Автор: Пользователь скрыл имя, 01 Апреля 2015 в 23:19, доклад
Антиномии - парадоксы, противоречие права и правового мышление. В работе описаны взгляды Канта, Радбурха и других ученых на этот вопрос.
Антиномії права у вченні І. Канта. 3
Антиномії права у вченні Г. Радбурха. 7
Антиномічні структури права за В. В. Дудченко. 9
Про деякі антиномії правового мислення 12
Список використаних джерел 16
Про деякі антиномії правового мислення
Інтерес до проблем антиномій правового мислення сьогодні зростає у зв’язку з поглибленням інтеграційних процесів і кардинальними змінами в суспільному житті. Тому антиномії, на думку більшості авторів, є притаманними не тільки правовому мисленню [15, с. 57].
Проблема юридичних парадоксів — це проблема однозначності правового
мислення.
Як зазначає Гураленко Н. А. ,- «На відміну від даності, основна тенденція пізнання – проникати в глибину й виявляти внутрішнє.» [3, с. 4].
Під антиномізмом у науковій літературі розуміють метод діалектики, особливий спосіб поєднання протилежностей, що полягає не в усуненні та знятті суперечностей, а в безперервній пульсації, балансуванні між ними. [4, с. 9].
Суперечливі міркування в юриспруденції часто або не констатуються, або при констатації не змінюються способи мислення, що призвели до таких суперечливих міркувань. Іноді вони навіть легалізуються на тій підставі, що юридична методологія не є вільною від ірраціоналізму і що «у правозастосуванні крім логіко-аналітичних елементів багато й волюнтаристичних» [16, c. 218].Слід зазначити ще й те, що в юридичній практиці загальнообов’язковість рішень, що приймаються, та їхня «справедливість» зазвичай спирається навідомчий, а не логічний авторитет (про це трохи згодом). Відповідно й вплив ідей юридичної науки на якість таких рішень часто-густо залишається на ієрархічній позиції після авторитетів відомчих. Наприклад, серед чинників, що змушують суддів Конституційного суду змінювати свої попередні рішення, наукові рекомендації опиняються на останньому місці, а спочатку — поправки до Конституції, рішення Європейського суду з прав людини, конституційна юриспруденція інших країн тощо і тільки потім — «кінець-кінцем не повинні забувати й про вплив наукової доктрини» [17, c. 55–56].
Однак суперечності, що виникають за умов порушення цього принципу «ніхто не може бути суддею в своїй справі» (Nemo est iudex in sua causa, Кодекс Юстиніана), що має на меті встановлення істини та забезпечення неупередженості судового процесу, виправдовуються специфікою діяльності певних інституцій. Наприклад, якщо тільки парламенту надано виключне право видавати закони, то він має право видавати й закони, що регламентують його ж діяльність. Члени парламенту самі собі встановлюють посадові оклади тощо, звільняючи себе від обов’язку звіту, а таким чином знищують межу між державною та приватною власністю (дебати в парламентах Англії та Литви у 2011 р.); влада робить заяву, що вона примусить владу (сама себе) служити народові (передвиборче гасло політичної партії Литви «Новий союз»); Конституційний суд (частина судової системи) приймає рішення про недопустимість зниження заробітної платні суддям, включаючи самих себе; Конституція зобов’язує суддю при здійсненні правосуддя підкорятися тільки закону, а до чого зобов’язує закон — вирішує сам суддя тощо.
З метою запобігання негативних наслідків рефлексивних процедур у судовій системі створюється багатоступеневий порядок з апеляцією і касацією. Тлумачення ж нормативних актів Конституційним судом таких «запобіжників» немає, тому ризик перекручення сутності актів, що використовуються, і самої Конституції в цьому випадку залишається значним.
Поняття правової держави також розвивалося у процесі подолання негативних наслідків рефлексійного мислення («концепція самообмеження»). Спочатку держава вважалася правовою, якщо вона дотримувалася своїх же законів, які, втім, могла сама змінювати: «Держава у вигляді сили, що свавільно творить право, стоїть над правом, а в цьому свавільному праві вбачає засіб для обмеження, приборкання та «зв’язування» свавільної сили свого ж творця (тобто держави). Гарантії проти свавілля — у самому свавіллі» [18, с. 307].
Критика держави законності та самообмеження призвела до переваги ідеї
верховенства права, коли обмеження державної волі пов’язувалося вже з природними правами людини, що існують незалежно від неї і раніше її появи. Це
було якісно новим і важливим кроком у бік науковості, об’єктивності та більш
ефективного захисту прав людини від посягань держави.
Закон, у якому парламент установлює собі норми зарабітної плати, звичайно рефлексивний, але може бути несуперечливим у тому випадку, якщо парламент прийого прий нятті керується тими ж принципами, як і при встановленні заробітної плати для всіх держслужбовців. На рефлексійних визначеннях ґрунтуються й норми соціальної політики держави, умовність їхньої дієвості. Держава у такому випадку бере на себе виконання обов’язків стосовно соціально недієздатної особи (включаючи випадки безробіття) і водночас стає гарантом їхнього виконання. Тому це виконання стає ненадійним і нестабільним, оскільки у випадку відмови держави від виконання цих зобов’язань вона не зможе карати себе за це невиконання.
Таким чином, правові антиномії є загально методологічною проблемою наукового пізнання в цілому. Вони свідчать, що методи й способи, що використовуються, уже вичерпали свої методологічні можливості та призводять до ситуацій (парадоксів), коли однією пізнавальною процедурою знищується або відміняється інша. Тому прогрес науки періодично потребує перегляду існуючих методів з метою їхнього уточнення, заміни або доповнення новими, щоб підтримати методологічну здатність науки до подальшого розвитку.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ