Совість як етична категорія

Міністерство освіти і науки  України

Кременецький  обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Тараса Шевченка

 

 

 

 

Кафедра історії України та соціальних дисциплін

 

 

                ІНДЗ

 

на тему:

 

«Совість  як етична категорія»

 

 

 

 

                                                                                               

 

                                                                                              

                                                                                                

                                                                                                Виконав:

                                                                                                Студент 21 – СП групи

                                                                                                педагогічного факультету

                                                                                                Заблоцький Андрій

 

 

                                                    

 

                                                       

 

 

 

 

 

 

                                                         Кременець

                                                              2011

 

План

 

1. Вступ

2. Шляхи формування  совісті

3. Професійно-етичні  моральні норми

4. Мораль професійна  і корпоративна

5. Основні особливості  професійної етики

6. Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ

 

       Найвища суспільна й особистісна цінність моралі полягає в її загальнолюдяності, бо ідеал моралі підноситься над вузько класовими, вузькопрофесійними інтересами. Людська совість за всіх етнокультурних, групових та інших специфікацій не може бути совістю елліна чи іудея, хлібороба чи ремісника, вчителя чи лікаря. Вона єдина, і моральний рівень людини не може визначатися її професією, так само, як національним походженням чи класовою належністю.

         Звісно, і перше, й друге, й третє не можуть не породжувати певних особливостей, певних акцентів, у моральній свідомості та моральній практиці людей. Разом із тим ці перемінні неспроможні докорінно змінити моральне обличчя особистості, в апеляції до якої і криється специфіка морального. Пояснюється це тим, що мораль впливає більш чи менш зримо на людей тоді, коли вона доходить до глибинних духовних структур кожної окремо взятої особистості. Мораль є суттєвий чинник життєдіяльності народів і класів, але, навіть апелюючи до цих людських спільнот, вона звертається передусім до кожної окремої особистості. Тільки за умови саме такого звернення моральна проповідь, заклик, вимога вправі розраховувати на відгук. Однією з основних категорій професійної етики, професійної моралі виступає совість.

 

2. Шляхи формування совісті

 

        Совість – дзеркало, що відбиває, якою мірою в людській свідомості утвердилися доброта, чесність, відповідальність, якою мірою вони за торкнули почуття, переконання, мотиви вчинків, волю, характер, навіть підсвідомість. Але вимога морального обов’язку не має меж. Складність ситуації і розвиток самої особистості не дозволяють вчорашнім вимогам до себе і до інших повною мірою відповідати сьогоднішнім. Це безперервний процес об’єктивізації совісті як найбільш суб’єктивного явища. Саме совість показує, що досягнутий якісний стрибок в моральному розвитку особистості – моральна автономія, моральне право орієнтуватися, оцінювати, судити себе, досягнута глибока моральна рефлексія. Вчиняти проти совісті значить звернутися проти себе, увійти в конфлікт з самим дорогим, зрадити себе.

        Совість іноді розглядають як голос суспільства в людині, що стоїть на сторожі потреб, інтересів, цінностей інших. Євгеній Богат так визначив совість: “…це народ в тобі, це людство в тобі, це твоє безсмертя” Богат Е. Урок. – М., 1992. – С. 292. .

       Совість є морально-психологічним захисним “механізмом”, котрий одночасно допомагає особистості подолати відчуження від оточуючого середовища. Збереження духовного здоров’я і цілісності особистості багато в чому залежить від характеру міжособистісних стосунків, в котрі вона вступає. Чим інтимніше і витонченіше внутрішній світ людини, тим небезпечніше нетактовне вторгнення в нього, тим більше вона потребує не лише морально-психологічної, але й економічної, політичної, правової підтримки, свободи виявлення совісті. Не знаходячи розуміння в соціальному середовищі, совість чутливої людини може обернутися для неї стражданням, нанести психічну травму. Заклики не вчиняти насильство над совістю, дорожити свободою совісті – це вічні вимоги демократії.

          Для розвитку совісті особистості недостатньо багатства її внутрішнього світу і здатності піднятися до усвідомлення загальнолюдських цінностей та інтересів, недостатньо гарантій свободи її волевиявлення в суспільстві (хоча без цього не можна обійтися). Необхідна також актуалізація вищих моральних потреб і цінностей, можливість протиставити їх більш низьким, висування високих вимог до себе, розвиток здатності до самоусвідомлення. Якщо совість є внутрішнім суддею людини, важливо, щоб цей суддя був справедливим, стриманим, сприяв збереженню внутрішнього спокою в критичних ситуаціях. Дізнаватися, оцінювати, карати себе не легше, а складніше, ніж інших.

        Совість – це моральний катарсис людини, очисник душі, своєрідний моральний стрес, що створюється конфліктом між свідомістю і підсвідомістю, високими і низькими прагненнями, наміром і результатами діяльності. Совість – найбільш витончений і багатий нюансами витвір людського духу, здатний реагувати навіть на найбільш незначущу пригоду, встояти перед спокусою. Це сприяє каяттю. Згідно З. Фрейду, совість уособлюється в понятті Super-Ego, “ідеальне Я”. Це “ідеальне Я” створює в людині духовне напруження, тому що йому важко узгоджуватися з “реальним Я” і підсвідомими устремліннями, котрі совість має контролювати і приборкувати. Але подавлені інстинкти так чи інакше проявляються в поведінці. Совість саме тому і виникає, що для людини властива амбівалентність почуттів – неузгодженість, протирічність декількох одночасно відчутих емоцій, наприклад, любов і ненависть, жалість і агресія.

 

 

3. Професійно-етичні моральні норми

 

        Оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю займаються. Це такі види діяльності, які здатні породжувати особливо гострі моральні колізії, що в інших видах діяльності виникають лише епізодично. Ці гострі моральні колізії з’являються там, де вирішуються питання життя і смерті, здоров’я, свободи та гідності людини, де моральні якості спеціаліста набувають вирішального значення, де доля одного може величезною мірою залежати від моральної спроможності іншого.

        У цих професіях на основі загальних принципів моралі виробляються своєрідні кодекси честі, професійної поведінки, котрі поряд з загальноморальними правилами вбирають і весь, часто драматичний, досвід даного виду людської діяльності. Більш того, в деяких професіях навіть сама фахова спроможність спеціаліста багато в чому залежить від його моральних якостей. Сказане передусім стосується праці вчителя, лікаря, юриста.

        Таким чином, ідеться про педагогічну, медичну й судову етику. Саме в цих сферах здійснюється найбезпосередніший вихід на людську особистість і її долю, саме тут особливо велика залежність однієї людини від іншої, саме тут здійснюється відбиття загальних принципів у конкретній поведінці за конкретної ситуації, реалізується поведінка воістину доленосна, гранично значуща для людей, котрі опиняються в сфері дії педагогіки, медицини, юстиції. Здебільшого саме в цих сферах вирішуються питання життя, смерті, здоров’я, свободи та гідності людини, коли індивід може опинитися (особливо у сфері медицини) майже в цілковитій залежності від знань, умінь, порядності та відповідальності іншого індивіда. Тому в названих сферах діяльності виникає суспільний феномен особливої моральної відповідальності, породжуваної ситуацією граничної гостроти моральної колізії.

        У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із супутніми їм практичними правилами, які “обслуговують” ту чи іншу галузь людської діяльності. В кожній з цих галузей головним об’єктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися й сподівається на ставлення до себе не як до об’єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття і милосердя.

        Названі вище моральні норми є професійно-етичними, тому що їх виникнення й засвоєння не визначаються безпосередньо якимись інституційними умовами (освітою, службовим становищем), а оволодіння ними забезпечується головним чином культурою особистості, її вихованістю, її моральним потенціалом, її совістю.

 

4. Мораль професійна і корпоративна

 

       Крім традиційних професій, що вимагають через свою специфіку особливого морального регулювання на рівні фахових моральних кодексів, у сучасному світі з’являється у зв’язку з новітніми досягненнями науково-технічного прогресу цілий ряд нових професій, у яких визріває внутрішня потреба в певний, пройнятих моральним змістом, правилах. Складаються такі види виробничої та наукової діяльності, де швидка перевірка сумлінності виконуваної людиною надзвичайно важливої і відповідальної роботи практично неможлива. В цих сферах соціально-економічної активності людей їхні моральні якості стають іноді вирішальними чинниками нормального функціонування підприємств і наукових установ. Важко не погодитися з твердженням, що “в складних системах людина – машина на авансцену трудової діяльності виходять фактори самоконтролю, саморегуляції поведінки, котрі перебувають у сфері свідомості та самосвідомості, совісті людини. Кібернетика, як говорять спеціалісти, простягає руки до справ нашої совісті, а автоматичні системи управління потребують чесних людей” Нестеров В. Г., Нестерова Д. В. Этика жизни: трудиться по способностям. – М., 1994. – С. 86. .

         Професійну мораль не слід ототожнювати з мораллю корпоративною, котра, відображуючи обособлені групові інтереси, створює особливі норми поведінки та оцінок вузького людського прошарку, які часто протистоять нормам моралі суспільної і мають по суті справи антисоціальний характер. Іноді, з точки зору суспільства, ці норми корпоративної моралі виступають як явна аморальність, своєрідна анти мораль, перевернуті норми моральності. Подібні норми існують у світі професійних кримінальних злочинців, так званих “злодіїв в законі”, де найбільшою чеснотою оголошується презирство до праці, жорстокість щодо слабших, демонстративна неповага до закону й нехтування ним, рабська покора, заснована на страху перед дужчим, “паханом” і т.д.

         Аналогічна по суті “мораль” панує часом і в цілком легальних сферах діяльності, наприклад, у наукових колективах, де головним виявляється не служіння істині, а захист будь-якою ціною корисливих інтересів представників “своєї” наукової школи, пригнічення талановитих “чужаків”, прагнення створити замкнену касту, куди немає доступу цим “чужакам”, намагання дискредитувати надзвичайно корисні, але “чужі” відкриття і т.д. В нашому суспільстві наявність подібної моралі у окремих соціальних і професійних груп обтяжується розбалансованістю ринку й фінансової системи, застійними явищами у виробництві, що посилює спокуси для морально нестійких людей скористатися своїм професійним і службовим становищем для розв’язання власних проблем за рахунок ближніх. Цьому можуть стати на перешкоді як моральний осуд такої позиції, так і заходи правового характеру, що карають антисуспільну поведінку людей, котрі керуються в своїй діяльності нормами корпоративної моралі, яка протистоїть моралі суспільній.

 

5. Основні особливості професійної етики

 

        Виклад основних особливостей систем професійної етики доцільно розпочати з огляду найбільш традиційної медичної етики, біля витоків якої стоїть видатний медик античної Греції Гіппократ. Не випадково і в сучасному світі дістала назву “клятва Гіппократа” урочиста обіцянка лікаря дотримувати морального кодексу своєї професії, завжди й усюди керуватися передусім інтересами хворого, приходити йому на допомогу незалежно від його національної чи релігійної належності, суспільного становища, політичних поглядів. Медична етика вимагає від лікаря готовності докласти всіх сил для того, щоб вилікувати хворого або полегшити його страждання, не рахуючись з труднощами, а якщо це необхідно, то й з власними інтересами.

        Жорстокість останньої максими пояснюється надзвичайною суспільною значущістю роботи лікаря, від якої залежать доля людини, її життя та здоров’я. Лікар зобов’язаний до останньої секунди боротися за життя хворого, роблячи все можливе й неможливе навіть якщо ситуація безнадійна. Одне із складних, болісних питань лікарської етики (розроблюваної головним чином самими медиками й іменованої медичної деонтологією) це ступінь відвертості лікаря й пацієнта: чи слід говорити хворому правду про його стан, невиліковність хвороби, неминучість трагічного результату і т.д.

        Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом місцевих національно-культурних традицій, відповіді на ці питання також дуже різні. Наприклад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов’язаний усіляко підтримувати віру у видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.

       У деяких західних країнах лікар зобов’язаний повідомити пацієнтові усю правду про стан його здоров’я, в тому числі й про можливість загибелі та ч ас, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім’ю, приготуватися до неминучого, виконати релігійні обряди в тому випадку, якщо це віруючий і т.д.

        В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвісний гіппократівський принцип: “Не зашкодь!” Тільки спираючись на цей принцип лікар може вибудувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого – це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності лікувального процесу.

        Лікар зобов’язаний свято шанувати права, честь і гідність свого пацієнта, оберігати його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним), приниженням, безцеремонністю і байдужістю і опиняється в цілковитій залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай негідно для порядної людини й лікаря, зловживати цим довір’ям, своїм особливим становищем в долі стражденного.