Духовність людини. Честь, Совість, Гідність, Інтелектуальність

ВП НУБіП  України «Боярський коледж Екології і природних Ресурсів»

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Духовність людини.Честь,совість,гідність,

інтелігентність.»

 

 

 

                                                         Виконав

                                                                 Ст. гр. ЗВ-22

Забудько Валерій

 

 

                                            2011

Зміст

1. Духовність
2. Совість, честь, гідність
3. Інтелегентність

 

 

Духовність — абстрактний  до слова духовний. Як і слово першооснова духовність пов'язана з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом. Також слово часто має відтінки оціночної категорії та пов'язується з релігією. Чітко окресленого значення слово не має. Як термін слово духовність використовується в філософії, етиці, богослов'ї на означення різних понять ^[2] так чи інакше дотичних внутрішнього світу людини.

Слововжиток

Зазвичай в  побуті під духовністю розуміють  моральність, релігійність, певну піднесеність думок та вчинків. Духовність як високе протиставляється низькому, гріховному, аморальному. Незважаючи на абстрактність  поняття, в узусі дуже часто слово  духовність використовується як конкретна  якість чи мало не реально існуюча  субстанція, про що свідчить слововжиток  на зразок «людина великої духовності», «дефіцит духовності в суспільстві» тощо.

У релігійному  узусі як правило духовність пов'язують з внутрішньою релігійністю, вірою, містичним досвідом, «спілкуванням  з Богом».

Спекулятивність, абстрактність та нечіткість поняття  робить його використання популярним в різноманітних загальних твердженнях  та в демагогічній риториці на зразок нарікань на «низьку духовність молоді»  чи «занепад духовності суспільства». Однак, що ж саме вважати «духовністю» і відповідно, що є її занепадом  чи навпаки розвитком в силу розмитості поняття кожен може вирішувати сам.

Поняття духовності у філософії

Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов'язане  перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Вівся  наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, «суспільної» сутності духовності. На противагу  цій тенденції сьогодні спостерігається  інша: духовність переважно асоціюється  з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією. В сучасних західних працях про суспільство  і культуру поняття «духовність» майже не вживається, воно як правило  використовується у світовій літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення віруючої людини. Такий підхід збіднює значення поняття духовності та значною мірою виводить проблематику духовності з тематичних сфер філософії.

До визначення поняття духовності у вчених немає  одностайної думки. Кожний науковець  розуміє поняття «духовність» по-різному. Поняття «духовність» завжди мало у  філософії важливе значення, і  відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення  у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття «духовність» є похідним від слова «дух» (лат. «spirit» та грец. «pneuma»), що означає  рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття  ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне  і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене  природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне  й духовне як рівно необхідні.

Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут  духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з  тваринного світу, та уподібнює Богу.

Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами  Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку: Духовність це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє  її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.

На думку вчених поняття «духовність» це категорія  етики, яка визначає моральний вимір  людської життєдіяльності, це живе джерело  доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.

Значний внесок у  розробку проблеми духовності зроблений  у філософії, притаманний таким  філософам, як Мартин Бубер, Макс Шелер, П`єр Тейяр де Шарден, Альберт Швейцер, Еріх Фром, Віктор Франкі. Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за визначенням цих науковців: Духовність це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.

Обміркування  проблеми духовності стає силою і  в сучасній українській філософії. В 90-ті роки після того як в Україні  марксистські методологічні канони перестали бути «офіційними» і обов'язковими, дослідження духовності відбувається за такими основними напрямками:

• релігієзнавчим, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили;
• культурологічним, в контексті котрого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування особи, що передбачає не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання;
• філософсько-соціологічним, в якому духовність розглядається як багатомірний соціально — історичний феномен, специфічність виявів якого зумовлена своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення.

 

Совість, гідність і честь

 

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне

структурно-функціональне  утворення моральної самосвідомості особистості,

інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

 

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання  про природу

совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість  регулює

такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість

виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною

силою самоза-гнуздання  і самоконтролю особистості.

 

У грецькій міфології  прояв совісті пов'язувався з  образом богинь помсти

Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх  людей, оскільки їм

належало право  покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких

літературних  джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де

герої (наприклад  Еврипіда) страждають вже не від  помсти богинь і не

тільки від  суспільної думки, а від власних  докорів совісті, від

усвідомлення  скоєного.

 

Теоретичне пояснення  категорії совісті нерозривно пов'язане  із

загальними філософськими  і етичними позиціями мислителів. У

домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів,

які досліджують  дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні

теорії розглядають  совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи

апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо

виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела  совісті, визначають її

реальними умовами  життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що

визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують

ідею совісті  з біологічним походженням людини.

 

Марксизм обґрунтовує  виникнення совісті лише на певному  ступені розвитку

людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона

народжена потребами  людського співжиття, соціальними  відносинами людей у

процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини

контролювати  свої дії, наповнюється конкретним змістом  внаслідок не

простого спілкування  з іншими людьми, а внаслідок приналежності  людини

до певної соціальної групи, класу. Зв'язуючи природу совісті  з

соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її

змісту.

 

Поняття совісті  як і осмислення категорії «совість»  історично

змінювалося. У  загальному вигляді слід підкреслити, що совість —

специфічна форма  відбиття об'єктивного світу. Об'єктивне  джерело її

формування і  розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які

врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі

встановлених, прийнятих  у суспільстві норм моралі, загального світогляду

людина виробляє власні моральні переконання і керується  не тільки

усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми  переконаннями, під

впливом яких і  виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє

совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість,

обов'язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли

перетворюються  на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму

орюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму

обов'язку творити  добро, то не відчуває потреби чинити справедливо,

тобто не володіє  совістю.

 

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної

самосвідомості, а моральні переконання — серцевина  совісті. За цим

сенсом совість  служить суб'єктивним вираженням моральної  сутності

особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

 

У совісті як моральному явищі слід виділити три складових  елементи:

раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне

усвідомлення  морального значення скоєних дій, яке  носить характер

засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня

активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості

інших людей про  предмет совісті.

 

Розумному судженню морального значення здійснених дій  сприяє відповідне

почуття, завдяки  якому емоційний характер совісті  виявляється у вигляді

почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття

морального задоволення  називають самоповагою. Почуття  незадоволення

собою набуває  форму каяття, докорів совісті, почуття  сорому, які є

одними з найсильніших людських емоцій.

 

У совісті неодмінно  присутній і вольовий момент. Совість  велить, змушує

чинити певним чином і тим самим надає  цінність усякому судженню і

почуттю. Цей елемент  совісті характеризує загальний  напрям усієї

поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу

душевного напруження особистості, яка відкривається  у ній у процесі

внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями.

 

Совість не виникає  раптово і не зникає безслідно, а  поступово формується

в процесі моральної  діяльності особистості, прогресуючи  чи деградуючи

залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно

присутня у  самосвідомості морально зрілої особистості  як потенційна

здатність чи реальний процес.

 

Отже, совість  — категорія етики, що характеризує здатність особистості

здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні  обов'язки,

вимагати від  себе їх виконання і виробляти  самооцінку здійснених

вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості.

Совість означає  усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою

поведінку, що включає  моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки

зору моралі всього суспільства.

 

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну  цінність

особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською

сутністю, тобто  ту якість, за якої людина чинить так, як належність її

сутності і  призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі

слово «гідність» означає цінність людини для інших  людей, для

суспільства незалежно  від її соціального стану, професії,

національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як

моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У

даному випадку  ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним

ставленням до себе у формі свідомості і почуття  власної гідності. Повага

ї гідності. Повага

до самого себе, чи почуття власної гідності —  це те, що більш за все

підносить людину.

 

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі

усвідомленого ставлення  до себе як до суб'єкта моральної діяльності,

розуміння своїх  обов'язків і прав людини і громадянина. Це почуття

укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає  те, що вільно і повно

може виявити  свої здібності і можливості, реалізувати  свою активність і

творчість. Тобто  почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної

самооцінки моральних  якостей в їх системній єдності.