Проблема евтаназії в контексті біоетики

Проблема евтаназії в контексті біоетики. Реферат

Філософський  аспект явища евтаназії є недостатньо  проясненим сучасними дослідниками. Тому метою реферату є системний  аналіз суперечливих проблем евтаназії  в сучасних медичних практиках

«Життя» та «cмерть» є фундаментальними філософськими  категоріями, які відіграють важливу  роль в побудовах сучасної біологічної  етики. Явище евтаназії є продуктом  суперечливого переплетення їх сутнісного змісту.

Смерть, як і життя, універсальна, вона присутня скрізь. Тому зрозуміло, що людство упродовж усього свого існування не могло бути байдужим до осмислення феномену смерті в контексті свого соціокультурного розвитку. Бажання розкрити таїнство смерті втілилось у народних традиціях, фольклорі, мистецтві, літературі, релігії  та філософії.

У філософії смертність людини розглядається не стільки  як природний, скільки як соціальний феномен, що потребує раціонального  осмислення та сприйняття. Вже реконструкція  захоронень неандертальців свідчить про  присутність у них уявлень  щодо незакінченості людського існування  зі смертю. Це уявлення древніх пізніше  привело до появи поняття безсмертної  безтілесної душі. За допомогою безсмертя  людство намагалося звільнитися  від страху перед неминучістю  смерті.

У повсякденному  житті, в релігійній, філософській та науковій літературі поняття безсмертя  набуває дещо різного змісту. Наприклад, воно може розумітися як реінкарнація або перевтілення душ, чи як продовження  людського життя в нащадках; як досягнення вічної неминущої якості життя, або як розчинення певної безособистісної  психічної сутності в духовному  субстраті Бога. Так чи інакше, незважаючи на різні тлумачення, безсмертя невідривно пов’язане з прагненням людини будь-яким чином подолати тимчасовість свого  існування.

Спроби осмислення феномена безсмертя душі знаходимо  ще в одкровеннях Гермеса Трисмегиста, який жив у Стародавньому Єгипті (близько ІV тис. – 130–60 рр. до Р.Х.). Він  відкрив метод здобуття людиною  безсмертя й розвинув ідею про  існування єдиного Бога. Давньогрецька  міфологія починає тлумачити  безсмертя не тільки як властивість, що суто притаманна богам, а й як нагороду, яку боги дарують героям. Звичайні ж люди помирають, їх тіла перетворюються на порох, а душі приречені  вічно блукати в підземному царстві  у вигляді безпомічних духів.

Зороастризм Давнього Сходу теж визнає безсмертя душі, зокрема те, що тоді як умирає тіло, душа переходить в інше життя, –  не гине, а існує вічно. За зороастризмом, людина є безсмертний дух, який просувається щаблями послідовного розвитку до того часу, поки цей дух не досягне  усвідомлення абсолютного буття  й не з’єднається з Нескінченним Ахура Маздою – єдиним Творцем.

У стародавній Індії  смерть була своєрідними воротами, через які відбувається повернення до життя, перевтілення душі з одного тіла в інше. Згідно з індійською традицією світ розвивається за своїми космічними законами (дхарма), які, однак, знаходяться в нерозривному зв’язку  з законами, що керують долями людей (карма). Поняттями дхарми і карми  пройнята вся давньоіндійська філософія.

Повнота ж усіх подій, що охоплюють як закони Всесвіту, так  і долю останньої людини на землі, постає в коловороті колеса Сансари. Тому народження і смерть – лише етапи духовного існування й  передумова подальшого розвитку Душі людини, частина її дійсного життя. Вища ж мета людини – звільнення від мирського існування, тобто припинення руху «колеса».

У філософських вченнях  античності безсмертя тлумачилось  як природний стан єдиної субстанції, що наділена космічним розумом. Однією із спроб подолати страх смерті й  надати їй філософського змісту було вчення Сократа, який мислив смерть як відокремлення вічної душі від смертного  тіла. Обґрунтування метафізичного  принципу безсмертя людської душі здійснив Платон, учень Сократа.

У своєму діалозі  «Федон» Платон стверджував, що душа безпочаткова і безсмертна. Арістотель же вважав, що в людині безсмертним  є тільки її розум, який після смерті зливається з вселенським розумом. Смерть в Арістотеля – лише протилежність  життя.

Вчення Сократа, Платона та Арістотеля про безсмертя  душі дещо пом’якшували трагізм смерті та буття людини. На противагу їм Епікур і Лукрецій Кар відкидали  вчення про безсмертя душі. Вони намагалися у свій спосіб звільнити  людину від страху перед смертю та загробним життям. Епікур стверджував, що смерть неможливо відчути тому, що зі смертю душа людини розпадається на атоми. У Лукреція Кара смерть притаманна не тільки всіляким істотам, а й самому життю, Всесвіту в цілому. Тому не потрібно боятися природності смерті.

Під іншим кутом  розглядали феномен смерті римські  стоїки. Сенека вважав страх смерті зворотним боком життя і, на його думку, лише людська гідність здатна подолати цей страх. Для світогляду Марка Аврелія характерним є  відчуття безпомічності та незначущості людського життя: тому потрібно лише чекати смерті (злиття людського духу з безсмертним світовим розумом). Взагалі стоїцизм виходив з того, що потрібно боятися не смерті, а  недоброчесного життя.

Прагнення подолати відчуття безвихідності та конечності земного буття сприяли виникненню релігійних та філософських вчень з  ідеями безсмертності душі, спасіння та воскресіння.

Розвиток науки  зумовив переворот у системі  цінностей людини. Результатом зміни  свідомості на початку Нового часу стає природничонаукове мислення, яке  спирається на матеріальні, здебільшого  фізичні зв’язки в природі. З  часом все більше стираються межі між природними сферами, між поняттями  тіла, життя, душі, духу. Але обмеження  лише матеріальними процесами, на які  традиційно спирається природознавство, не робить переконливими спроби розв’язання  проблеми смерті. Адже духовно-душевні  зв’язки, які, власне, і роблять для  нас смерть проблемою, залишаються  за межами аналізу цієї складної проблеми.

У цілому можна зазначити, що в європейській парадигмі смерті як і раніше панує антитеза, запропонована  ще Сократом: смерть або подібна  до сну без сновидінь (смерть як ніщо), або смерть – це перехід у інший  світ, інший стан, уже не пов'язаний із земним існуванням. Європейська  мораль випробувала всі спроби «технізації  й медикалізації» смерті, що знайшло  відображення в установці непримиренної  боротьби з нею, негативному емоційному ставленні до ритуалу поховання  мертвих, у стигматизації всіх форм «неприродної смерті», а також усього того, що може її викликати – суїциду, катувань, хвороб, тілесних і психофізичних  аномалій та ін.

Останнім часом  людство все частіше потрапляє  в ситуації, де перестає передбачати  та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба  в розробці оновленої системи  моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може виступити біоетика – один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої виступає життя як феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги  до прав людини за умов активного створення  нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі.

Крім того, формування біоетики було спричинене величезними  змінами в медичній практиці, які  стали можливі завдяки успіхам  генної інженерії, трансплантології, появі  обладнання для штучної підтримки  життя пацієнта й накопиченню  відповідних практичних та теоретичних  знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед  лікарем та пацієнтом. Чи існують  межі надання медичної допомоги, в  підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний  характер проблеми співвідношення життя  й смерті й залучає для її дослідження  різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію  тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення  до життя, без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей  останнього. Здебільшого це пов’язано  з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

У сучасній біології й медицині знаходять втілення всі  особливості раціонального ставлення  до смерті, що виникло ще в XVIII ст. Саме тоді смерть проходить шлях нового осмислення як універсального соціокультурного явища. Смерть постає вже не тільки як межа або кінцевий пункт, а й  як явище життя, що має певний простір, як особлива чуттєво-тілесна реальність. Французький філософ М.Фуко у  своїй книзі «Народження клініки» показав, як завдяки новому ставленню  до хвороби у Європі виникає такий  соціальний інститут, як клініка.

Клініка стає місцем зустрічі людини і хвороби, хворого  і лікаря, життя та смерті «Саме  тоді, коли смерть була епістемологічно  інтегрована в медичний досвід, —  підкреслює М.Фуко, — хвороба змогла відділитися від контрприроди й  знайти плоть у живій плоті  індивідів. ... Й можливо, у цілому досвід індивідуальності сучасної культури пов'язаний з досвідом смерті» [1, 293–294].

Збільшення кількості  лікарень та клінік привело до відокремлення  людини від безпосереднього спостереження  за процесом вмирання та смерті. Як наслідок, людина позбулася можливості переживання  трагічних, але очищуючих моментів, які наповнюють життя змістом. Окрім  досвіду, який можна набути як свідок смерті близьких нам людей, ми маємо  і неявні знання про це явище, які  зберігаються в глибинах нашої підсвідомості, – це так званий інстинкт смерті.

Існування такого інстинкту  стало очевидним при аналізі  схильності до саморуйнування у хворих, що страждають на депресію, випадків самогубства  й покалічення при певних психічних  розладах, непереборній потребі в  стражданні й безпричинній деструктивності, притаманних людській психіці.

Ідея існування  інстинкту смерті не раз висловлювалася у процесі розвитку культури. І.І. Мечніков, наприклад, вважав, що такий  інстинкт пробуджується тільки у  помираючої людини при досягненні нормальної, «не патологічної старості». С.Шпільрейн  показала, що прагнення до смерті є  невід’ємною сутністю прагнення  людини до життя та до продовження цього життя в іншому. Інстинкт збереження виду за своєю сутністю амбівалентний, тому що потребує для свого здійснення руйнування старого тією самою мірою, як і створення нового.

З.Фрейд спочатку вважав прагнення до смерті агресією, наслідком неповного задоволення  інстинкту статевого потягу. Однак  пізніше він виділив ці агресивні  спонукання в окремий інстинкт –  інстинкт смерті – танатос. К.Юнг  вважав, що знання про наближення смерті є формою колективного підсвідомого. С.Гроф провів ряд експериментів  за допомогою особливих дихальних  вправ і ЛСД. Ці експерименти виявили, що всі піддослідні мали подібні  видіння, які свідчили про наявність  у людини особливих знань біологічного циклу «народження – смерть».

Наявність інстинкту  смерті, підсвідоме знання про неминучість  кінця будь-якого людського життя  дає змогу пояснити готовність людини (особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від  боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.

Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних  рівнів психіки чи явище духовного  життя особистості?

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики  або наймані люди. Але з часом  представники медичної професії отримують  право, а потім і обов’язок  констатування смерті. Одночасно  з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність  чутливості тощо. Недосконалість цих  уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій  окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.

У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв  смерті. Ними, зокрема, було виділено два  стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша  – позначає такий стан, за якого  вегетативні функції організму  збережені.

Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку  визнається безповоротна втрата вищих  регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як «смерть мозку», що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій «смерть мозку» був  прийнятий і затверджений на засіданні  ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.).

Безсумнівно, його поява була зумовлена значною  мірою розвитком новітніх біомедичних  технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці  й ін. «Смерть як медичний й психологічний  феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається  з двох стадій: вже здійсненої події  — власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)» [2, 112].

Вперше таке розділення запропонувала в своїй праці  «Про смерть та вмирання» Е.Кублер-Росс. Вона звернула увагу дослідників  на проблему існування нового духовного  виміру – простору особливих страхів  та таємних хвилювань людини, яка  перебуває на порозі смерті.

Нині в суспільстві  активно обговорюється новий  ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й «легкої», смерті як порятунку від страждань, смерті-евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якому навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими поняттями, як автономія, свобода й гідність людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється зі «смертю мозку» – припиненням вищих його функцій. Факт втрати смертю традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.

Термін «евтаназія»  походить від грецьких слів eu – «добре»  і thanatos – «смерть», буквально –  добра, блага смерть. У сучасному  розумінні цей термін означає  свідому дію чи відмову від  дій, що призводить до швидкої і безболісної (хоча не завжди) смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні  форми евтаназії:

• Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів.
• Друга – добровільна евтаназія («милосердне вбивство»), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення «легкої» смерті останньому, задля припинення страждань.
• Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які призводять до «легкої» смерті людини.