Евтаназія: стан законодавчого регулювання

       Евтана́зія (грец. ευ — добре + грец. θάνατος — смерть) — практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань.

Папа Іван Павло ІІ так визначив термін «евтаназія»: «Евтаназія – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання».

Термін «евтаназія» вперше вжито Ф. Беконом в XVII ст. для визначення «легкої смерті».

Види евтаназії

В теорії розглядають два види евтаназії:

       пасивна евтаназія (зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого)

       активна евтаназія (введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку смерть). Активною евтаназією часто вважають і самогубство з лікарською допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують життя).

Сьогодні про евтаназію говорять не лише стосовно важко хворих осіб, але також у випадку появи на світ дитини із серйозними вадами розвитку – евтаназія новонароджених.

Існує ще один вид евтаназії – соціальна евтаназія, у якій рішення позбавити когось життя залежить від суспільства, яке виходить з міркувань, що кошти, необхідні для лікування безнадійно хворих дорогими препаратами, внаслідок їх евтаназії будуть збережені для лікування тих хворих, які після одужання зможуть повернутися до нормальної робочої діяльності. Така загроза йде з боку економіки, яка керується критерієм «витрати – вигоди».

Як певну альтернативу евтаназії можна розглядати паліативне лікування, яке використовують тоді, коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради оздоровлення, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім’я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому.

Евтаназія: стан законодавчого регулювання.

Життя людини в Україні визнається найвищою соціальною цінністю. „Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”(ст.27 КУ). Право на життя гарантується і ст.281 ЦКУ.

Постає питання: чи є у невиліковно хворої людини право самою розпоряджатися своїм життям, право на евтаназію, саме так у літературі називається навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Цей термін вживається у ст.52 „Основ законодавства України про охорону здоров’я ”. Отже його вживання у наукових дослідженнях набуло легального статусу.

Сьогодні питання щодо можливості застосування евтаназії залишається відкритим. У більшості держав світу евтаназія або не передбачена законом, або заборонена ним. Найпершою країною, яка визнала евтаназію, були Нідерланди.

Також евтаназія була легалізована в Бельгії в 2002 році. В бельгійських аптеках навіть з’явилися спеціальні прибори для евтаназії. За законом Бельгії евтаназія може бути застосована щодо людини, якій виповнилося 18 років і, яка страждає невиліковним захворюванням.

У Фінляндії та Швеції пасивна евтаназія не вважається протизаконною, проте підставою для її застосування є вільне і свідоме волевиявлення пацієнта, причому аналогічні прохання навіть від найближчих родичів визнаються юридично недійсними.

Перший у світі Закон „Про право людини на смерть” було прийнято у 1977 р. у штаті Каліфорнія (США).

У ВРУ розглядалося питання евтаназії, але обурення духовенства не дозволило утвердити його. На сьогодні евтаназія в Україні заборонена законом. Про це йдеться у ст.52 „Основ законодавства України про охорону здоров’я”.

Евтаназія: за чи проти?

Питання евтаназії сприймається неоднозначно. З однієї сторони застосування евтаназії, забезпечує право людини на самостійне розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти нестерпні страждання, високої позитивної оцінки заслуговує повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний і фінансовий тягар із близьких людей.

З іншого боку евтаназія паралізувала б науковий прогресс, адже якщо евтаназія буде дозволена законодавцем, то медичному персоналові не доведеться відшукувати нові методи полегшення страждання хворого, ученим-біологам і генетикам не доведеться винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими тяжкими хворобами.

Легалізація евтаназії призвела б до неприпустимого тиску щодо деяких інвалідів, престарілих і невиліковно хворих осіб, які б хотіли ще пожити, але водночас не хочуть бути "марним і тяжким тягарем" для суспільства.

Складно буде встановити добровільність ухвалення рішення. І навіть у тому випадку, коли добровільна згода пацієнта є очевидною, завжди існує ймовірність того, що хворий, може переглянути своє рішення, тоді коли розпочата процедура позбавлення життя уже викличе незворотні зміни у його організмі.

Процедура евтаназії може полегшити вчинення злочинів шляхом застосування фізичного або психологічного тиску на пацієнта, підкупу медичного персоналу, зловживання посадовим положенням, шахрайства тощо.

Можуть виникнути проблеми у правильності постановки діагнозу і прогнозу подальшого розвитку захворювання, проблема одержання згоди пацієнта, що знаходиться в несвідомому стані, проблема встановлення і доведення добровільності відходу з життя, медико-етичні проблеми і багато інших.

У сьогоднішніх умовах евтаназія може перетворитися на засіб умертвіння самотніх старих, дітей-інвалідів, осіб, які хворіють на невиліковні хвороби і на лікування яких бракує коштів тощо.

Крім того, якщо розглядати евтаназію із юридичної точки зору, лікар, який робить смертельну ін’єкцію, фактично учиняє умисне вбивство.

Слід пам’ятати, що критерій невиліковності важко визначити, тоді як можна чекати від науки зцілення від серйозних хвороб і зменшення страждань хворих.

Отож, однозначний висновок щодо можливості застосування евтаназії зробити складно. У випадку дозволу проведення евтаназії потрібно враховувати безліч аспектів, чітко визначити процедуру виконання евтаназії, коло осіб, щодо яких вона може проводитися, визначити, яку кримінальну відповідальність нестиме та особа, яка якимось чином порушила процес евтаназії.

Міністерство охорони здоров’я України

Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова

Виконала:

                                                      Студентка фармацевтичного факультету

                                                   5 курсу 56 групи

                                Процик Євгенія Олексіївна

                                                         Викладач:

                                                         Степанов Віктор Якович

Вінниця 2012р.

План

1. Визначення

2. Види евтаназії

3. Законодавче регулювання

4. Евтаназія: за чи проти?

5. Висновок

Умереть — тоже надо уметь,

На свидание к небесам,

Паруса выбирая тугие,

Хорошо, если выберешь сам,

Хуже, если помогут другие.

Булат Окуджава

Навіть праху 41-річної американки Террі Шіаво немає спокою. 15 років вона перебувала в коматозному стані, знаному у нас на жорстокому медичному жаргоні як «овоч». 1990 року їй невдало зробили операцію на серці, і реанімація дала ось такий результат. Систему штучного живлення було відключено за рішенням суду. Її чоловік Майкл був за те, щоб припинити тортури дружини, батьки — проти. Вже двічі раніше Террі Шіаво намагалися умертвити — обидва рази наполягав чоловік, обидва рази на настійну вимогу батьків живильні трубки вставляли назад. Третій раз виявився останнім, апеляції батьків було відхилено судами всіх інстанцій — включно з Верховним судом США. Цього разу системи живильних трубок відключали 13 днів. Тіло за постановою суду було піддано кремації, але прах став приводом для чергової суперечки. Батьки мають намір поховати Террі у Флориді, у той час як Майкл наполягає на Пенсільванії. Наступного дня після смерті було зроблено розтин, якого вимагали всі родичі, але адвокат батьків зазначив, що медексперти відхилили запит про присутність на розтині незалежного експерта. Чи такою вже безнадійною була нещасна?

Для нашого українського вуха все це звучить більш ніж дивно, як і повідомлення про багатотисячні демонстрації за чи проти абортів або палкі обговорення проблеми одностатевих шлюбів.

Адже в цьому разі світова громадськість у черговий раз зіштовхнулася з запитаннями, на які ніхто так і не дав однозначної відповіді. Чи має право людина добровільно піти з життя? Чи мають право інші прийняти за неї це рішення? Чи виправдовують фізичні страждання або тривала відсутність видимих ознак свідомості фактичне убивство, хоча б і з милосердя?

Оксфордський словник трактує слово «евтаназія» у три способи. По-перше, це спокійна, легка смерть. По-друге, засіб, необхідний для цього. По-третє — акт зі здійснення такої смерті. Тобто словник говорить лише про форми смерті, але не дає їм етичної оцінки. У противному разі будь-якого маніяка-отруйника можна було б за формальними ознаками записати в гуманісти.

Сучасна етика припускає: коли є прийнятним, що смерть може бути благом, то форма помирання не повинна обговорюватися й оцінюватися якось відокремлено, а лише в сукупності явищ. Адже фашистська пропаганда, виправдовуючи масове знищення розумово та фізично неповноцінних людей, спекулювала саме на цій двозначності терміна «евтаназія», що хитається між процесом і результатом.

За останні півстоліття в етиці сталися дуже серйозні зміни. І сам давньогрецький термін «легка смерть» стосовно сучасних обставин звучить як анахронізм. Життя увесь час йшло поперед етики. Ще критики Канта зрозуміли: багато речей в етиці є застарілими, й усі найважливіші етичні поняття необхідно піддати строго логічному аналізу. Результати були вкрай невтішні. Виявилося, що можливості абстрактного аналізу вичерпано, а моральні категорії так і не визначено. Вчені кинулися в іншу крайність — від «сухої» логіки у вир життя, до емпірики. В основному цим займалися англійці й американці в рамках соціології та психології моралі. Але й тут етика не знаходила свого головного адресата — конкретної радіючої та страждаючої людини. Те, що добре для групи, може утискувати особистість. І навпаки. Коли підходити за Енгельсом, що життя — це форма існування білкових тіл, то «за кадром» залишаються соціальні та моральні проблеми. Якщо підходити до проблеми життя соціологічно, що це діяльність на благо суспільства, то нерозв’язаними залишаються біологічні та моральні проблеми.

Новітній період, у рамках якого нині розглядають і питання про те, що таке евтаназія, називають прикладною етикою. Він передбачає дуже чітке розмежування етичних категорій залежно від того, до чого їх застосовують. У нашому разі це — біоетика, і в її рамках точаться, наприклад, дискусії про аборти, про моральний статус ембріона і про евтаназію.

Якщо у пацієнта діагностовано невиліковне захворювання з несприятливим прогнозом, і йому залишається жити не більш як півроку, то він повинен двічі усно й один раз письмово попросити про евтаназію. Такі умови законодавчо закріплено за вищезгаданою процедурою в американському штаті Орегон. При цьому пацієнт має бути при повному розумі і дієздатним, інтервал між заявами повинен становити не менш як два тижні, а діагноз про невиліковність мають підтвердити два лікарі. Смертельна доза призначається лікарем і приймається самим пацієнтом.

У Японії легалізацію евтаназії підтримують більш як 70% населення і понад 80% медиків. Однак лікарю, котрий відключив систему життєзабезпечення, загрожує в’язниця, і кілька японських лікарів за такою статтею вже сидять. Проте японські ініціатори цього законопроекту створили стотисячну громадську організацію під назвою «смерть із гідністю» і вже зібрали близько 150 тис. підписів на підтримку майбутнього закону.

На цих двох прикладах ми бачимо, що розвинені країни однаково уважно ставляться до проблем як активної (пряме переривання життя), так і пасивної (непідтримання життєдіяльності) евтаназії. У Японії це може бути зумовлено традиційним ставленням японської культури до смерті, у США — абсолютизацією права людини на максимально повну свободу особи. Але культури цих країн, і етнічні, і політичні, так і не вирішили для себе, що таке життя людини. Є воно найвищою цінністю, чи найвища цінність — це відсутність страждань у житті?

У першому випадку це суто релігійний погляд. Церкви, і не тільки християнські, у переважній більшості засуджують евтаназію, прирівнюючи її до вбивства або самогубства. У другому — це суто технологічний погляд на проблему. На нього впливають такі не дуже моральні чинники, як перенаселення, загальне старіння суспільства, котре знижує його продуктивність, поступовий перерозподіл бюджету не на користь працюючих, а на користь непрацездатних, хворих і підстаркуватих.

Якщо у плані абортів найбільшими критиками-моралістами (і відповідно лицемірами) виявляються чоловіки, котрі біологічно не здатні відчути на собі всю проблематику питання, то під час обговорення евтаназії її критики зазвичай ще міцні тілом і духом, і про міру страждань інших судять умоглядно. Такого роду популізм огидний, але в його основі не завжди лежить політична доцільність. Примітивні моралісти завжди плутали критерій задоволення і страждання з критерієм наявності інтересів. Наявність вищої мети в інших людях, їхнє персональне право самостійно вірити, жити, кохати і вмирати вони зіставляли з тим, наскільки іншим людям це приємно чи неприємно. Грунтувалися, природно, на особистому досвіді, видаючи його за колективний.