Природно-ресурсний потенціал

1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА 
    
   Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по¬ширеного трактування під природними ресурсами ро¬зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз¬витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне зна¬чення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій дія¬льності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ре¬сурси, і як умови. До основних характеристик природ¬но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло¬ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз¬міщення ресурсного потенціалу. 
    
   Розрізняють компонентну, функціональну, територі¬альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154—155]. Компонентна структура ха¬рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — мож¬ливості відтворення та ефективної експлуатації при¬родних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів. 
    
   Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді¬ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо¬логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч¬ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп¬ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне¬ральна сировина, природні будівельні матеріали. 
    
   В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення. 
    
   2. КІЛЬКІСНА І ЯКІСНА ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ПРИРОДНИХ УМОВ 
    
   Використання в економічній системі природних ресурсів ви¬магає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: тех¬нологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виража¬ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною. 
    
   Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні ре¬зультати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного се¬редовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосо¬вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен¬ти та ефективності. 
    
   При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими за¬тратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобі¬гання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко¬ві витрати з соціальних фондів тощо. 
    
   Для розміщення галузей народного господарства велике зна¬чення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За на¬родногосподарським значенням запаси корисних копалин поді¬ляють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якіс¬тю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позаба¬лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати еконо¬мічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів ко¬рисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і СІ — розвідані менш докладно; Сг — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, СІ, СІ разом з прог¬нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ¬луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва. 
    
   3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ

Мінерально-сировинні  ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива¬ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі¬мічна промисловість та ін. 
 
В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні. 
 
В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано¬вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка¬ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль¬шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ. 
 
На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ тор¬фу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Жито¬мирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях. 
 
Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ¬ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган¬цю, які становлять 2,28 млрд. т. 
 
Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні¬келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово¬градській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і За¬карпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько¬го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сиро¬вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен¬тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Роз¬робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті. 
 
Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку¬хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг¬нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків¬ській та Львівській областях. 
 
Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро¬винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак¬тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час¬тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду¬вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин¬цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль¬шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів) [9, с 47]. 
 
Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх ці¬льового призначення, господарського використання і особ¬ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави. 
 
Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фон¬ду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первин¬ним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економіч¬ного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс¬ного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь¬ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви¬щила 79%. 
 
За цільовим призначенням земель та функціональним викорис¬танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис¬ловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек¬тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства — 46,7 млн. га, або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства — 7,2 млн. га, або 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 2,1 млн. га, або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров'я та ін. — 0,2 млн. га, або 0,3%; установи природоохорон¬ного та рекреаційного призначення — 0,3 млн. га, або 0,5%; водо¬господарські підприємства — 0,5 млн. га, або 0,8%; житлово-експлуатаційні організації — 0,1 млн. га, або 0,2%; землі держав¬ної власності — 3,3 млн. га, або 5,5%. 
 
Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї¬ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най¬вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів¬ській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага грунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктив¬ного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери¬торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей. 
 
На сучасному етапі економічного розвитку основними проб¬лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек¬тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації грунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив¬ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми. 
 
Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов'язані з посиленням ролі держави в управлінні земе¬льними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій перспективі необ¬хідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних га¬лузей народного господарства до нормативних величин. 
 
Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення. 
 
Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостат¬нім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю під¬земних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оці¬нюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території Украї¬ни становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, ста¬новлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використо¬вується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жи¬теля України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у за¬хідних і північних областях України. 
 
Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівно¬мірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіж¬жя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Ос¬новними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське гос¬подарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територі¬альних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо. 
 
Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживан¬ня, тобто відведення води від джерела з наступним застосуван¬ням у технологічних процесах (промисловість, сільське госпо¬дарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водоко¬ристування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний транс¬порт, рибне господарство, туризм). 
 
Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоре¬сурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси ста¬новлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізня¬ють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідро¬енергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України станов¬лять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для викорис¬тання — 21,5 млрд. кВт - год.; економічно доцільні для викорис¬тання становлять 16 млрд. кВт - год. [1, с. 141].

Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис¬тання  та збереження водних ресурсів України  полягають у: за¬брудненні водних об'єктів  шкідливими викидами та недостатньо  очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсяга¬ми залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою во¬домісткістю продукції. 
 
Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у фор¬муванні ефективних правових, економічних та організаційних пере¬думов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водо¬користування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспек¬тиві необхідно посилити соціальну спрямованість водокористу¬вання, забезпечивши права людини на сприятливе водне середо¬вище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел. 
 
Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навко¬лишнього середовища та господарській діяльності людей, слугу¬ють важливим сировинним фактором для розвитку галузей на¬родного господарства. 
 
Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. 
 
Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та ін¬ших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скоро¬чення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі дере¬вини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 p., тобто майже на 30%. 
 
Вікова структура лісів України характеризується такими співвід¬ношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від промис¬лових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того, за¬гальний стан лісів України не відповідає еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних умовах. 
 
Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму¬вання і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, об¬сягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне висна¬ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо¬господарського виробництва; скорочення обсягів лісокористу¬вання та низький рівень задоволення потреб у деревині за раху¬нок місцевих ресурсів. 
 
Вирішення названих проблем тісно пов'язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охо¬рони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій і лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні мож- ливості лісового господарства України. 
 
Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток І життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездат¬ності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу вхо¬дять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ланд¬шафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практич¬но на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним. 
 
Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в пів¬денних областях України — на території Одеської, Миколаївсь¬кої, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зо¬середжені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) облас¬тях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Фран¬ківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. 

Завдяки поєднанню  певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна струк¬тура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунк¬тами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреацій¬ними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інф¬раструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов'яза¬них регіонів). 
 
В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародно¬го значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 са¬наторіїв, які можуть прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих [5, с. 395]. Разом з тим за останні роки спостері¬гається тенденція зменшення мережі та місткості закладів орга¬нізованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз, що значно звузило можливості ефективного використання рек¬реаційних ресурсів. 
 
Основні проблеми щодо ефективного використання рекреа¬ційних ресурсів України полягають у: максимально повному за¬доволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лі¬куванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанніякості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційно¬го комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпо¬чинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреа¬ційної сфери у зростанні національного доходу країни. 
 
4. РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ — ГОЛОВНИЙ НАПРЯМ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ 
 
Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію при¬родних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій са¬мій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміж¬них матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання міне¬рально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсо¬зберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земе¬льного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпра¬цьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання лісокористуван¬ня, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промис¬лових об'єктів. 
 
Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторин¬ний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарю¬вання щорічно утворюється близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких пе¬реважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість [9, с. 48]. У перспективі передбачається форму¬вання ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділя¬тиметься розширенню напрямів використання макулатури, полі¬мерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потуж¬ності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки. 
 
Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбе¬реження у зв'язку з тим, що Україна належить до енергодефіцит¬них країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетич¬ного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та тех¬нічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енер¬гетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних тех¬нологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизо¬вану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетра¬диційні джерела енергії. 
 
В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбере¬ження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної ба¬зи, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресур¬сів та маловідходному виробничому циклі. 
 
Література 
 
1. ГоликовА. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економіч¬ної і соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с. 
 
2. Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплекс¬ного развития территории. — К. : Наукова думка, 1994. — 296 с. 
 
3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна геог¬рафія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 178—215. 
 
4. Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова думка, 1993. — 210с.