Проблема безсмертя душі у творі Платона «Федон»

               Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

            Львівський національний університет  імені Івана Франка 

 

 

 

             Есе

     на тему: «Проблема безсмертя душі у творі  Платона «Федон»»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                     Виконала:

                                                                                             Студентка групи ІНК-51с

                                                                                                   Ярема Мар’яна

 

 

 

                                                   Львів 2012

                                    План

 

1. Вступ
2. Життя та творчість Платона
3. Проблема душі за твором "Федон"
4. Висновки
5. Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    Вступ

 

Смертна або безсмертна людська  душа? Поставити це питання - значить  запитати про сенс існування людини, про його природу, обов’язок і надії. Відповідь, яку обирає людина - інтуїтивно, оскільки по-іншому нам не дано вибирати, − зумовлює  в подальшому його спосіб мислення і ставлення до життя. Тому питання про природу душі є основним для кожного. Займаючи ту чи іншу позицію, людина тим самим обирає формулу свого існування, бо все, що з нами відбувається, корениться в нашому світогляді. Це також визначає його ставлення до смерті як такої. Теорія душі є актуальною для всієї творчості давньогрецького філософа Платона. Вона займає дуже важливе місце в його філософії і тісно взаємопов'язана з іншими положеннями його вчення. Головні платонівські думки неможливі без розкриття природи душі. Міркування Платона щодо душі були викладені ним у таких працях: "Федон", "Бенкет", "Федр" , "Софіст", "Теетет", "Філеб", "Держава", "Тімей", де знаходиться не лише сутність теорії душі, але і взагалі сутність платонівської філософії. У кожному з цих творів у тій чи іншій мірі зачіпається душа, порушується те, що стосується душі, те без чого неможлива теорія душі.

В даній роботі мною буде викладена, деякою мірою проаналізована  теорія душі Платона за твором "Федон" та дана коротка автобіографічна відомість про автора.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

              Життя та творчість Платона

 

Платон народився в  Афінах в 428-427 рр. до н. е. Його справжнє ім’я – Арістокл. Саме слово Платон означає "широкоплечий", цей псевдонім йому в юнацтві дав учитель боротьби Арістон з Аргоса за його міцну будову тіла. Він був сином Арістона, нащадка царя Кодра, і Периктіони, предком якої був великий законодавець Солон. Грамоті він навчався в Діонісія, про якого згадує в своєму творі "Суперники". Відомо також, що він навчався боротьбі, живопису, а крім того складав дифірамби, пісні й трагедії. Пізніше схильність до поезії виявилась в художньо обробленій формі його діалогів. Оскільки він був обдарований розумово й фізично, то отримав чудову освіту, наслідком якої було його близьке знайомство з філософськими теоріями того часу. Арістотель повідомляє, що Платон спочатку був учнем Кратіла, послідовника Геракліта. В 20 років Платон зустрів Сократа й залишався з ним до самої смерті свого вчителя – всього 8 років. Згідно з аттічною легендою, у ніч перед зустріччю з Платоном Сократ бачив уві сні лебедя в себе на грудях, який високо злетів із дзвінким співом, і після знайомства з Платоном Сократ неначе вигукнув: “Ось мій лебідь!”. Цікаво, що в міфології античності лебідь – птах Аполлона, а сучасники порівнювали Платона з Аполлоном як богом гармонії. 

Як згадує сам Платон у  Сьомому листі, ще молодим він готувався до активної участі в політичному житті свого міста. Несправедливий осуд Сократа викликав у Платона розчарування в політиці Афін і став поворотним моментом в його житті. В 28 років, після смерті Сократа, Платон разом з іншими учнями великого філософа залишив Афіни й переїхав в Мегари, де жив один з відомих учнів Сократа – Евклід. У 40 років він відвідав Італію, де познайомився з піфагорійцем Архітом. Раніше він побував в Єгипті й у Кірені, але ці мандрівки він замовчує в своїй автобіографії. Він знайомиться з Діонісієм Старшим,  тираном Сіракуз, і мріє втілити в життя свій ідеал правителя - філософа. Однак з ним дуже швидко виникли неприязні стосунки, хоча зав’язалась дружба з Діоном, племінником тирана. В Діоні Платон сподівався знайти гідного учня і в майбутньому – філософа на троні. Платон образив правителя своїми міркуваннями про тиранічну владу, сказав, що не все те добре, що корисно лише тирану, якщо той не відрізняється доброчесністю. За це Платона було продано в рабство на Егіну, з якого його викупив і звільнив Аннікерид, філософ мегарської школи. Пізніше Платон хотів повернути ці гроші Аннікериду, а коли той відмовився їх взяти, купив на них сад у передмісті Афін, названий на честь місцевого героя Академа Академією. В цьому саду Платон у 387 р. до н. е. заснував свою школу, відому платонівську Академію, яка існувала в Афінах аж до 529 року, доки не була закрита імператором Юстиніаном. Ще двічі він їздив у Сіракузи на вимогу Діона, сподіваючись здійснити свою мрію про ідеальну державу на землях, які йому обіцяв виділити Діонісій Молодший. І хоча ці спроби ледве не коштували Платону життя, наполегливість його є прикладом високого служіння ідеалу. У 360 році Платон повернувся до Афін і не розлучався з Академією до своєї смерті в 347 р. до н. е.         

Свої перші твори Платон створив незабаром після смерті Сократа, можливо, ще під час перебування в Мегарах у Евкліда. З цих пір впродовж півстоліття працював його творчий геній. Результатом стала велика, видатна за формою і змістом літературна спадщина, що майже повністю дійшла до наших днів. Платон - перший в історії філософ, цілісне зібрання творів якого ми маємо в розпорядженні. Є 23 справжніх і 11 сумнівних діалогів, що належать імені Платона, а також "Апологія Сократа" і 13 листів.  

Відносно часу написання  і авторства діалогів між дослідниками триває полеміка стільки ж, скільки взагалі вивчається спадщина Платона. Дискусії навколо творчості великого філософа склали так зване "платонівське питання". У нім виділяються три головні аспекти: 1) які з творів дійсно належать Платону і написані ним самим (проблема авторства); 2) яка послідовність їх написання і до якого періоду життя вони відносяться (проблема розвитку платонівської філософії); 3) наскільки повно виражено вчення Платона в наявних творах (проблема так званого "неписаного" вчення Платона). Майже немає діалогів, достовірність яких коли-небудь не оспорювалася б ким-небудь. Але така старанна критика, безумовно, надмірна, хоча з незаперечністю можна, мабуть, стверджувати лише те, що "Апологія Сократа" відноситься до початкового періоду творчості Платона, а "Законами" воно завершується. Крім того, існували так звані "езотеричні" (неписані) навчання філософа, призначені для суто усного викладу учням. Про них мало що відоме і тому про їх зміст залишається лише будувати припущення. 

Більшу частину в його діалогах охоплює міф, або міфічна  розповідь. Міфологія завжди мала для  нього символічний смисл і  використовувалась переважно для  виразу філософських концепцій.

            Твори Платона були впорядковані  граматиком Трасілом; вони можуть бути згруповані за дев’ятьма тетралогіями.

1. Євтифрон, Апологія Сократа, Крітон, Федон.

2. Кратіл, Теетет, Софіст, Політик.

3. Парменід, Філеб, Бенкет, Федр

4. Алківіад I, Алківіад II, Гіппарх, Суперники

5. Феаг, Хармід, Лахет, Лісид.

6. Євтидем, Протагор, Горгій, Менон.

7. Гіппій Менший, Гіппій Більший, Іон, Менексен.

8. Клітофонт, Держава, Тимей, Критій.

9. Мінос,  Закони, Епіномід, Листи.

Згідно однієї з найбільш авторитетних сучасних версій, періодизація творчості Платона виглядає таким  чином:               

1. Від знайомства з  Сократом - до першої (388 р. до Р.  Х.) поїздки в Південну Італію  і Сицилію. Твори цього періоду  : "Апологія Сократа", 1-а книга  "Держави".

2. З основи Академії  до другої (366 р.) сицилійської поїздки.  Діалоги "Протагор",  "Горгій",  "Федон",  "Теэтет", "Бенкет", "Кратіл" і ряд інших.

3. Між другою і третьою  поїздками (365-361 рр.). Закінчена "Держава", "Парменід".                                     

4.  Пізній період - від  останнього повернення з Італії. "Тімей", "Критій", "Політик", "Софіст", можливо "Філеб", автобіографічний VII лист. Завершує творчість Платона великий діалог "Закони", до якого примикає "Післязаконня". У нім філософ підсумовує і частково змінює ряд своїх колишніх переконань на державу і громадський устрій.    

Твори Платона мають декілька постійних сюжетів і дійових  осіб. До їх числа відносяться: Сократ і його філософствування; сократівські опоненти - софісти; елаети і піфагорійці (космологи); поезія (Гомер, Симонід і інші); пізніше - Єгипет і Кріт, їх законодавство.

 

 

 

 

 

 

 

         Проблема душі за твором "Федон"

 У діалозі "Федон" Сократ, який готується прийняти смерть, не тільки не шкодує про це, але і радіє майбутньому. Тіло обтяжує душу, тіло заважає душі бути собою, а смерть - звільнення від тіла, вважає Сократ. Тіло забруднює душу. Тіло - це те, що не дає душі піднятися вгору, те, що постійно опускає її вниз. Справжньою діяльністю душі має бути роздум, а всі тілесні потреби не дозволяють душі весь час надавати себе тому, що є її справжньою долею. Ось що пише Алкіной: "Мислення є дія розуму. Воно двояко: одне - до впровадження душі в тіло, коли душа споглядає умосяжне; інше - після запровадження душі в дане тіло ". "Впровадження душі в тіло" - сказано не зовсім вірно, правильніше було б говорити про впровадження тіла в душу. Тіло впроваджується в душу саму по собі, чисту душу і перешкоджає їй споглядати саме по собі буття. Адже тіло є чужим для душі, зовнішнім їй.      

Людина повинна їсти, спати, справляти свої потреби і т.п. Людина змушена віддавати себе цілком стороннім, що не відносяться до дійсно властивим душі, заняттям. Душа знаходить себе в спогляданні істинного буття. Щоб осягнути речі такими, якими вони є самі по собі, душа повинна відмовитися від тіла, від відчуттів, які їй заважають бачити "чисте буття", як пише Платон.           

"... У нас є незаперечні  докази, що досягти чистого знання чого б то не було ми не можемо інакше як відмовившись від тіла і споглядаючи речі самі по собі самою по собі душею", - каже філософ. Але вже тут, порівнюючи душу і тіло, необхідно сказати, що Платон не визнає за тілом здатності до пізнання. Тіло не може нам допомогти у пізнанні істинних і вічних речей, тобто воно не може нам допомогти в дійсному пізнанні (а під дійсним пізнанням Платон розуміє саме пізнання вічних речей, тобто ідей). Мало того, воно не дає нам, нашій душі здійснити це пізнання. Тіло перешкоджає душі бути собою, постійно відволікаючи її, змушуючи прислухатися до зовнішнього, почуттєвого. Тілесне розсіює увагу душі, руйнує її зосередженість. Зовнішнє скрізь у цьому житті, за Платоном, наздоганяє душу, не дає їй залишитися наодинці з собою, воно всюди вривається в цю внутрішню самотність душі.  Платон вважає тіло чужим людині (адже справжній чоловік, у всякому разі, за Платоном, - це душа). Душа може пізнавати лише себе (про це буде ще докладну розмову), а тіло через відчуття може повідомляти їй що-небудь незнайоме, знову ж таки чуже їй. Тіло як би примушує душу вірити у зовнішнє і піклуватися про зовнішнє. Душа повинна вірити лише собі, не спираючись на чуттєвий матеріал. Тіло ж, будучи сполучною ланкою між людиною і зовнішнім світом, постійно ставить душу перед фактами: вогонь гарячий, камінь твердий і т.д. Душа змушена рахуватися з цими фактами, замислюватися над ними, тоді як, за Платоном, душа повинна замислюватися лише над вічним і незмінним, а через відчуття ми дізнаємося ("дізнаємося" сказано умовно) про протилежне - мінливе і тимчасове. 

Платон, порівнюючи душу з  крилатою колісницею, тим самим показує  нам душу пристрасну, душу обтяжену земним.

Отже, в діалозі "Федон" філософ уподібнює душу крилатої колісниці, керованої візничим - розумом (який і є душею самою по собі), з двома кіньми. І один з коней є тим, що заважає душі споглядати "занебесной область": "... але їй не дають спокою коні, і вона з працею споглядає буття". Ці коні і є ніщо інше як пристрасті душі, те, що приходить в душу від тіла.

Що ж Платон має на увазі  під пристрастями? На це питання  відповісти просто: це все те в душі, що опускає її вниз, на землю, тобто  все те в ній, що не підносить її до істинного буття. Людина хоче спати, людина хоче їсти - ці бажання не відносяться  до жадоби істини і, отже, вони є пристрастями. Це зовсім не означає, що людині не слід їсти і спати, а справа в тому, що якщо душа людини хоче того чи цього  не пов'язаного з істиною, то вона в даний момент і не є справжньою душею. Ще в "Федон" Платон говорить, що філософ (ні хто інший як філософ претендує на володіння цією душею) повинен якомога сильніше обмежити свій зв'язок з тілом (тільки вбивати себе не дозволено), тобто звільнити себе від мирських бажань, і бути наодинці з собою. Платон закликає до помірності у всьому, до безтурботності. Світ цей не повинен зачіпати людину, ніщо зовнішнє (тобто чуже людині, чуже його душі) не повинно викликати в ньому відгуку. Душа повинна жити лише Істиною, нічим іншим крім Істини.

  Платон говорить про три засади душі - "розумне", "шалене" і "жадаюче" начала. "Люте" і "жадаюче" ставляться до пристрастей. Завдання людини полягає в тому, щоб підпорядкувати ці два начала. "Душа нерозумна підпорядковується тілесним афектам, їй властивий нерозумний запал і дратівливість; душа розумна завдяки розуму не звертає уваги на тіло і бореться з невіглаством", - пише Саллюстій філософ. Тобто, душі долати пристрасті допомагає сама душа. Чим більше душа віддається своїм істинним заняттям, тим менше її обтяжує земне.

  У земному житті пристрасті так чи інакше долають кожної людини, і відволікають його від істини. З самого народження людина звикає до свого тіла, звикає до того, що емпіричне необхідно, без нього не обійтися, душу забруднюють земні бажання, пристрасті. Однак, задовольняючи ці бажання, людина, її душа не залишається задоволеною, їй чогось не вистачає. Душа, замутнена пристрастями, не гине і людина не перетворюється на тварину. Душа рухається вперед, нею рухає любов.   

Ерот, бог кохання, перебуває, за словами Платона, між богами і  людьми, і, завдяки йому, "Всесвіт пов'язаний внутрішнім зв'язком". Ерот пов'язує Небо і Землю, будучи "посередником між богами і людьми". Завдяки йому все земне тягнеться до небесного. Любов - це те, що пов'язує нижче і вище. Мешкаючи в самій м'яких області на світі, в душі, любов тягне душу з землі на Небо. Причому любов буває тільки до прекрасного, любов до потворного - не любов. Любов'ю називається прагнення до чистого буття, істинної батьківщині душі. Тому-то Ерот так важливий для Платона: без прагнення до істини, істини не знайти. Любов - це шлях до світу ідей, до цієї обителі чистої істини. Ерот є тією стрілочкою, яка вказує на прекрасне, добре, щире, вказує, веде до них.