Антиномії права

З М І С Т

Антиномії права у вченні І. Канта

Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант.  Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види.

1. Світ психологічних  ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я".

2. Світ космологічних  ідей, де вибудовується абсолютна  єдність зовнішнього світу. Це  макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі".

3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

Далі Кант сформулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.

Кант використовував поняття «антиномія» для пояснення основної тези своєї філософії, згідно з яким розум не може вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати «речі в собі». Антиномії або суперечності виникають у розуму в ході його міркувань, причому кожне з цих протиріч розум здатний обґрунтувати однаково правомірно. Наприклад, можна з однаковим успіхом довести, що світ нескінченний, і що світ кінцевий; що все складне складається з простого, і що нічого простого взагалі не існує, а все як-небудь, але складно; з рівною ймовірністю успіху можна довести те, що в світі вся причинність вільна, довільна і схильна до впливу випадку, і те, що вся причинність у світі природно обумовлена, тобто не вільна, а необхідна; те, що в ряду світових причин є необхідна першопричина, і те, що першопричина є не необхідність, а випадковість.

Одним з найважливіших розділів трансцендентальної діалектики І. Канта є його вчення про антиномії, тобто протиріччя, у які неминуче впадає мислячий розум у своїх спробах осягнути наддосвідне. Кожна антиномія складається з тези й антитези, причому обидва ці положення рівною мірою доказові. Так, теза однієї з відомих антиномій, сформульованих І. Кантом, стверджує, що існує «вільна причинність», тобто, свобода як начало причинного ряду. Антитеза, навпаки, стверджує, що немає ніякої свободи й усе відбувається за законами природи. Антиномії, які являють собою передбачення проблем діалектики, здаються протиріччями, які неможливо розв’язати. Однак І. Кант показує, що вони цілком розв'язні, за умови, якщо врахувати, що, крім реальності, яка сприймається чуттєво, існує трансцендентальний світ « речей у собі» і людина являє собою не тільки явище природи, але й «річ у собі». У такому випадку антиномія свободи й необхідності цілком може бути розв'язана: людина як «річ у собі» вільна, але вона ж підпорядковується необхідності як явище, як природна істота [10, c.474-475].

А. А. Козловський так характеризує антиномії І. Канта, - «Він стверджував, - пише А.А. Козловський про Канта, - що як природа визначається необхідністю й причинністю, так свобода людини визначається метою й обов'язком. Природна необхідність і свобода людини постали у нього як дві самодостатні реальності, що взаємодіють, перетинаються, але не можуть бути виведені одна з другої. Як підсумок цих міркувань Кантом було сформульовано одну з відомих його антиномій – антиномію свободи й необхідності. Філолофсько-правові системи, як правило, обирають якусь одну зі сторін зазначеної антиномії. Наприклад, у Спінози й Гоббса моральність, право й держава з'являлися як наслідок дії психічних процесів у людині за механічними законами руху на підставі необхідності й причинності. Недоліки кантівського обґрунтування намагалися виправити й доповнити неокантіанці, зараз цією проблематикою займається феноменологія, екзестенціоналізм і ін. напрямки сучасної філософії. Однак у кожному разі основним наслідком цих досліджень є розуміння неоднозначного характеру природи цілей людської життєдіяльності, неможливості їх редукції до чисто матеріальних інтересів і фізіологічних потреб. Людина, на відміну від тварини, суттєво відрізняється тільки моральністю, яка й визначає її сутність і призначення, обумовлене трансцендентальними цілями. Тому й не виходить повністю звести право, обумовлене цілями, до простого прагматичного засобу соціальної організації, до чистого примусу. Завжди в правовій реальності виявляється ціннісний перенадлишок, який і дозволяє міркувати про справедливість використаних засобів або про межі допустимості примусу. Цей трансцендентальний перенадлишок завжди й був полем теоретичної активності прихильників природно-правової думки» [11, c.59-60].

Таким чином, Кант показує, що там, де закінчується «влада» чистого розуму, починають діяти закони практичного розуму, а ці закони - етичного характеру. Тобто виходить, що, вирішуючи якусь проблему в повсякденному нашому житті, людина не здатна в рамках свого розуму пізнати реальність, яка вона насправді є. І тут повинні вступити в силу закони моралі і моральності, тобто ті закони й цінності, про право існування яких розум не може ні довести, ні спростувати.

Спираючись на слова Канта, можна зробити висновок, що людина, будучи не здатною, вийти зі свого суб'єктивного світу в мисленні, здатна подолати і здійнятися над суб'єктивізмом, завдяки вірі, моральної волі і здатності судження.

У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.

Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

Антиномії права у вченні Г. Радбурха

Г. Радбурх за своїми філософсько-правовими поглядами належить до неокантіанців. Цей напрямок акцентував увагу на гносеологічному аспекті вчення Канта. За ним світ ділиться на природу, що вивчають природничі науки та культуру, що вивчають гуманітарні науки. В той час культура ґрунтується на цінностях.

Оскільки для Канта визначальною була людська вільна воля, то велика увага акцентується на людській природі.

На мою думку, такий підхід є цілком логічним, оскільки право можна розглядати як продовження людської природи. Звідси виходить, що антиномічні сить права є наслідком антиномічності людської природи.

Як відомо, ще з античності людську природу поділяли на дух, тіло та розум.

Так описує антиномічність людської природи В. Дудченко, - Тож людина — істота, яка належить до двох світів тілесною, матеріального і духовного. Належачи до цих двох світів, людина є істотою суперечливою і такою, що парадоксально поєднує в собі полярні протилежності. З одного боку, людина пригнічена своїми потребами й вадами, вона придушена природою, вона обплутана матерією, чуттєвими цілями й задоволеннями, вона підпорядкована бажанням та пристрастям і захоплена ними. З іншого боку, вона підноситься до вічних ідей і царства думки, задає собі у вигляді волі загальні закони і стверджує свою духовність.

Суть природи волі людини за Кантом є можливість людини незалежно від зовнішніх умов творити власний ланцюг явищ.

Найвиразніше, на мою думку, антиномії в праві описав німецький науковець Густав Радбурх, оскільки сам постраждав від режиму націонал-соціалізму так від «націонал-соціалістської справедливості».

Вчення Радбурха про антиномії ідей права ґрунтується на трьох китах – справедливості, доцільності та стабільності. Як писав сам Радбурх Аналіз одного з елементів ідеї права нестримно тягне нас до іншого і призводить до висновку: всі три тісно взаємопов'язані, але в той же час суперечать один одному. [13, с 89]

В той же час, Радбрух відомий наступними знаменними міркуваннями: «Юридична наука мусить знову пригадати про тисячолітню мудрість античності, християнського Середньовіччя і епохи Просвітництва, про те, що є більш високе право, ніж закон, природне право, божественне право, розумне право, коротко кажучи, надпозитивне право, згідно з яким неправо залишається неправом, навіть коли йому надати форму закону...» [12,с.23].

Історичні події та власний досвід Радбруха внесли корективи у вчення Радбруха про “ідею права”. Як професійний педагог на державній службі, який виступив проти режиму націонал-соціалістів, він був усунутий з університетської посади. Під впливом злочинів режиму націонал-соціалізму Радбрух дещо пом’якшив релятивістські позиції, надаючи більшого значення справедливості як елементу ідеї права. [1,с. 41].

Позитивне і гарантоване приписами та силою право має пріоритет навіть тоді, коли воно за змістом несправедливе і недоцільне. Виключення складають лише випадки, коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як “несправедливе право” поступається справедливо- сті. Неможливо розмежувати випадки “законода- вчого неправа” і закону, який діє всупереч своє- му несправедливому змісту. Але, втім, можливо чітко виокремити таку ситуацію: коли до справе- дливості навіть не прагнуть, коли рівність, що складає її основу, свідомо заперечується в право- творчому процесі, тоді закон є не лише “неспра- ведливим правом”, але більше того – він є неправо- вим за своєю природою, бо право, в тому числі й позитивне, не можна визначити інакше, аніж як порядок і сукупність законів, покликаних за своєю суттю слугувати справедливості [15, с. 107].

Радбрух сформулював відоме положення, яке увійшло в історію правової думки під назвою «формула Радбруха». Ось воно: «Законне неправо і надзаконне право». її суть полягає в наступному. Якщо закони свідомо нехтують правом (право — це воля, яка прагне до справедливості), наприклад, надаючи тій чи іншій особі права людини чи відмовляючи в них виключно свавільно, то у цих випадках подібні закони не дійсні, народ не зобов'язаний коритися їм, а юристи мусять знайти у собі мужність не визнавати їх правовий характер [12.с.226].

Ідеї Радбруха про статус “несправедливого права” та зокрема “формула Радбруха” мали не лише академічне значення. Йдеться про практико-правову роль ідей Радбруха. Так, як свідчить праця “Законне неправо та надзаконне право” (1946), суди вже тоді використовували ідеї, висловлювані Радбрухом (і не лише) про статус “несправедливих” нацистських законів. Актуальними та принадними стали ідеї Радбруха у справі, розглянутої Федеральним конституційним судом 1968 р., яким було визнано недійсним Закон “Про громадянство” (1941), оскільки він суперечив фундаментальним принципам справедливості. Набули нової актуальності ідеї Радбруха в зв’язку з судовими процесами 1989-1999 рр., пов’язаними із охороною Берлінської стіни за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини. У першому в серії справ рішенні від 3 листопада 1992 р. Верховний федеральний суд прямо послався на формулу Радбруха, згадану в статті “Законне неправо та надзаконне право” [15, с. 141], і таким чином визнав недійсною норму Закону НДР “Про державний кордон”, яка виправдовувала застосування зброї проти порушників кордону.

Таким чином, у випадку коли закон суперечить фундаментальним принципам справедливості то він не діє.

І підсумовуючи Г. Радбурх зазначає, - Ми показали протиріччя, не намагаючись їх вирішити, і не вбачаємо в цьому недоліку системи. Філософія не повинна вирішувати проблеми, її борг - ставити питання для їх вирішення. Вона повинна не полегшувати життя, але розкривати її складність. Філософська система повинна бути подібна готичному собору, в якому контрфорси підтримують всі будову, одночасно внутрішньо пручаючись один одному. Наскільки підозріла була б філософія, яка б не вважала світ творінням цілеспрямованої діяльності розуму (Zweckschopfung der Vernunft). І наскільки безглуздим було б існування, якби світ в кінцевому рахунку не був би рішенням життєвих протиріч[13, с. 91].

На мою думку, актуальними ідеї Радбурха залишаються і нині у світлі прийнятих законів Верховною Радою України від 16 січня 2014 року. На жаль, вони не допомогли уникнути прийняття зазначених законів, однак вони заклали правовий прецедент відміни законодавчих актів через його невідповідність основним принципам справедливості.

Антиномічність структури права за В.В. Дудченко

Право є особливо складним соціальним феноменом саме на підставі антиномічності його структури. У межах цієї структури співіснують автономія і гетерономія, суще і цінність, факт і норма, ідеальні (метафізичні) і реальні (позитивні) елементи, стабільність і рухливість, порядок і новаторство, примус і переконання, соціальні потреби і соціальні ідеали, досвід і наукові конструкції і, врешті, логічні поняття і моральні цінності. Усі подібні протистояння у сфері права істотні, і не з'ясувавши їхньої сутності неможливо досягти адекватного бачення феномена права в цілому. Антиномічна складність права обумовила численні спроби штучно виокремити якийсь один елемент з метою сформулювати спрощену дефініцію права, ігноруючи усі інші елементи. Одні дослідники прагнуть вивести право з усією його змістовною різноманітністю з людської свободної волі. Інші розглядають право як продукт економічних відносин. Ще інші вбачають у ньому вияв «духу народу». Є теоретики, які розглядають право лише як регулювання зовнішньої поведінки, не враховують того, що координація поведінки людей здійснюється через опосередковані норми поведінки, тобто за допомогою «смислових» орієнтирів. З іншого боку, крайній нормативізм вбачає у праві структуру нормативних смислових змістів і не бере до уваги те, що живе право є водночас «фактом». Полеміка між юристами стосовно визначення поняття права триває й досі. Зі сказаного випливає, що перше завдання сучасної національної теорії права має полягати в тому, щоб відійти від занадто спрощених концепцій причинності у праві. У своєму визначенні і дослідженні сучасна теорія мусить звести в одне всі три традиційні школи юриспруденції — політичну школу (позитивізм), етичну або філософську школу (теорії природного права) і історичну (історична юриспруденція) — і створити інтегровану єдину юриспруденцію. Нам необхідно подолати хибну думку стосовно виключної ролі, юридичного позитивізму, чи виключно ролі природного права, чи виключно ролі історичної юриспруденції. Нам необхідна юриспруденція, яка синтезує всі три традиційні школи і виходить за їх межі. Інтегративне праворозуміння поєднує плюральні підходи до пізнання права. Право в змозі бути не лише нормою, але і волею, не лише волею, але і інтересом, не тільки інтересом, але і свободою, не лише свободою, але і примусом і т.д. Під цим кутом зору право не зводиться до одного виміру. Воно має свою цілісність і його якомога вичерпні характеристики можливі лише під кутом зору цієї цілісності. Тепер важливо з'ясувати, зважує та чи інша правова школа на антиномічну складність права. Розпочнемо з природно-правового вчення. Найбільш важливими значеннями терміна «природне право», як з точки зору наукової систематики, так і з історичної точки зору, є такі: 1) моральне виправдання будь-якого права; 2) апріорний елемент будь-якого права; 3) правовий ідеал і критика чинного позитивного права з точки зору цього ідеалу; 4) незмінні норми права, протиставлені змінним правовим нормам; 5) автономне право, дієвість якого обумовлена безпосередньо певною цінністю; 6) спонтанне право (живе чи свободне), яке протиставляє себе заздалегідь фіксованому державному праву. Більшість теоретиків природного права не фіксують чітких меж між цими значеннями. З огляду на сказане, очевидно, що проблема природного права — лише відображення антиномічного характеру сфери права, де зіштовхуються реальність і цінність, факт і ідея, емпіризм і апріоризм, автономія і гетерономія, стабільність існуючого порядку і динамізм морального прогресу, безпека і справедливість, суспільна необхідність і ідеал, нарешті, жорстка структурна організація і спонтанність життя. До здобутків природно-правових вчень варто віднести: осмислення права у його первісній природі, до запровадження державою; виявлення онтологічного місця права і визначення права за його джерелом; синкретизм права і моралі у витоці; телеологічний підхід до права; зв'язок ідеї справедливості з принципом договору; визнання договору фундаментальним поняттям легітимної теорії; визнання різних юрисдикцій у межах одного суспільного устрою і пріоритету загальних принципів права, виражених як у нормах кодифікованого, так і некодифікованого права. Як результат, теоретики природного права зважують на антиномічну складність права і розв'язують її у онтологічно-телеологічний спосіб. У позитивізмі, навпаки, згідно з його головним постулатом, дійсність юридичних приписів не підлягає сумніву у випадку їхнього конфлікту з певною системою релігійних, моральних чи інших цінностей неюридичного характеру. У цьому зв'язку виключного значення надається теорії юридичного самообмеження держави. Проте ця теорія хибна, оскільки для того, щоб бути пов'язаною своїм власним правом, держава мусить бути підпорядкована нормам, незалежним від неї самої. Такий зв'язок є вимогою справедливості, і держава стає підпорядкованою не своїм власним позитивним правом, а ідеєю права, якій ця держава служить. Дійсність і дієвість або чинність права у позитивізмі визначається виключно юридичними нормами і не потребує додаткової легітимації шляхом посилання на метаюридичні цінності етичного, релігійного чи іншого характеру. Тож теоретики позитивного права не зважують на антиномічну складність права. Вони не з'ясовують сутності співвідношення між метафізикою і позитивізмом і не розглядають право у єдності таких його антиномічних елементів, як духовне або ідеальне і чуттєве. У структурі права позитивізм абсолютизує каузальний елемент. Подібно до природно-правового вчення історична школа права також акцентує увагу на антиноміях у сфері права. У цьому зв'язку на особливу увагу заслуговує еволюція історичної школи, наслідком якої стало як визнання універсальності і позачасовості права, так і визнання фактором правоутворення не лише індивідуального духу певного народу, а й духу загальнолюдського. Це дозволило спростувати як однобічну органічну теорію історичного розвитку, так і теорію спонтанного, безвольового розвитку права.