Філософія політики

     3)  владно-політична інтеграція суспільства;

     4)  регулювання режиму соціально-політичної  діяльності;

     5) легітимізація, під якою розуміється  досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

     Головні функції політичної системи —  це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Функції інтеграції, легітимізації є не лише функціями політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

     Виконуючи свої функції, політична система  забезпечує цілісний керівний вплив  на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.                                                '

     Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

     Сьогодні  Україна тільки починає розбудову  своєї нової політичної системи — системи демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та культури політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

     Тому  в реальному житті нашої країни, як і інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування нової політичної системи. З другого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, упорядкування і стабілізації розвитку та прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова, — щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок  між усіма елементами політичної системи.[2; С. 507-511] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     4. Громадянське суспільство.

     Держава насамперед є формою організації  суспільства, основний суб'єкт якого  — людські індивіди. Від їхньої соціально-політичної, правової зрілості залежать сила і міць будь-якої держави, правової передусім. ЇЇ буттєвість потребує того, щоб громадяни були не тільки об'єктами розпоряджень влади, виконавцями чинних у державі законів, а й свідомими суб'єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Тобто щоб вони мали розвинену громадянську самосвідомість як умову наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв'язку з ідеєю правової держави.

     Історично ідея громадянського суспільства сягає політично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянство. Термін «громадянське суспільство» пов'язаний із латинським словом civis — громадянин, член римської громадянської общини (civitas) і основний суб'єкт тодішніх приватно - правових (а не публічно-владних) відносин згідно з римським громадянським правом (jus civile). Звідси — й близькість понять «громадянин» (civis) і «громадянський» (civilis).

     Водночас  термін «громадянське суспільство» не позбавлений певної парадоксальності, оскільки його зміст не відповідає назві. Адже співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а держава як політичний феномен. У громадянському суспільстві (всупереч назві) діють не громадяни як суб'єкти публічно-владних відносин і публічного права, а приватні особи з власними інтересами, суб'єкти приватного права — учасники громадянсько-правових відносин. Поняття «громадянське суспільство» набуло поширення після перемоги Французької буржуазної революції XVIII ст., що поклала край становому поділу суспільства і проголосила Декларацію прав людини і громадянина. Становлення громадянського суспільства нерозривно пов'язане з процесом правового регулювання взаємовідносин між особою, суспільством і державою.

     Сучасні уявлення про громадянське суспільство  ґрунтуються на положенні Гегеля про розрізнення понять «держава» і «суспільство». До нього, ще з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними. Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівської концепції індивідуального «Я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі інстанції, що оточують його, передусім сім'я (родина). Стосунки індивіда і родини базуються на зобов'язаннях «природного благочестя». Адже між батьками і дітьми неможливий договір, згідно з яким батьки зобов'язувалися б зачати і виховувати дітей в обмін на їхню майбутню любов і захист. У стосунках між ними існують взаємні природні зобов'язання, глибоко переплетені зі свободою індивіда, особливо в міру його подорослішання, коли власне «Я» потребує вже ширшого діапазону дій. Межі «природного благочестя» стають «тісними». Індивідові потрібна сфера вільної діяльності, де він може порівняти свою волю з волями інших й утвердитись у справедливих взаєминах. Ця сфера є сферою згоди, договору, яку Гегель і назвав «громадянським суспільством». Вона постає ланкою несформованого об'єднання, яке оточує і надає тотожності сім'ї (родині), оскільки його сутність постає у взаємному визначенні обов'язків, закорінених в індивідуальному виборі.

     Ідея  громадянського суспільства не була наслідком суто спекулятивного теоретичного пошуку. Вона — своєрідне відображення об'єктивного процесу зрілості різних сфер суспільного життя, їхньої диференціації, становлення як самостійної данності стосовно держави; наслідок тривалого процесу вдосконалення всіх сторін людської життєдіяльності. Як і правова держава, громадянське суспільство виникає на стадії індустріального розвитку виробництва, формування розгалужених особистих прав і свобод. Воно увінчує і появу нового типу особи, нового типу колективності та відносин між особою, суспільством  і державою.

     Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об'єднань.                                      ..

     При цьому компетенція державного втручання  в діяльність громадян обмежена до мінімуму й чітко означена. Як певна сукупність відносин між людьми і форм організації спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство ставить особливо високі вимоги до громадян. Від них очікується високий рівень духовності, відносин, збагачених любов'ю і повагою та особливо міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, а й налагоджувати взаємини з іншими людьми. Правосвідомість потребує глибокого і всебічного знання законів, яке високо цінував ще Платон, вважаючи не випадковою співзвучність божественного і чудодійного закону (nomos) і розуму (nays). На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше сприяє її вдосконаленню наука про закони. Тому він рекомендував вивчати постійно праці з права.

     Високі  вимоги до чеснот громадян випливають із характерних рис громадянського суспільства, що виявляються насамперед у новому, асоціативному (лат. associatio — сполучення, з'єднання) характері зв'язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому суспільстві люди та їхні добровільні об'єднання (групи) мають реальну, гарантовану державою можливість вільно об'єднуватися для досягнення спільної мети. Асоціативний тип колективності (на противагу колективності традиційного суспільства) забезпечується усвідомленням належності людей до загальної культури, єдності їхніх інтересів і прагнень, доцільності обраних засобів і методів досягнення мети тощо. Це неодмінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від зовнішнього тиску, здатність розраховувати на власні сили, а отже, на відповідальніше ставлення до співтовариства рівних і нерівних собі індивідів.

     Отже, основою громадянського суспільства є правосвідомі вільні громадяни та їхні добровільні об'єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

     Громадянське  суспільство має складну і  змінювану структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (сім'я, школа, церква, добровільні об'єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, клуби, спілки, товариства, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється громадянським правом.

     Громадянське  суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньою діяльністю держави. Однак вони не взаємоізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують діяльність державного організму. В процесі становлення і розвитку громадянського суспільства відбувається заміна архаїчних, традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми в усіх сферах суспільного життя. Це дає підстави стверджувати, що громадянське суспільство і правова держава є одним цілим і виражають міру демократизації політичного життя та політичної системи як її інституцій-но-правового механізму.[5; С. 505-508] 
 
 
 
 

     5. Політична свідомість і політична культура.

     Під політичною культурою розуміється  сукупність зразків поведінки і  діяльності, які забезпечують передачу накопиченого досвіду від покоління  до покоління і тим самим сприяють сталості політичних відносин під впливом  часу. Разом з тим політична культура виступає як нормативний механізм, який забезпечує регуляцію поведінки і діяльності. [1; с. 135]

     Політична свідомість і політична культура виступають необхідними елементами будь-якої політичної системи суспільства. Будучи відповідними різновидами суспільної свідомості и культури, що мають власний предмет і механізм формування, вони характеризують духовну здатність людини до спеціалізованої політичної діяльності. За допомогою політичної свідомості та політичної культури індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі і здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії, політичної участі й управління.

     Політична свідомість як макрохарактеристика  духовних явищ політичного життя втілює єдність їхніх гносеологічних, онтологічних і функціональних характеристик. Тим самим вона немов позначає нижчу межу здатностей суб'єкта відображати політичні об'єкти і орієнтуватися у відносинах влади. Адже на практиці відомо, що конкретні індивіди (групи) часто далеко не зразу набувають здатності керуватися поглядами, що відповідають природі їхніх інтересів. Тільки поступово розширюючи і поглиблюючи знання, люди набувають можливості розкривати внутрішні зв'язки і відносини настільки, щоб можна було сформувати їхні смислозначущі образи, цілі політичної поведінки, установки реалізації інтересів.

     Поступове набуття суб'єктами нової для  себе системи координат, що розкриває  їм специфіку соціальної взаємодії  у сфері державної влади, перешкоджає  розгляду політичної свідомості як процесу  пристосування логіки мислення до політичних об'єктів. Значно більше підстав розглядати сукупність цих духовних явищ як відповідних рівнів соціального мислення людини, що дає йому змогу набути властивості та якості для здійснення владних функцій і різних ролей щодо держави. Ці погляди лише частково можуть спиратися на запозичені оцінки і судження, до того ж не тільки раціональні, які людина набуває у взаємодії з економічними, моральними, правовими та іншими об'єктами. У всякому разі пріоритет власне політичних, а не тільки світоглядних, раціональних або інших загальносоціальних поглядів у цьому різновиді людських уявлень незаперечний.

     Спираючись  на таке розуміння політичної свідомості, і саму політику вже неможливо інтерпретувати як результат перенесення раціональних, загальноколективних та інших неспеціалізованих поглядів із сфери свідомості у сферу буття.

     Якісна  визначеність політичних поглядів припускає  трактовку політики як сфери переважно  цілеспрямованих зв'язків і відносин суб'єктів, що усвідомлюють і прагнуть реалізувати свої значущі інтереси за допомогою інститутів державної (публічної) влади.

     Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні  і зовнішні процеси функціонування держави та інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так охарактеризувати її структуру:

     1)  політична психологія і політична  ідеологія;

     2) політична самосвідомість, політичні  знання й оцінки суб'єктом політичної  діяльності потреб та інтересів  різних суспільних груп і об'єднань;