Проблема евтаназії в контексті біоетики

В історії людства  існує чимало прикладів примусової евтаназії. Ще спартанці скидали  зі скелі слабких немовлят, щоб  поліпшити свій рід. У ХІV ст. за допомогою  евтаназії Тамерлан знищував прокажених. В нацистській Німеччині примусова  евтаназія взагалі була зведена  в ранг державної політики.

Щодо права людини на гідну смерть існують різні  уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають «гідною» тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі  та гідності особистості, тому смерть може мати й «неприродний характер», більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись  такими міркуваннями:

• медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого;
• турботою хворого про своїх близьких – «не бажаю їх обтяжувати собою»;
• егоїстичним мотивом хворого – бажанням «вмерти гідно»;
• біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);
• принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;
• економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.

Супротивники евтаназії  наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов – «не убий»  і «любов до ближнього заради Бога» (самоочищення й шлях до порятунку  через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки  самовиліковування від раку, та і  самий розвиток медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук  нових засобів і методів лікування).

До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства  можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження  можливостей, що дає змогу повернути  людину до життя як особистість. Більшість  дослідників ґрунтують своє негативне  ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в  клятві Гіппократа сказано: «Я не дам  нікому... смертельного засобу й не вкажу  шляху до такої цілі...» [3, 45]).

Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає  припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними  для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії  смерть добровільно або примусово  викликається застосуванням спеціальних  засобів.

Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої потрібне врахування всіх «ca»  і «проти». Ситуація евтаназії є  відображенням споконвічного конфлікту  між нормативною та ситуаційною  етикою. З одного боку, принцип нормативності  потребує поваги до унікальності життя  будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на іудейсько-християнській  етиці, друга – на цінностях утилітаризму й комунізму.

Синтез цих цінностей  знаходить відображення в громадській  етичній парадигмі, з притаманним  їй акцентом на індивідуальному моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості, пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права  на гідну смерть.

Уперше евтаназія  набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія  у формі асистованого суїциду  легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших  країнах, незважаючи на статистичні  дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які  форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим.

Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію  до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває  в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують  громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації  евтаназії.

На сьогодні евтаназія  поки що не може використовуватися  в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання  жити не може автоматично тлумачитися  як бажання вмерти, а страх перед  точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен  здійснювати евтаназію й не визначена  єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей).

А головні питання  – як позначиться на духовному  розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським  лікарем Дж. Кеворкяном (відомим  ще як «лікар Смерть»), який «допоміг»  більш як 100 хворим піти в інший  світ.

Отже, суперечки  між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. «Примирення  сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя  – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може «награбовувати» майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати» [4, 10].

Право на смерть в  контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства  і свобідного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду  не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою  біоетики, що збігається з християнським  світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення  до людини.

Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя  та смерті – довгий і суто особистий  для кожної людини шлях. «Людина  – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна  реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу» [2, 116].

Література

1. Фуко М. Рождение  клиники. – М., 1998.

2. Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала  и основания. – К., 2002.

3. Гиппократ. Этика  и общая медицина. – СПб., 2001.

4. Бобров О.Е., Сластенко  Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 – 160).