Биография Георга Вильгельма Фридриха

Поряд із зовнішньою організацією суспільного  життя, механізмом якої є право, зазначав Г. Гегель, існує й так звана внутрішня організація, механізмом якої є мораль.

Мораль, на думку Г. Гегеля, є внутрішньою, суб'єктивною переконаністю особистості, її головними категоріями є категорії  «добра» та «совісті». Діючи згідно із совістю, людина здійснює добро для  себе та для інших. При цьому вона не цурається почуттів, нахилів, інтересів, а навпаки — враховує їх. Підґрунтям же моралі є не почуття, а розум. Для того, щоб здійснити моральний вчинок, людина повинна пізнати обставини, за яких вона діє, пізнати об'єктивну реальність і діяти згідно із світом та його законами. Через пізнання світу формується об'єктивна оцінка добра та зла. Єдність об'єктивного та суб'єктивного, згідно з Г. Гегелем, є найвищим щаблем розвитку об'єктивного духу — моральністю, яка виявляється в сім'ї, громадянському суспільстві та державі. Вчення про зазначені формовияви моральності увінчує гегелівське бачення архітектоніки соціального. Завершальним акордом соціальної концепції Г. Гегеля, щоправда, є аналіз форм суспільної свідомості. Проте саме через розгляд організаційних засад сім'ї, громадянського суспільства та держави Г. Гегель уводить читача у розгалужений контекст суспільних відносин та інституцій, формує уявлення про суспільство як органічно змістовну систему.

Першоклітинкою  соціального, на думку Г.Гегеля, є  сім'я — безпосередня субстанційність  духу, що отримує своє визначення завдяки «своїй єдності, яка відчуває себе», тобто любові. Крім любові, сім'я ґрунтується на таких підвалинах, як шлюб, спільна власність і піклування про неї, виховання дітей. Саме із сім'ї, підкреслює філософ, беруть витоки практично всі соціальні імпульси; в ній зароджуються соціальні відносини та спілкування людей як особистостей; сім'я постає як та соціальна інституція, де природна статева визначеність завдяки своїй розумності отримує інтелектуальне та моральне значення.

Другим  щаблем розвитку об'єктивного духу, згідно з Г. Гегелем, є громадянське суспільство — економічні відносини між людьми, що здійснюються як реалізація їхніх багатоманітних потреб. У громадянському суспільстві кожна людина постає як мета для самої себе, всі інші (для неї) — ніщо. Водночас кожен усвідомлює, що без співвідношення з іншими людьми він не може досягнути своїх цілей у повному обсязі. Кожен для кожного у зв'язку з цим постає як засіб для досягнення своєї мети. І коли, здавалося б, різноспрямованість потреб і цілей об'єктивно підштовхує індивідів до зіткнення, в дію вступає всезагальність (розуму) — своєрідний ґрунт для опосередкування, на якому знаходять свою свободу всі одиничності. Особливість, обмежена всезагальність, робить висновок Г. Гегель, є єдиною мірою, за допомогою якої кожна особливість сприяє власному благу. Такою всезагальністю, згідно з Г. Гегелем, є держава.

Цікаві  й плідні ідеї висловлював Г. Гегель, розглядаючи такі складові системи  громадянського суспільства, як характер по треб людини та спосіб їх задоволення, характер праці та сформовані працею теоретична та практична культура, власність (майно) (Там же. — С. 456.) та суспільні стани (об'єднання громадян), здійснення правосуддя та механізм функціонування законів тощо. Особливу увагу філософ приділяв розгляду корпорацій, які, поряд із сім'єю, на його думку, становлять друге суттєве морально коріння держави.

Державу — третій, завершальний щабель розвитку об'єктивного духу — Г. Гегель розглядає як «дійсність моральної ідеї», своєрідну «субстанційну волю», що знаходить своє безпосереднє існування у правах, а опосередковане існування — у самосвідомості конкретної людини, її знаннях та діяльності. Підґрунтям держави, згідно з Г. Гегелем, є так званий народний дух, що живе в громадянах, спонукає до утворення тих чи інших державних інституцій, зумовлює характер їхнього функціонування. Філософ розглядає архітектоніку державної влади (законодавчу, урядову, княжу), аналізує способи організації влади та можливі зловживання нею, показує роль бюрократії у функціонуванні всіх державних механізмів, обґрунтовує абсолютний суверенітет держави, найвищою політичною формою якої, на його думку, є конституційна монархія.

Заключною ланкою гегелівської соціальної концепції  є вчення про абсолютний дух — форми суспільної свідомості, головними серед яких є мистецтво (дух, що «споглядає себе у повній свободі»), релігія (дух, що «благоговійно уявляє себе»), філософія (дух, що мислить свою сутність у поняттях і пізнає її). Розглядаючи ці форми в органічному взаємозв'язку та як послідовні щаблі розвитку абсолютного духу, Г. Гегель констатує, що на першому з них — у мистецтві — дух само розкривається У формі споглядання, на другому — у релігії — у формі уявлення, на третьому — у філософії — у формі поняття, філософія, згідно з Г. Гегелем, є найвищою формою саморозвитку абсолютного духу. На цій стадії дух досягає рівня абсолютного знання, осягає розумний сенс історії, постає як духовне підґрунтя її (історії) розумної завершеності.

Своє  вчення про мистецтво Г. Гегель виклав у «Лекціях з естетики»; релігійну  свідомість він аналізував у «Лекціях з філософії релігії»; абсолютний дух на найвищій, тобто філософській, стадії розвитку мислитель розглядав у «Лекціях з історії філософії». Кожен підрозділ гегелівського вчення про форми саморозвитку абсолютного духу є напрочуд обсяговим, цікавим за змістом, суперечливим, надзвичайно важким для розуміння й таким, що заслуговує на спеціальний фаховий розгляд. Такої можливості у нашому підручнику, звичайно ж, немає. Але, мабуть, це й не потрібно. Важливим є інше: розуміння визначених Г. Гегелем форм суспільної свідомості як стадій саморозкриття духу — абсолютного підґрунтя та джерела розвитку соціальності. Вченням про ці форми, через які абсолютний дух досягає самопізнання своєї розумності, Г. Гегель завершує свою соціальну концепцію. Завершивши перебіг через природу, людину, суспільні форми її буття й повернувшись до себе через форм і і суспільної свідомості, абсолютний дух закінчив свою роботу. Настав кінець історії. Далі, на думку Г. Гегеля, розумові шукати вже немає чого: абсолютна форма організації соціального вже досягнута, і вона знайшла своє втілення в прусській монархії.

Останнє викликало у буквальному розумінні  обурення практично всіх критиків гегелівської соціальної концепції. Філософа «величали» консерватором, утопістом, апологетом, тоталітаристом та іншими образливими прізвиськами. Г. Гегель, мім тим, не відповідаючи на ці випади, залишався Великим. До його соціального вчення зверталися дедалі нові мислителі. І практично кожен із них знаходив у цьому вченні нові ідеї та оригінальні повороти бачення соціального геніальним філософом. Розвиток соціально-гуманітарних наук XX сторіччя дає можливість по бачити в них загалом вдалу спробу побудови універсальної моделі соціального. Переосмислюючи й компонуючи власним інтелектом соціально-філософські розвідки попередніх мислителів. Г. Гегель виявив та обґрунтував принципові положення філософського бачення соціального. До них, зокрема, належать: 1) питання про джерело, механізм та чинники виникнення соціального як такого, що якісно відрізняється від усього природно-тваринного світу; 2) головні складові суспільного життя як соціальної системи; 3) взаємозв'язок між елементами системи, їхнє місце та роль в організаційних структурах соціального; 4) діалектика функціонування та історичного розвитку соціального як органічно цілісної системи; 5) загальнолюдські підвалини суспільного буття й напрямки його прогресу. До Г. Гегеля ці питання розглядали або ж різні філософи й без відповідного взаємозв'язку та взаємозумовленості, або ж з наївно-натуралістичних позицій. Г. Гегель першим серед мислителів усіх часів та народів дав системне бачення соціального як такого. Він побудував універсальну модель соціального, чим, власне кажучи, й зумовив головні напрямки дослідження предмета в майбутньому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Гегелівську соціально-філософську концепцію  ми називаємо «загалом вдалою», але  аж ніяк не ідеальною, остаточною. Вона містить багато нерозв'язаних проблем, абстрактних положень, недоречностей  і навіть відверто хибних суджень. Достатньо  невизначеною, Г. Гегеля - вчення про абсолютну ідею як деміурга всього сущого. Не можна з гегелівським розумінням ролі народних мас як «сліпої сили» суспільного прогресу, а його оцінкою місця та ролі німецької нації (згідно з Г. Гегелем, виразниці «духу нового світу ») у світовій спільноті, з гегелівським баченням війни як вічного й необхідного для життя суспільства явищa тощо. Аж ніяк не узгоджуються з діалектикою Г.Гегеля його висновки про пруську монархію як про останній, найвищий етап розвитку людського суспільства, а також про власну філософію як про кінець будь-якого інтелектуального розвитку та остаточну істину.

Гегелівська соціальна концепція с універсальною, але не самодостатньою. Послідовники та прихильники Г. Гегеля, особливо (В. Бозанкет, Дж. Джснтіле, Б. Кроче, П. Наторп, А. ГСожев та ін.), намагалися поглибити й модернізувати його вчення. Противники Великого філософа, навпаки, прагнули якщо не заперечити його взагалі, то, принаймні, перевернути «з голови на ноги». Найвідомішими серед цієї когорти мислителів були А. Шопенгауер, Л. Фейербах, К. Маркс і Ф. Енгельс, В. Ленін, а також К.Поппер.

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Г.В.Ф. Гегель. Філософія права. Академія наук СРСР. Інститут філософії. Із-во “Думка”, Москва - 1990 р.

2. Г.В.Ф. Гегель. Енциклопедія  філософських наук. т. 3. Москва, 1977 р.

3. Г.В.Ф. Гегель. Наука логіки. т. 3. Москва. 1972 р.

4. А.Т. Палаців. Гегель. Із-во Наука. Москва. 1972г.

5. Н.О. Лосській. Історія  російської філософії. М. “вища  школа”, 1991 р.

6. Б.С. Мальковській. Вчення  Гегеля про державу і сучасність. Із-во Наука. М. “наука”. 1989 р.

7. В.С. Нерсесянц. Гегелівська  філософія права. М. 1983 р.