Характеристика економічного потенціалу

Характеристика економічного потенціалу

 

 

Природно-ресурсний потенціал - це можливість країни використовувати  сукупні природні багатства у  господарській діяльності.

 

За оцінками економістів, із загального обсягу природно-ресурсного потенціалу України 44,4% припадає на земельні ресурси, 28,3% - на мінеральні, 13,1% - водні, 9,5% - рекреаційні, 4,2% - лісові, 0,5% - біологічні.

 

Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте  має значний природно-ресурсний  потенціал (5% природних ресурсів світу).

 

На території нашої  країни розміщується понад 7 тис. розвіданих родовищ з 94 видів корисних копалин. Україна має значні запаси залізної й марганцевої руди, кухонної солі, кам'яного вугілля, бокситів, мідних руд, ртуті, цементної сировини.

 

Одним з найцінніших ресурсів в Україні є земля. За її забезпеченістю в розрахунку на одного жителя Україна  має один з найвищих показників (0,65 га), в той час як у Великобританії - 0,12 га, в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га [8].

 

Виробничо-технологічний  потенціал - це наявні й приховані  можливості підприємств щодо залучення  та використання чинників виробництва  для випуску максимально можливого  обсягу продукції.

 

Україна є досить розвинутою індустріальною державою з потужною промисловою базою, однак у галузевій  структурі переважають виробництва  з видобутку та первинної переробки  сировини. Основний капітал в Україні  характеризується високим рівнем морального й фізичного зношування, що істотно  обмежує нинішні можливості виходу країни на новий рівень економічного розвитку. Під час переходу до ринкової економіки 1990 - 2000 рр. Україна щороку втрачала в середньому 18,5% вартості знов утвореного капіталу й лише з 2000 р. спостерігається часткове відновлення  раніше втрачених позицій (середньорічний темп зростання становить 7,1%) [8].

 

Про неефективність виробничого  потенціалу нашої країни свідчить характеристика технологічної бази та її розвиток, для цього аналізуються шість  технологічних укладів національної економіки. Найбільш передові технологічні уклади (п'ятий і шостий) у структурі  національної економіки України  становлять відповідно 5% і 1%.

 

Трудовий потенціал як інтегрована динамічна система, яка містить демографічну, економічну й соціальну підсистеми, об'єднані спільністю трудової діяльності. В  Україні економічно активне населення (віком від 15 до 70 років) за січень - вересень 2008 року становило 22605,1 тис. осіб, з них  працездатного віку - 20819.5 тис. осіб. Зайняте населення працездатного  віку - 19465,9 тис. осіб, тобто рівень безробіття - 6,5% [8].

 

 

З метою відображення зростаючого  значення кваліфікованої праці й  інтелектуальної діяльності у відтворенні  суспільного життя останнім часом  в економічній літературі активно  використовується поняття "людський потенціал" як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфікованої робочої сили створити прибуток, а  також "інтелектуальний капітал" для характеристики інтелектуальної  праці. Розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим  способом досягнення економічного зростання, найважливішим ресурсом суспільства. Віддача від працівників, що займаються інтелектуальною працею, в декілька разів вище, ніж від основних робітників.

 

Науково-технічний потенціал  національної економіки складається  історично, залежно від досягнутого  рівня розвитку продуктивних сил. Ефективність сучасної економіки визначають уже  не матеріальні товари, а інтелектуальні чинники - знання, інформація, високі технології.

 

Складовими частинами  науково-технічного потенціалу країни є:

 

1) матеріально-технічна база  науки (наукові організації, науково-дослідні  лабораторії, експериментальні заводи  та ін.);

 

2) наукові кадри - дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний  персонал;

 

3) фонд винаходів і відкриттів - банк наукових знань і відкриттів, еталонів, наукової інформації та  ін.;

 

4) організаційно-управлінська  структура наукової сфери - система  управління, фінансування, планування  науково-дослідних і проектно-конструкторських  робіт.

 

Науково-технічний рівень країни визначається також на основі інноваційного потенціалу всієї  національної економіки. Інноваційний потенціал визначається здатністю  фундаментальної науки забезпечити  нововведеннями процес оновлення продукції.

 

Кількісну характеристику інноваційного  потенціалу в можна виразити за допомогою  відношення

 

 

 

де V - кількість освоєних зразків нової продукції;

 

N - кількість створених  зразків нової продукції.

 

Показник - характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності в країні. Інноваційні  процеси обумовлюють створення  й впровадження нових технологій, техніки і розроблення нових  матеріалів, розвиток нових галузей  і виробництв. Метою інноваційної діяльності є впровадження інновацій  у виробництво. У країнах з  розвинутою ринковою економікою інноваційною діяльністю займаються 70 - 80% підприємств. В Україні цей показник в останні  роки становить 15 - 20%.

 

Можливість реалізації науково-технічного й інноваційного потенціалу країни залежить від ефективності науково-технічної  й інноваційної політики держави. Науково-технічна політика - це політика держави щодо формування й створення умов, сприятливих  для ефективного науково-технічного розвитку країни.

 

Умовами ефективного науково-технічного розвитку вважають:

 

- раціональну мотивацію  використання результатів НТП  у виробництві;

 

- соціальну ефективність  впровадження результатів НТП  (соціалізація економіки, поліпшення  умов праці, охорона навколишнього  середовища та ін.);

 

- конкуренцію в науково-дослідній  сфері й захист авторських  прав;

 

- інтеграцію науково-дослідних,  виробничих і фінансових структур;

 

- державну підтримку розвитку  НТП й інноваційних процесів.

 

За кількістю науковців (1774 особи) у розрахунку на мільйон  жителів Україна значно відстає  від Росії (3319 осіб), Фінляндії (7992 особи), Швеції (5416 осіб), середнього показника  Європейського Союзу (2607 осіб). Проте найважливішим показником є рівень фінансування науки, за яким Україна з показником 1,16% ВВП значно відстає від середньосвітового показника (2,36%), Швеції (3,98%), США (2,67%). Це призводить до того, що в Україні виробляється лише 6,5% конкурентоспроможної продукції, тоді як в Японії - 67%, США - 78% [12].

 

Рівень розвитку й динамізм інноваційної сфери - науки, нових технологій, наукоємних галузей і компаній - створює основу для стійкого економічного зростання. Однак позитивні зрушення в зростанні ВВП в Україні, починаючи з 2000 року, не забезпечили  науково-технічного прогресу, що спричинено недоліками в системі державного й корпоративного управління, нерозв'язаністю проблем структурної перебудови, прибуткового ведення господарства. Економічні та фінансові дисбаланси, невідповідність функціонування економіки  завданням технологічного розвитку не дозволяють мобілізувати науково-технологічний  потенціал.

 

Наша країна відстає не тільки за показниками формування науково-технологічного потенціалу, а й за параметрами  його результативності. Сьогодні на Україну  припадає лише 0,004% від загальносвітової кількості щорічних патентних заявок, 0,04% від загальносвітових доходів  від продажу ліцензій і 0,05% від  загальносвітової вартості високотехнологічного експорту [12]. За цими показниками відставання  від країн технологічних лідерів  на одного працівника сфери НДДКР  досягає двох-трьох порядків. По суті, це вже не просто відставання, а системний розрив.

 

Для економічного зростання країни на практиці слід використовувати різні  стратегії, а саме:

 

o стратегію переслідування (копіювання), що полягає в освоєнні  випуску конкурентоспроможної продукції,  яку вже виробляють у розвинутих  країнах; ця стратегія має застосовуватися  для виробництва побутової техніки,  у двигуно- і автомобілебудуванні,  хімічній промисловості;

 

o стратегію лідируючих  технологій, що передбачає використання  власних науково-технічних досягнень  на основі нагромадження основного  капіталу для створення нових  видів продукції й технологій, формування попиту на них і  виходу на нові ринки; застосування  цієї стратегії є доцільним  в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній  промисловості, хімічному, важкому  і енергетичному машинобудуванні,  індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах;

 

o проривну стратегію, яка  полягає у створенні принципово  нових видів продукції, що випереджають  сучасні зразки на одне-два  покоління; ця стратегія базується  на концепції "обганяти не  доганяючи", має селективний характер  і застосовується в науково-технічних  установах і на інноваційних  підприємствах на основі підвищення  частини інноваційного нагромадження.

 

Спільним для перелічених  стратегій є досягнення нового технологічного рівня.