Класична кількісна теорія грошей

Вплив на рух  економічного циклу через сферу обіг Дж. Кейнс і його послідовники визначали таким чином. Збільшення грошової маси і обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, зростання прибутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пожвавлення може бути зниження інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядового попиту на ті чи інші товари) або фінансування з коштів державного бюджету урядових інвестицій.

У межах “кембриджської версії” хоч і намітився певний відхід від трактування  грошей як короткочасного посередника, проте нейтральність грошей усе ще зберігалася.

 

1.3 Кейнсіанські  трактування кількісної теорії

 

Дж. Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов’язував із наявністю невизначеності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати гроші – це барометр нашого недовір’я до власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього. Із факту нагромадження грошей він прямолінійно виводив низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж. Кейнс намагався перебороти “класичну дихотомію”, що створила глибокий розрив між реальними і грошовими процесами. Головним каналом зв’язку між цими двома сферами слугує у нього норма проценту, що зазнає впливу сил грошового ринку й одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення.

Реальної важливості, за його словами, гроші набувають  лише в теорії процента. Чим більша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях  кембриджської школи Дж. Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об’єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Кейнса – виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов’язував його з динамікою ціни фінансових актів чи облігацій. Відтак він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, чинником, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, у Кейнса виступає норма процента.

Отже, сукупний попит на гроші (М) складається з  двох частин – трансакційного (М ), що є функцією доходу, і спекулятивного (М ), що є функцією процента:

 

,

 

де у –  сукупний дохід;

і – норма  процента.

Учасник господарського обороту намагається, з одного боку, максимізувати прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в різноманітні види фінансових активів, а з іншого – створити ліквідний резерв, необхідний для господарського маневру у разі змін кон’юнктури. Врахування протилежних факторів приводить його до “точки рівноваги”, що визначає співвідношення грошей та “облігацій” у його балансі.

Отже, Дж. Кейнс перебудував теорію грошей, увівши в неї норму процента. Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв’язок грошей і цін.

“Рецепти” Дж. Кейнса давали можливість впливати на зайнятість і обсяги виробництва “найвужчі” місця в розвитку економіки. Водночас кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих грошей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непристосованість його моделі для аналізу господарських ситуацій, що характеризується стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х – на початку 700-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством міцно закріпилася репутація  “проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного зростання.

Загальне розчарування в характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.

 

2 СУЧАСНИЙ  МОНЕТАРИЗМ

 

 

2.1 Монетаризм як база кількісної теорії грошей

 

Монетаризм  як самостійний теоретичний напрям сформувався в США в середині 50-х років. Біля його витоків стояла група економістів, очолюваних

М. Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної теорії грошей. Узявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи додали їй динамізму, застосували для її обґрунтування новітні методи статичного аналізу. При цьому вони намагалися затвердити якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу капіталістичного господарського механізму.

Головне джерело  “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи, міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відтворення. Так, на думку Л. Йегера. прихильник монетаризму – це економіст, який вірить, що кількість грошей чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат в економіці. Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування до інвестування, мають другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси.

Отже, логічний, в принципі, висновок, що “гроші важливі для економічного розвитку”, набув у постулатах монетаристів гіпертрофованої форми. Лозунг сучасних кількісників - “гроші мають значення” – насправді інтерпретується ними як - “тільки гроші мають значення”. Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави.

Важливим положенням монетаристів є визнання головною причиною кризових явищ хаотичних коливань грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями щодо стимулювання сукупного попиту. На думку монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді усе відбувається якраз навпаки. Але М. Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу – від грошей до ділової активності. Він убачав у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних коливань”.

Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійснення платежів, створюють резерв ліквідності на випадок непередбачених обставин, тощо. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М. Фрідмена належить до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов’язана зворотною залежністю з рівнем цін (Р).

Однією з  переваг свого підходу М. Фрідмен вважає розгляд теорії як “особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономії під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що створює додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці. М. Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від праць Бем-Баверка ), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що створює “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг . Відповідно гроші у нього - “капітальний актив”, частина нагромадженого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.

 

2.2 Монетаризм  та економічне регулювання

 

Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про  роль держави у господарському житті  вилився в кінцевому підсумку у протиставлення двох основних інструментів макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на кон’юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший вид політики, пов’язаної із впливом центрального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же вид політики, що ґрунтується на зміні податкових ставок і управління державним боргом, пов’язується зі свавіллям уряду і вважається малоефективним для господарського розвитку.

Порівняння ефекту двох головних методів економічної політики здійснили Л. Андерсен і Дж. Джорданіз федерального резервного банку Сант-Луїса. Вони прагнули перевірити обґрунтованість трьох важливих тверджень кейнсіанської школи, а саме:

1. фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної активності, ніж грошові;
2. реакція економічної кон’єктури на фіскальні заходи більш передбачувана, ніж реакція на грошову політику;
3. Вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше, ніж вплив грошової політики.

Проведені розрахунки показали, що реакція економічної кон’єктури на заходи грошової політики сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж фіскальні заходи. Відтак висновки кейнсіанської теорії про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і зростанню його популярності.

Протягом багатьох років монетаристи доводять необхідність кардинальної перебудови традиційних  грошово-кредитних банківських інститутів, які у процесі еволюції пристосувалися до кейнсіанських методів економічного регулювання. Вони намагаються скоротити до мінімуму можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічні пошуки способу поставити жорсткі межі використанню урядами емісійного механізму для фінансування бюджетних дефіцитів.

Програму кардинального  реформування кредитно-грошової системи  США розробив М.Фрідмен у книзі  “Програма для монетарної стабільності” (1960). Один із найголовніших елементів цієї реформи - “грошове правило”, згідно з яким центральний банк США повинен взяти зобов’язання підтримувати, на скільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості грошей, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.

М. Фрідмен вважав, що під час вибору темпів зростання кількості грошей необхідно орієнтуватися на стабільний рівень цін кінцевого продукту протягом тривалого періоду. Він пропонував увести правило механічного приросту грошової маси в середньому на 4% за рік. Ця цифра складається із 3% приросту реального продукту і 1% тривалого зниження швидкості обігу грошей. Багато економістів пропонували встановити “вилку” допустимих коливань річних темпів приросту грошей.

Проте жодна  з капіталістичних країн не застосувала  правила М. Фрідмена у “чистому вигляді”. Керівники грошової політики намагалися зберегти за собою свободу маневру, вважаючи, що в умовах украй нестабільної кон’єктури механічний приріст грошей в обігу може нарушити нормальний хід платежів і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Комуна практиці таргетування всюди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття рішень залежало від власних міркувань).

Обраний у 1979 р. В Англії консервативний уряд М.Тетчер узяв на озброєння монетаристські рецепти  і став проводити політику грошового  гальмування, що незабаром повний оздоровчий ефект (зниження інфляції). Було підготовлено ґрунт для ряду важливих структурних реформ, поліпшилися зовнішні  позиції фунта стерлінгів.

Праці монетаристів посіли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник із макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти повз монетаристські дослідження грошового обігу, інфляції, методів грошового прогнозування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечується послідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного маніпулювання грішми і хронічного дисбалансу грошової сфери.

 

 

 

 

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ

 

 

1. Гроші та кредит. Підручник. За ред. Б. І. Івасіва. Тернопіль. 2000. – 512 с.
2. Гроші та кредит. Підручник. За ред. М. І. Савлука. Київ. 2001. – 602 с.
3. В. М. Иванов Деньги и кредит. Курс лекций. Киев. 1999. – 230 с.