людських здібностей чи людина - безмежна, універсальна істота? Багато сучасних досліджень підтверджують той факт, що нам відома лише дуже мала частина наших здібностей. Поміркуйте над цією проблемою...

 

Людина народжується лише "кандидатом" у людину. Всі  її суттєві якості здобуваються в  житті при спілкуванні із собі подібними. З цим пов'язана ще одна грань природи людини.

 

5). Людина - істота соціальна  або, як говорив Арістотель, людина - це "політична" тварина. Процес  входження людини із світу  природи в світ культури, присвоєння  нею своєї родової сутності, засвоєння правил і норм людського гуртожитку називається соціалізацією. З потреби спілкування виростає здатність до мовлення. Із соціалізацією також зв'язана потреба до моральної регуляції.

 

6). Людина - істота моральна. Якщо в тваринному стаді відносини регулюються біологічними законами (природним шляхом, і цей шлях також заданий у спадкоємній програмі), то в людському співтоваристві окремих індивідуумів з'єднує і дозволяє жити разом моральний закон. Моральна регуляція - великий "винахід" людства, оскільки виконання морального закону засновано не на інстинкті або страху, а на добровільному виконанні морального боргу під контролем внутрішнього судді - совісті. "Я хочу не такого суспільства, - говорив Ф.М.Достоєвський, - де я не міг би робити зла, а саме такого, щоб я міг робити всяке зло, але не хотів його робити сам"'.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

З безлічі окремих  визначень, висвітлюючих різні грані  сутності людини, необхідно вивести  одне загальне. І.Фролов, наприклад, дає  таке визначення: "Людина - суб'єкт суспільно-історичного процесу, розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов'язана з іншими формами життя, але вона виділилась з них завдяки здатності виробляти знаряддя праці і володінням членороздільним мовленням і свідомістю"'.

 

Сутність людини визначається її головним протиріччям - дуалізмом  душі і тіла (природного і соціального, матеріального і духовного). В  історії філософії і науки  представлена безліч трактувань цього  протиріччя (перегляньте ще раз розділ 1 цього підручника і згадайте історію становлення і розвитку цієї проблеми). Погляд автора на цю проблему прекрасно виражений у наступних поетичних рядках А. Тарковського2.

 

"У человека тело

 

Одно, как одиночка

 

Душе осточертела

 

Сплошная оболочка

 

С ушами и глазами

 

Величиной в пятак

 

И кожей - шрам на шраме,

 

Надетой на костях

 

Душе грешно без тела,

 

Как телу без сорочки,'

 

Ни помысла, ни дела,

 

Ни замысла, ни строчки.

 

Загадка без разгадки.

 

Кто возвратится вспять,

 

Сплясав на той площадке,

 

Где некому плясать?"

 

Всі ці трактування людини, по різному  відображенні в наступних концептуальних схемах.

 

1). Космоцентризм. Людина розглядається  як невід'ємна частина Космосу,  який повторює всі її істотні  риси. Космос в цих концепціях  одухотворений, йому властивий дуалізм душі j тіла, звідси просто пояснюється наявність цих двох начал в людині і їх гармонії. Платон, наприклад, вчив, що саме головне для людської душі - наслідувати руху небесних тіл. Вони прекрасно обертаються цілу вічність: завжди однаково, симетрично, гармонійно, без усякого порушення. Такою повинна бути і людська душа.

 

2). Теоцентризм пояснює людину  як плід божественного створення.  Людина - образ і подоба Бога. Безсмертна  душа людини від Бога. М.Бердяев  писав про релігійне трактування людини: "Християнство звільнило людину від влади космічної нескінченності, у яку він був занурений у древньому світі від влади духів і демонів природи. Воно поставило його на ноги, зміцнило його, поставило залежно від Бога, а не від природи"'.

 

3). Природоцентризм . Людина  розглядається як природна біологічна  істота, яка нічим від іншої  природи принципово не відрізняється.  Як людина, так і людське суспільство  розвиваються, в остаточному підсумку, за біологічними законами. Свідомість, душа - це один з видів матерії, що вмирає безслідно разом з тілом:

 

"А іскра слабка - твій дух,

 

Світло мозку твого? -

 

Зотлієш ти, і вія потух,

 

І от уже - нема його".

 

І. Франко.

 

4). Соціоцентризм. Сутність  людини соціальна. Людина -результат  суспільних відносин, і в той же час суб'єкт, творець культури. Свідомість людини, її духовна сутність і в історичному, загальнолюдському процесі, і в індивідуальному розвитку проявляютьсязавдяки соціальним факторам: виробничій, практичній діяльності - праці і спілкуванні (суспільним відносинам). Ф. Енгельс, писав що праця це перша основна умова всього людського життя, і притому у такому ступені, що ми у певному сенсі повинні сказати: праця створила саму людину2.

5). Антропоцентризм . Людина  головна цінність, ціль світобудови.  Усе в світі з'являється для того, щоб була, жила у ньому людина. М. Бердяев писав, що людина і космос міряються самотужки як рівні. Пізнання є боротьба рівних по силі, а не боротьба карлика і велетня. ... Людина лише тому може пізнавати світ, що вона не тільки у світі як одна із частин світу, а і поза миром і над миром перевищує всі речі світу як буття, рівноякісне світу.

 

Звідки людина прийшла? Проблема походження людини

Де кола цього початок, де кінець,

звідки ми прийшли, куди підемо звідси?

Омар Хайям.

Одна із самих знаменитих дискусій про походження людини відбулася 30 червня 1860 року в Оксфорді. В ній взяли участь біолог і популяризатор науки, друг Ч. Дарвіна Томас Гекслі і єпископ оксфордський Уілберфорс. Позиція цього улюбленця оксфордської публіки була дуже близька до сподівань дружини єпископа Вустерського, що писала в одному з листів: "Будемо сподіватися, що це (походження людини від мавпи) неправда, і молитися, щоб це не стало широко відомо!" Засідання Британської асоціації сприяння розвитку науки відбулося в жаркий літній день в Музеї природничої історії. У залі зібралося більше 700 чоловік, в розкриті вікна виднілися десятки голів тих, хто не зміг проникнути усередину приміщення. Партер заповнили священики і студенти теологічного факультету Оксфорда, які, застосовуючи все своє ораторське мистецтво, розпалювали ненависть публіки до дарвінізму.