Евтаназія: стан законодавчого регулювання

Є три підходи до проблеми евтаназії, і всі вони поки ведуть у глухий кут.

1. Якщо смерть розуміти традиційно, як зупинку всіх функцій людського організму, то про евтаназію взагалі не можна вести мову.

2. Якщо смерть — це позбавлення від безглуздих страждань при незворотних процесах вмирання, то евтаназія — це просто вибір між смертю і смертю, довгою або швидкою.

3. Якщо головним вважати смерть мозку, то евтаназії підлягають і підлягатимуть дедалі чисельніші групи хворих, а тим більше вмираючих. У цього аспекту є ще досить похмурі групи союзників в особі прибічників трансплантації внутрішніх органів.

Смерть — це закон чи порушення закону? З погляду природи — закон. З погляду людини — ні. Тому проблеми евтаназії зачіпають ще й проблему смиренності людини перед природними процесами або небезпідставного бунту, який межує з гординею.

Якщо смерть це своєрідне алібі Бога, котрий доводить ірраціональним способом його існування, то чи має право людина втручатися в його волю лише з людських спонукань?

Виникає також питання про милосердя. Оскільки ця чеснота пов’язана з благом інших. А позаяк життя прийнято вважати благом, то милосердя вимагає, щоб інші його зберігали або продовжували. Але якщо евтаназія — це смерть людини задля її власного блага, то милосердя має висловлюватися на користь евтаназії?

Людина при повному розумі може дати оточуючим право дозволити їй померти або вбити її. А якщо вона не здатна прийняти таке рішення? Тут милосердя входить у найгостріший конфлікт зі справедливістю. Кожна людина хоч одного разу припускає, що її життя глибоко нещасне, що вона тягар для інших і задля їхнього блага їй було б краще піти з життя. Ці думки загострюються у кого навесні, у кого в максимально темну пору року, а в кого і просто з похмілля. Є нації й етноси, більш схильні до самогубств без якихось видимих економічних чи соціальних причин.

Тепер припустимо, що таку націю завойовує, байдуже яким шляхом — військовим, через «возз’єднання» чи законні вибори, — диктатор, подібний до Гітлера. Поза сумнівом, він заохотить геноцид слабких, хоч би яким терміном це називали.

Що можна протипоставити такій долі, коли з усього вищезгаданого напрошується сумний висновок — філософія однозначно не відповідає на цей виклик хоча б тому, що не в змозі відповісти однозначно ні на що. Це, радше, наука постановки запитань, а не отримання відповідей. Медицина, юриспруденція, політика — також, і вони в кращому разі лише інструменти в руках різних господарів життя.

Відповісти на цей виклик може лише культура. Не Міністерство культури, звісно, а сукупність традиційних уявлень нації про добро та зло. Але виражена не в законодавчих актах, а в поведінкових стереотипах. Вони різняться від філософії тим, що дають своєрідну естетичну оцінку — так гарно поводитись, а так негарно. Тобто дають можливість ніби побачити вчинок і його результат. У примітивних народностей існувала традиція залишення старих і немічних членів племені напризволяще. Фольклорні джерела свідчать, що і слов’янам ця традиція була не чужа. Ця, за визначенням, «пасивна евтаназія» вважалася з погляду первісної культури благом і нормою. Тепер культура, схоже, змінила ставлення до евтаназії, але залишила за собою таке ж право судити про неї. Українська культура ще довго залишиться патріархальною за своїм світовідчуттям. Але ця особливість може дозволити їй уникнути диявольської спокуси «наздогнати і перегнати» Америку, наприклад, в галузі евтаназії. Ми ж часто хочемо «сделать сказку былью»? Не дуже рахуючись із тим, що практик завжди є страшним кошмаром для теоретика.

Однак це доти, доки перед нами особисто не постане проблема вибору — погодитися з найкращих міркувань на вбивство близької людини чи всупереч усякій логіці наполягати на підтриманні в ній іскри життя. Читачі цих рядків напевне бачили невиліковно хворих, які закінчили свої дні в жахливих муках і завдавали страждань іншим. Але бачили і тих умираючих, хто дав своєму оточенню приклад справжньої мужності та людської гідності, надихнувши їх на життя. Сильна риса української культури в тому, що в глибині вона дійсно духовна, первісно-магічна. А отже, «працює» з такою категорією, як віра. У насправді серйозних питаннях буття українці дуже часто сподіваються на диво. Можна критикувати непрактичність такого підходу, але людина без віри — моральна потвора. Доведено історією… Та, однак, останньою помирає не людина, а надія.