Совість як етична категорія

        Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість) може завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалежно від своїх моральних засад.

        Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у суспільстві навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу, таємницю яких було розкрито через безвідповідальність та аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіппократівським “Не зашкодь!”

        З огляду на специфіку самої професії медика медична етика є необхідною й невід’ємною стороною професійної спроможності. Відсутність тих якостей, котрих вимагає від лікаря медична етика, є свідченням його професійної непридатності. Аморальним, порочним людям має бути закритий доступ до цієї зовсім особливої сфери людського буття, якій потрібні чесні, мудрі, совістливі, здатні на великі подвиги самопожертви та милосердя. Збереження благородних етичних традицій медицини має стати одним з головним завдань медичної деонтології.

         Не менш гостро постають моральні проблеми й у сфері судової діяльності, де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й правильне застосування норм моральності у відправленні правосуддя, судочинства, роботі судових, прокурорських та слідчих органів.

         Судова діяльність зачіпає життєві інтереси суспільства та індивіда, від неї залежать добре ім’я, честь і гідність громадянина, його свободи, благополуччя сім’ї. Тим-то ця особлива сфера діяльності потребує й особливого морального регулятора – судової етики. Її розглядають у двох смислах: як науку і як систему норм, котрих належить дотримувати. Судова етика – це наука про застосування загальних норм моралі, моральності в специфічних умовах діяльності суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, про здійснення моральних принципів у розслідуванні та розв’язанні різних судових справ.

         Між етикою і правом існують дуже своєрідні відносини. Норми етики часто виступають водночас і нормами права. Правові заборони виявляються заразом і моральними заборонами. Такі, наприклад, вимоги моралі, як “не вбий”, “не вкради”, є також вимогами закону. Тому здійснення правосуддя нерозривно пов’язане з морально-етичною проблематикою. Будь-яке судове рішення, діючи на суспільну свідомість виконує в той же час і певну виховну функцію з позитивним чи негативним знаком.

        Моральне начало в судовій діяльності необхідне для виключення при дотриманні посадових інструкцій формально-бюрократичної реалізації закону, для гармонійного поєднання його букви і духу. Річ у тому, що жоден закон не може бути таким довершеним, щоб він ніколи не потребував тлумачення в разі конкретного застосування. В цьому ж аспекті дуже багато що залежить від конкретного виконавця, його особистісних, насамперед моральних якостей. Порядністю, вихованістю, чесністю людини, котра стоїть на сторожі закону, нерідко визначається обличчя самого закону.

         Судова етика не допускає обману, провокацій, прагнення досягти потрібного при розгляді результату будь-якою ціною. Так само недопустимі в моральному відношенні прийоми допиту, побудовані на упередженому ставленні до допитуваного, некоректність до людини, винуватість якої ще проблематична. В основі судового процесу мають бути поняття справедливості, гуманізму та добросовісності.

         Під справедливістю слід передусім розуміти відповідність міри відплати мірі злочину. Справедливість пов’язує дві форми суспільної свідомості: право й мораль. Усякий присуд оцінюється суспільством не тільки з правових, а й з морально-етичних позицій, і тому бажано, щоб, спираючись виключно на закон, присуд ураховував моральне почуття суспільства, уникав суперечності між правом і мораллю, законністю і справедливістю. Та оскільки моральне почуття може видозмінюватися під дією тимчасових і випадкових обставин, присуд має відповідати вимогам закону навіть якщо в даний момент суспільство настроєне інакше. Як правило, законний за своєю суттю присуд збігається з моральним почуттям суспільства.

         Особливо аморальним у цьому розумінні є будь-який тиск на суд, хай навіть з найкращими намірами. Суд, що став заручником натовпу чи високопоставлених осіб, перестає бути органом правосуддя й перетворюється на орган судової розправи. Подібне втручання позбавляє суд головного: безпристрасності, неупередженості, об’єктивності і, як наслідок першого, справедливості. Аморально, а сьогодні вже й злочинно, чинити тиск на слідчого, прокурора, суддю, спонукаючи їх обминати закон і всупереч своїй совісті прийняти вигідне якійсь із сторін рішення.

         Суддя, якщо він етична особистість, зобов’язаний підкорятися виключно вимогам закону, незважаючи ні на які обставини, що стосуються особисто його, діяти за давньоримським принципом: “Хай звершиться правосуддя, хоч би й загинув світ”. Ця моральна максима має стати особистим переконанням судді, якщо він хоче бути чесним слугою закону. Звісно, йдеться тут не про загибель світу, а про готовність слуги закону знести будь-які тяготи й біди в ім’я торжества правосуддя.

         Важливу роль у забезпеченні такої соціальної значущої діяльності, як діяльність вчителя, вихователя відіграє педагогічна етика, що розглядає моральні проблеми виховання та освіти, спілкування вихователя з вихованцем, визначає моральні цілі виховання, а також моральну допустимість тих чи інших шляхів досягнення педагогічної мети. Професія педагога, як і професія лікаря, вирізняється найвищим рівнем єдності професійного та морального начал.

       Відношення “вчитель – учень”, “вихователь – вихованець” будується на ставленні першого до другого як до унікальної людської особистості з її неповторними якостями, здібностями, специфікою.

        Специфіка педагогічної діяльності висуває підвищені моральні вимоги до педагога. Вимоги ці, звичайно, виступають як ідеал, досягнення якого слід прагнути. Ідеал педагога: мудра, добра, тактовна, вимоглива, освічена людина, непересічна особистість, істинний громадянин Вітчизни, котрий має власні тверді переконання та міцні моральні устої, здатний мужньо їх відстоювати, талановитий вихователь, прекрасний фахівець, вільна і незалежна натура, котра викликає повагу й симпатію учнів і співгромадян.

        Вихователь сам повинен бути взірцем вихованості, бо головним засобом виховання виступає особистість педагога, яку не можуть замінити найновітніші технічні засоби навчального процесу. Повагу до вчителя створює найдорожчий його моральний і професійний капітал – авторитет, котрий необхідно всіма можливими способами оберігати й самому вчителеві, й суспільству, й системі народної освіти.

 

6. Висновки

 

        Отже, основне перетворювальне значення совісті відносно професійної сфери в цілому полягає в демонстрації неспроможності самовдоволеного і самодостатнього стану останньої. Совість не обмежується тим, що вимагає практичних справ, які б відповідали духовним переконанням особистості, - така вимога випливає із суті людської моральності загалом. Совість наполягає на більшому – на практичному перетворенні цілісності духовного буття, реалізації його як дійового чинника моральної присутності людини в світі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

Богат Е. Урок. – М., 1992.

 

Малахов В. Етика: курс лекцій. – К., 1996.

 

Нестеров В. Г., Нестерова Д. В. Этика  жизни: трудиться по способностям. –  М., 1994.

 

Симонов П. Познание непознаваемого // Наука и жизнь. – 1990. – № 1. –  С. 65.

 

Федоренко Е. Профессиональная этика. – К., 1984.