Автономна етика І. Канта

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА

 

 

 

 

Реферат  з дисципліни: «Філософія»

на тему: «Автономна етика І. Канта»

 

 

 

 

 

 

Виконав: студент

кредитно-економічного факультету

спец. 6508/1, 2 групи, 1 курс

Тронов Владислав

Перевірив: Корсунський С. А.

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

План

1. Принципи побудови етики………………………………………………...3
2. Етика боргу…………………………………………………………………6
3. Царство свободи……………………………………………………………9

  Список літератури…………………………………………………………..12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ ЕТИКИ.    

Кант стверджує примат практичного розуму над теоретичним, діяльності над пізнанням. Але що таке "практичне"? У широкому сенсі слова до практичного філософствування він зараховує етику, вчення про державу і право, філософію історії та релігії, антропологію. Але у вузькому сенсі терміну практичний розум у Канта означає розум законодавства, а значить, створює принципи і правила моральної поведінки. [1, с. 116]

У "Критиці чистого розуму" викладена теорія етики. Згідно з поглядами Канта на мораль "практичне тобто все те, що можливо завдяки свободі". [5, т. 3, с. 658]

В основі "практичного розуму" Канта лежить той же самий розум, що був теоретичним в "Критиці чистого розуму". Це один і той же розум, але інакше застосовуваний, так як "практика" Канта не спирається на пізнання. Філософ бажає наукової етики.

Кант дотримується принципу першості питань моральності поведінки людини над питаннями наукового пізнання. У нього теоретичне пізнання в стані саме більше спонукати до активності моральну думка людини. З іншого боку, виникає надія, що в сфері морального дії людині вдасться з'єднатися з трансцендентним, стати йому причетним, долучитися до його змісту. Етика-головна частина філософії Канта. Саме з роздумів над антиноміями почалося становлення його "критицизму". Кант будував етику, засновану на принципах онтологічної подвійності людини, раціоналізму, антинатуралізму, орієнтації на належне, автономності та апріорізму. Під "автономністю" тут розуміється незалежність моральних постулатів від внеморальних доводів і підстав.

Людина як онтологічно двоїста істота, причетна до двох різних світів – явищ і речей в собі. Емпіричний індивід і трансцендентна особистість не можуть володіти одними і тими ж мірками оцінки, вибору й дії, так що слід будувати етику, враховуючи, що людина – громадянин двох світів і в моральному відношенні, а вища моральність не може бути виведена з мотивів емпіричної життя.

Раціоналізм кантівської етики означає, що не плотські захоплення, не спалаху пристрасті і не пориви серця, а розум повинен судити про добро і зло. Етика, заснована на чуттєвих потребах, не забезпечує чистоти вдач. Жорстокий нормативізм етики Канта протиставляється описової етики з її орієнтацією не на належне, а на реально існуюче. Цю позицію він зайняв тому, що виходив з свого вчення про подвійність людської природи. Кант вважає схему всякого реально існуючого моральної поведінки в принципі недостатньою і неповноцінною. [1, с. 119]

Етика Канта автономна. Вона орієнтована на якийсь незалежний ніби то від привхідних міркувань і стимулів ідеал. Ні чуттєві бажання, ні егоїстична розважливість, ні апеляції до користі або шкоди взагалі не повинні прийматися до уваги. [5, т. 4, с. 275]

Кант проголошує мораль незалежною від релігії, а моральний закон-невиведені з релігійних заповідей. Філософія Канта говорить, що все виникло не з моралі і не з її волі, не може замінити відсутність моральності. Для себе самої мораль "аж ніяк не потребує релігії; завдяки чистому практичному розуму вона тяжіє сама по собі". [5, т. 4, с. 7] Отже, Кант визнав мораль автономної, незалежної від релігії. Більше того, він поставив саму віру в бога в залежність від моралі. Людина моральний не тому, що бог наказав йому мораль. Навпаки, людина вірить в існування бога тому, що цієї віри, за твердженням Канта, вимагає мораль. "Практичний" розум панує над "теоретичним". [2, с. 320]

Проте Кант не довів свій задум автономної етики до кінця. Він лише зменшив значущість релігії, але не відкинув релігійну віру. По Канту Бог не творець моральності, не джерело морального закону, але він-причина морального порядку в світі. Кант вважав, що люди за своєю емпіричною природою більш злі, ніж добрі, бо тваринний егоїзм штовхає їх до злосердечія і підступності, незважаючи на наявність у них потягу до товариськості і задатків гуманності і особистої гідності [5, т. 4, ч. 2, с. 29].

Кант досліджує різні види імперативів в етиці. Імперативом філософ називає форму веління. Імператив вдається до такої волі, яка по своїй властивості не визначається цим імперативом з необхідністю. Імперативи кажуть, що поступати таким-то чином добре, але вони говорять це про "такий волі, яка не завжди робить щось тому, що їй дають уявлення про те, що робити це добре" [5, т. 4, ч. 1, с. 251]. Імперативи завжди припускають недосконалість волі розумної істоти.

Існує два основних види імперативів: гіпотетичні і категоричні. Ми маємо справу з гіпотетичним імперативом, якщо вчинок, приписуваний їм, гарний тільки в якості засобу для чогось іншого. А коли ми говоримо про категоричному імперативі, то вчинок представляється як хороший сам по собі або як необхідний для волі, а сама воля узгоджується з розумом. У зв'язку з категоричним імперативом виділяють основні особливості етики Канта:

• вкрай формальний характер етики;
• відмова від побудови етики як вчення про умови і засобах, провідних людини на щастя;
• протиставлення морального обов'язку потягу, насамперед чуттєвої схильності. [2, с. 327]

За Кантом моральний закон абсолютно формальний. Якщо використовувати моральний закон як розпорядчий деяке визначення морального вчинку по його утриманню, то, як вважає Кант, це виявиться несумісним з самими основами морального закону: з його безумовною загальністю, з його повною незалежністю від яких би то не було емпіричних обставин і умов, з його автономією, тобто незалежністю від всякого інтересу.

Формалізм етики Канта – обличчя її ідеалістичної сутності, а також її спрямованості проти всякої спроби обґрунтувати моральність емпірично. Все емпіричне, згідно думки Канта, не тільки абсолютно не придатне до того, щоб додати що-небудь до формального принципу моральності, "але найвищою мірою шкідливо для чистоти самих звичаїв" [2, с. 328].

Ще одна особливість теорії Канта – це заперечення можливості обґрунтування етики на принципі щастя.

По Канту потреба в щастя стосується лише "матерії" здатності бажання, в свою чергу ця "матерія" ставитися до суб'єктивного почуттю задоволення або незадоволення, який лежить в основі самого бажання. Отже, розглядати мета досягнення щастя як закон неможливо тому, що "матеріальна" основа пізнається суб'єктом тільки емпірично.

Отже, у принципах побудови етики ми бачимо, що Кант висував на перше місце питання моральності поведінки людини. Він будував етику, засновану на принципах онтологічної подвійності особистості, раціоналізму, антинатуралізму, автономності та апріорізму. Вчення німецького філософа викладає нам різні види імперативів в етиці. Виділяються і особливості етики Канта: формалізм, антиевдемоністічність і протиставлення етичного боргу схильності.

Вчення про мораль, моральність неможливо без такого поняття як борг. Етика боргу займає у філософії Канта значне місце.

2. ЕТИКА БОРГУ.

Об'єктивне практична дія, яка в силу морального закону виключає всі визначальні підстави вчинків, що виходять з схильностей, Кант називає боргом [2, с. 332]. В борг полягає поняття примусу, тобто визначення до вчинків, як би охоче ці вчинки ні здійснювалися. По Канту моральність вчинків визначається необхідністю їх з одного лише свідомості боргу і одного лише поваги до закону, а не з любові або схильності до того, що повинно призводити до цих учинків. Моральна необхідність є неодмінно примус. Кожен вчинок, заснований на необхідності, слід розглядати як обов'язок, а не як вид діяльності, який ми вибрали довільно.

Кант вважає, що моральний закон для досконалої істоти є закон святості. А для розумної істоти цим законом є закон боргу. Вчинки визначаються повагою до закону і благоговінням перед своїм обов'язком. Кант визнає мотиви людинолюбства моральними за умови, що вони не просто висловлюють психічні схильності людини, а поставлені під контроль боргу, визначені моральним законом як їх об'єктивним критерієм.

Для того щоб досягти справжньої моральності образ думок повинен ґрунтуватися на моральному примусі. Моральний стан, в якому людина завжди повинна знаходитися, є "доброчесність, тобто моральний образ думок у боротьбі" [5, т. 4, ч. 1, с. 411].

Що стосується ставлення до інших людей, то Кант радить діяти морально незалежно від того, яке почуття викликає в нас об'єкт нашої дії. Якщо немає в душі почуття любові, то нехай хоча б буде почуття поваги.

Звертаючись до боргу доброзичливості, ми не можемо сказати, що зобов'язані любити інших людей і робити їм добро. Коли любиш іншого – бажаєш  йому добра з власного спонукання, а не тому, що повинен бажати цього. Любов – доброзичливість, що випливає із схильності. Але доброта може виникати і з принципів. Відповідно цьому наше задоволення і задоволення від благодіяння може бути або безпосереднім, або опосередкованим задоволенням. Перше доставляється від благодіяння іншому і є любов'ю. Друге має місце тоді, коли ми одночасно усвідомлюємо, що виконали свій обов'язок-це благодіяння по обов'язки. [7, с. 177]

По Канту з двох чеснот, якщо вони конфліктують один з одним, дійсно чеснотою може бути лише одна, та, що складає борг. Борг не може суперечити обов'язку, а якщо це так, то він не є істинний обов'язок і відноситься до області моралі тільки як негативне, аморальне. Мова тут йде про диктатуру обов'язку, що може привести до загострення "розірваності" людини, врозріз його цілісності, врозріз гуманності.

Однак теорія Канта не прагнути перетворити борг у неприємну обов'язок. Але в той же час філософ робить акцент на реалістичний момент боргу. Всі люди не можуть ставиться з симпатією і любов'ю один до одного, але правомірно вимагати від них дотримання боргу. Також Кант говорить, що не всяка людина, що прикривається личиною бездоганності, настільки ж бездоганний і всередині. Можливо, їм рухає користолюбство і інші низинні спонукання. Це зайвий раз доводить, що для Канта важлива не тільки форма, але і її зміст.

Кант вважає, що судити про людей треба не лише за їхніми вчинками, але й мотивами, якими вони керуються. Але він не враховує того, що вчинки не менш важливі, ніж мотиви, і привчання до правильних вчинків є один із засобів виховання моральних почуттів.

Для Канта моральне начало зводиться до суб'єктивної свідомості боргу. Борг є обов'язок – чистий обов'язок, і виконувати його слід єдино з поваги до нього. Обґрунтовуючи цю вимогу, Кант апелює до совісті. Справді, совість людини є найкращим суддею в питаннях моралі, вищою спроможністю знаходження моральної істини і вироблення правильного рішення і справді моральної точки зору. Але у Канта, як це видно в "Критиці чистого розуму", совість якраз і з'являється там, де голос розуму замовкає, де мислення не справляється з пізнавальними проблемами. Так що совість за Кантом вже в своїй появі по необхідності виявляється суб'єктивною. У вченні Канта поняття совісті нерозривно пов'язане з дуалізмом його філософської системи, яким пройнята все людське життя.

Принцип "поваги до морального закону" є серцевиною кантівської етики, оскільки в ньому відкривається вимір гуманного поводження. Тільки особистість, згідно Канту, може виражати це повага, яке є апріорним почуттям; усвідомлення цієї поваги ідентично усвідомлення боргу і має характер необхідної загальності. Повага до закону є єдина рушійна сила морального боргу. Людина, за Кантом, не просто розумна істота, він покликаний спонукати розумом до морального поведінки, що виражається в шануванні морального закону. Здавалося б, тут немає мови про особисте прагнення до щастя. Але протиріччя боргу і прагнення до щастя – лише здається. Кант долає його, стверджуючи, що щастя окремої людини і блаженство всього людства досяжною лише тоді, коли їх поведінка підкоряється моральному закону. Сенс життя – в зв'язку чесноти і блаженства. Тільки такий борг, який сприяє щастя людини і людства, має етичну цінність. Вчення Канта про борг, таким чином, є турбота про гідність людини і про щастя людства.

Ідея безумовного гідності кожної людської особистості є однією найважливіших в етичній філософії Канта. На його думку, практичний моральний закон можливий за існування чогось, що представляє абсолютну цінність саме по собі. Є предмети, існування яких залежить не від нашої волі, а від природи. Вони не наділені розумом, мають лише відносну цінність, служать тільки засобами для мети, але не можуть бути самою метою. Такі предмети Кант називає речами. Розумні істоти він називає особами.

Отже, Кант виходить з того, що борг – це примус і найменше його порушення є украй згубним для моральної практики. Борг є могутня сила безкомпромісній совісті, і своїм "урочистим величчю" [5, т. 4, ч. 1, с. 403] він створює фундамент людської гідності.