Биография Георга Вильгельма Фридриха

 

Вступ

 

Народився Гегель у Штутгарті, в сім'ї заможного  урядовця (чиновника). Гімназія, теологічний  інститут з курсу теології, глибока  самоосвіта, в ході якої допитливий юнак опрацьовує філософські твори  античних мислителів, особливо Платона, ґрунтовно студіює І. Канта, потім  робота домашнім вчителем, викладачем Йєнського університету, згодом професором Гейдельберзького університету — таким у головних рисах є життєвий Шлях Г. Гегеля. Три роки, починаючи з 1818 року, Г. Гегель обіймав посаду професора філософії Берлінського університету.

До переїзду в Берлін філософський авторитет  принесли Г. Гегелю такі праці, як «Феноменологія духу» (1807 рік), «Наука логіки» (1812-1816 роки), «Енциклопедія філософських наук» (1817 рік). Публічно виголошені слова «Прусська держава особливо побудована на розумних засадах» настільки сподобалися Королю, що Г. Гегель був зведений у ранг офіційного філософа Прусського уряду. Слава філософа сягнула далеко за межі Німеччини. Берлінський період творчості Г. Гегеля позначений ще одним фундаментальним твором — «Філософією права» (1821 рік». Після смерті автора побачили світ гегелівські «Лекції з історії філософії» (1833-1836 роки), «Філософія історії» (1837 рік), «Естетика» (1836-1838 роки). Помер Г. Гегель випадково у розквіті свого філософського генія. Азійська холера 1831 року ко сила всіх поспіль, не вибираючи жертв ні серед простолюду, ні серед видатних людей. Однією з них виявився великий філософ.

Життєвий  і творчий шлях Г. Гегеля розгортався  на тлі та в глибоко чуттєвому  сприйнятті таких історичних подій, як штурм Бастилії, повалення монархії у Франції, страта Людовіка XVI і прихід до влади якобінців. Загалом Г. Гегель сприймав та оцінював ці події захоплено. Піднесено філософ оцінював також прихід до влади й політичну діяльність Наполеона. Називаючи останнього «світовим духом», особистістю, здатною «повелівати й керувати світом», Г. Гегель вважав Наполеона спадкоємцем і продовжувачем справи Великої Французької революції, пов'язував з його іменем як відродження Німеччини, так і активізацію життєвих поривань усіх європейських народів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Г. Гегель – соціальний філософ

 

Філософія Г. Гегеля увінчує справу, розпочату І. Кантом і продовжену Й. Фіхте та Ф. Шеллінгом: вона постає як завершена система «абсолютного ідеалу» з діалектичним підходом практично до всіх явищ об'єктивної дійсності, пізнання та мислення. Найвеличнішим здобутком гегелівської філософії є діалектика. Розроблені Г. Гегелем принципи, закони, категорії та елементи діалектичного способу мислення є безсумнівним надбанням світової філософської культури. Те ж саме можна сказати й про більшість його суджень, висновків, обгрунтувань у таких галузях філософського знання, як онтологія, гносеологія, логіка, феноменологія, філософія права, політика, релігія, естетика тощо.

Г. Гегель створив систему «абсолютного ідеалізму» з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об'єктивної дійсності, пізнання і мислення. «Абсолютна ідея», за Гегелем, є поясненням сутності Бога. Вона втілюється в Природу, суспільне життя і сферу пізнання (мислення), приходить до самопізнання, завершуючи таким чином коло свого творчого саморозвитку.

У «Науці логіки» Гегель досліджує категоріальний каркас людського мислення. Тут же він обґрунтовує принципи їх взаємозв'язку та переходу одне до одного: сходження від абстрактного до конкретного, єдність логічного та історичного, діалектичне заперечення, необхідність зв'язку і та ін. Він вибудовує логіку понять, а вслід за нею — логіку речей.

Великим є Г. Гегель і як соціальний філософ. І хоча шерег фундаментальних  висновків та орієнтацій його соціальної концепції потребують радикального переосмислення відповідно до надбання сучасної світової філософської теорії та досвіду соціальної практики, не можна не визнати головного: Г. Гегель першим у світовій філософській практиці теоретично відтворив реальну архітектоніку суспільного життя, визначив фундаментальні чинники його динаміки, створив універсально-діалектичну концепцію соціального. Він першим теоретично описав суспільство як систему,що розвивається. Незважаючи на те, що цей розвиток (як і саме суспільство) Г. Гегель тлумачив не інакше, як розвиток «абсолютної ідеї», йому більше, ніж будь-якому іншому мислителю, вдалося проникнути в глибини й осягнути сутність таїнства соціального, відобразити його в логіці понять. Практично жоден із соціальних філософів наступних епох не міг (і не в змозі на сьогодні!) «обійти Г. Гегеля», не висловити щодо його концепції того чи іншого судження. Г. Гегель був і залишається однією з найвеличніших вершин соціально-філософського мислення. Спробуємо зійти на цю вершину, осягнути її зміст з надбаннями світової філософії XX сторіччя.

Центральним та опорним поняттям філософської системи  Г. Гегеля с поняття «абсолютної  ідеї» як такої, що існує незалежно від людини та людства, духовної субстанції, деміурга, творця світу в його становленні та діяльному саморозвиткові. Соціальне, як і природне, у Г. Гегеля виявляється продуктом абсолютної ідеї.

Суспільне життя філософ тлумачить як саморозвиток абсолютної ідеї, яка, користуючись власною «хитрістю» («хитрість розуму»), засобами людської діяльності, створює весь життєвий світ — духовний та предметний світ людської культури.

Чи має  гегелівська «абсолютна ідея» раціональний зміст? В. Ленін, як відомо, характеризував її як «теологічну вигадку ідеаліста» і пропонував вилучити цю ідею з  філософії. Теоретичні розвідки останніх років вимагають більш виваженого підходу до цього питання. «Абсолютна ідея» аж ніяк не є «вигадкою» Г. Гегеля. Вона має глибоку й давню історію, адже впродовж тисячоліть її осмислювали й переосмислювали як одну з можливих (поряд із матерією або через протистояння їй) субстанційних засад буття. Практично від Платона (через Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга) і до Г. Гегеля філософи намагалися осягнути її раціонально-творчий, діяльний зміст. У гегелівській інтерпретації цей зміст найближче «підходить до реальності», дає можливість реконструювати її в логіці понять.

Вилучивши з абсолютної ідеї містичний та теологічний сюжети (якими, до речі, переповнена її гегелівська інтерпретація), можна відтворити дійсну логіку існування та розвитку світу. Без раціонального витлумачення «абсолютної ідеї», тобто без усвідомлення конструктивно-творчої сутності людської духовності, про відтворення такої логіки не може бути й мови.

Помилка гегелівської соціальної доктрини полягає  не в тому, що до пояснення таїнства соціального він залучив «абсолютну ідею», а в тому, що він перебільшив (і абсолютизував) її повноваження: єдність мислення та буття слід розглядати не тільки через одвічне буття духу як первинної субстанції, про що писав Г. Гегель, а й через діяльність, працю людини, практику. У праці — дійсній субстанції соціального — ідеальне (духовне) та матеріальне (реальне) співіснують як елементи одного цілого. Як слушно зауважував М. Тарасенко, «в сфері природно-історичної дійсності «матеріальне» та «ідеальне» співіснують на паритетних засадах, як моменти процесу самовизначення людини та світу за посередництва суспільної практики» (Тарасенко Н.Ф. Методологические и методические основы обновлення философского образования в высшей школе. — К., 1991. — Ч. 1. — С. 3).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Філософія духа Г. Гегеля

 

Евристична  сила гегелівської «абсолютної ідеї»  полягає у залученні до пояснення  соціального конструктивно-творчої сущності (та функції) людської духовності. Філософ виходив із того, що «соціальне» є безпосереднім продовженням «природного», що одними лише «природними» чинниками (матеріальною субстанцією) охопити його таїнство неможливо. Не менш ґрунтовно розумів він і обмеження, що їх накладає на «соціум» витлумачення останнього в категоріях теологічної традиції. Г. Гегель розглядав соціальне як результат «одухотворення» природного. «Одухотворення» не в розумінні «обожнення», а в розумінні «олюднення», тобто перетворення природи «духом» та «працею» людини. Соціально-творчу роль праці Г. Гегель відтворив оригінальним вченням про «хитрість розуму».

Світовий  розум, підкреслював філософ, виявляє  своєрідну хитрість: він «творить предметний світ» не безпосередньо, а через людину, працю. «Дух, — писав Г. Гегель, — привласнює собі предметний світ або, навпаки, виробляє своє поняття із самого себе, об'єктивує його й стає у такий спосіб буттям; у цій предметності він усвідомлює себе». Кожна людина при цьому переслідує свої приватні інтереси, цілі та завдання, які наштовхуються одне на одного, суперечать одне одному, підштовхують до діяльності у протилежних напрямках. «Хитрість розуму» саме втому й полягає, що, дозволяючи творити видиме свавілля, вона «примушує» людей працювати на загальну ідею: переслідуючи свої інтереси, люди роблять значно більше, ніж замислюють, вони реалізують закономірності історії. «Завдяки «хитрості розуму», — підкреслює І. Нарський, коментуючи зазначені думки Г. Гегеля, — видиме свавілля індивідів перетворюється в остаточному розумінні на необхідність всесвітньо-історичного процесу, а вимушеність дій тих же самих індивідів — на вільну ходу світового духу... Розум та свобода в історії все ж таки перемагають» (История диалектики. Немецкая классическая философия. — М., 1978. — С. 307).

Глибина гегелівського осягнення суспільно-історичного  буття як результат активності «хитрого розуму» (абсолютної ідеї) полягає в його (буття) розумінні як продукту одухотворення (розумної) діяльності людини. «Дійсність» історії, згідно з Г. Гегелем, забезпечує розумна, тобто одухотворена, високо-інтелектуально напружена діяльність. І справа не в тому, що здійснюється вона здебільшого через не усвідомлену діяльність, пристрасті та недалекоглядні вчинки конкретних індивідів. Головне, що вона є. Г. Гегель показав цю діяльність у вигляді «вільного поступу світового духу ». « Світовий розум », втілюючись у предметні форми історичного буття, зумовлює його «розумність», тобто «дійсність». «Все розумне, — писав Г. Гегель, — є дійсним, все дійсне є розумним». Історія, в його розумінні, є ніщо інше, як гордовитий поступ людини щаблями прогресу у напрямку до свободи. Шлях до неї торує праця, одухотворена розумом.

Якщо  зняти з цих положень полуду гегелівської «абсолютної ідеї» (як деміурга та творця всього сущого), зникне й та містична смуга, яка перешкоджає осягненню дійсного сенсу гегелівського соціально-філософського вчення. А воно глибоке й реалістичне. Як писав В. Ленін, з викоріненням з нього «боженьки» залишається «чистий історичний матеріалізм». Не абсолютизуючи ленінської оцінки Г. Гегеля, зазначимо, що вона має сенс, хоча й потребує відповідної інтерпретації. Г.Гегель не тільки продовжив та узагальнив, а й завершив започатковане античними мислителями, відшліфоване Р. Декартом, І. Кантом та Й. Фіхте розуміння діяльної природи соціального. Він показав, точніше, переконливо довів, що дійсно людська реальність є продуктом Розумної (одухотвореної) діяльності. На його думку, розум є корінням та джерелом творення історії. Усе, що суперечить розуму, суперечить і дійсно людській історії. Завдання філософії у зв'язку з цим, вважав Г. Гегель, полягає у пошуках розумних форм діяльності, суспільних відносин, моралі, суспільної організації. Пошукам цих форм Г. Гегель загалом і підпорядковував свою соціально-філософську творчість. Результат виявився чудовим: Г. Гегелю вдалося проникнути в діяльно духовну сутність соціального, схопити її в логіці понять, відтворити у теорії. Велич Г. Гегеля як соціального філософа визначається тим, що він створив універсальну (діалектичну) концепцію соціального.

Вчення  про суспільство є завершальною частиною гегелівської філософської системи. У Г. Гегеля воно дістало назву «філософії духу». «Ідея», згідно з Г. Гегелем, відчужує себе в природу, тобто переходить у своє інобуття, яке, у свою чергу, прагне повернутися в «рідну стихію» й пізнати себе в адекватній формі. «Природне» згодом переходить у «дух», що «виходить з природи», повертається «до себе» із свого інобуття. «Соціальне» є засобом зазначеного «переходу — повернення» й водночас результатом творчої діяльності духу, полем реалізації його свободи, яка виявляється через самопізнання. Останнє має три щаблі: суб'єктивний дух, об'єктивний дух, абсолютний дух. Ці модифікації духу відтворюють різні підрозділи та рівні організації соціального, особливості його функціонування та розвитку. «Філософія духу» Г. Гегеля охоплює суспільне буття загалом, його архітектоніку, взаємозв'язки, історію, розвиток.

У розділі  «Суб'єктивний дух» Г. Гегель викладає своє вчення про людину — про  дух в його «тілесному обрамленні», тобто про душу. На думку філософа, душа людини є індивідуальним виявом роду людського — рас, націй, народів, що формуються в ході «симпатичної участі» душі в усе загальному житті природи. Г. Гегель аналізує особливості душевного складу — національного характеру — греків, римлян, германців, італійців, французів, англійців, представників інших рас та народів світу. Індивідуальними якостями людей він вважав природні за датки, темперамент, характер, філософ аналізував вікові та статеві особливості людини. Сенс людської діяльності, на думку Г. Гегеля, полягає в розумному, мудрому ставленні до світу. Якщо людина не хоче загинути, — писав Г. Гегель, — то вона повинна визнати, що світ існує самостійно і є у головному завершеним.

Доросла людина вчиняє тому цілком розумно, відмовляючись  від плану повного перетворення світу й намагаючись здійснити  свої особисті цілі, пристрасті та інтереси лише при безпосередньому дотиканні до світу.

У своєму житті людина керується свідомістю — розумінням загального плину подій  у природі та суспільстві. Для  Г. Гегеля свідомість є предметом  особливої уваги. Філософ розглядав  такі рівні свідомості як: 1) свідомість узагалі (безпосередня свідомість, чуттєва свідомість — як те, що протистоїть предметові, незалежному від суб'єкта); 2) самосвідомість: 3) єдність свідомості та самосвідомості — розум. Ця частина теоретичних міркувань Г. Гегеля позначена ним як феноменологія — наука про явища духу, про свідомість та форми її розвитку. Феноменологія Г. Гегеля досліджувала такі проблеми, як співвідношення відчуттів та сприйняття, зв'язок сприйнять та глуздового мислення, взаємозв'язок глузду та розуму, роль праці у розвитку свідомості тощо.

Г. Гегель наголошує на оригінальному зв'язку свідомості (психіки) та тіла (тілесності) людини, розглядає останню як цілісну істоту. Водночас він підкреслює провідну роль духовного, причому так, що особистість — як безпосередній предмет психології — заключної частини вчення про «суб'єктивний дух» — постає у нього у своїй духовній сутності. Матеріально-фізичне підґрунтя психіки людини Г. Гегель ігнорував практично повністю.

Розділ  «Об'єктивний дух» філософ повністю присвячує розгляду соціально-історичного життя людства. Загальну схему розвитку об'єктивного духу Г. Гегель вимальовує так: абстрактне право, мораль, моральність, яка, у свою чергу, охоплює сім'ю, громадянське суспільство та державу. Право, на думку Г. Гегеля, є буттям свободи. Бути вільним, вважав філософ, означає усвідомлювати межі та необхідність того, що людина робить. Отже, право впорядковує волю конкретної людини, забезпечує її (волі) вияв уже не як свавілля, а як свободу. У вільному воле виявленні розуму, впорядкованому правом та законами, Г. Гегель бачив підґрунтя соціальності як такої; її стрижень він убачав у свободі, субстанцією якої є приватна власність. «Лише У власності, — підкреслював Г. Гегель, — особистість постає як розум». Філософ уважно аналізував відносини власності, їхні історичні форми, проблему відчуження та свободи, організації суспільного життя як своєрідної угоди власників, кожен з яких визнає іншого як юридично рівноправного.