Еволюція концепцій приватизації державного майна за роки незалежності України та її соціальні наслідки

     Приватизація  в Україні була заручницею свого  часу. Для західних інвесторів причини  невдач на початкових етапах приватизації достатньо очевидні. Продаж державної  власності був непрозорим, а результатом  непрозорої приватизації були численні зловживання. Зокрема, нам відомі випадки, коли державні підприємства штучно робилися банкрутами, а саме банкрутство було прихованою формою приватизації державних активів. Інший приклад — масове створення компаній, які могли розпоряджатися майном державних підприємств і які фактично «виводили» це майно в приватне володіння. Така ситуація поєднувалася зі слабкою судовою системою і можливістю двозначного тлумачення законів.

     Згадайте, раніше в багатьох випадках джерелом приватизаційних схем була сама держава, яка й сьогодні не завжди справляється з управлінськими функціями, не кажучи вже про перші роки вашої незалежності. Через двозначність законів нерідко були правові колізії. Часто ці правові колізії були наслідком помилок під час складання законів, зокрема, у випадках, коли Україна намагалася копіювати досвід інших країн або починала регулювання нових для себе правовідносин чи ринків. Інколи помилки в законах закладалися навмисно — це уможливлювало перегляд таких законів у подальшому і давало можливості для легального тиску на певні компанії та ринки.

     За  законами ринкової економіки, найбільша  ефективність економічних перетворень, зокрема приватизаційних, у більшості  випадків досягається завдяки грамотному дотриманню балансу між інтересами держави і бізнесу. На вашу думку, чому цього не відбулося в Україні?

     Об’єктивно  певні труднощі існували у всіх сторін, які мали долучитися до цього процесу. З одного боку, офіційна політика приватизації визначалася людьми, які були безпосередньо  причетні до тіньового перерозподілу  власності. Мало того, впродовж усіх років «нової» історії України наша держава не раз доводила, що вона не є ефективним власником. Тому у цей час помилки в управлінні державною власністю були неминучі. З другого боку, в країні тільки зароджувався великий бізнес. У компаній, які на той час існували в Україні, просто не було коштів для адекватної участі в приватизації. Ці компанії не тільки не могли придбати великі державні підприємства, а й самі тільки починали освоювати принципи ефективного управління. І, нарешті, мінімальна присутність західних інвесторів пояснювалась численними інвестиційними ризиками. Якщо загальна економічна криза, інфляція та нестабільність банківської системи розглядалися як тимчасові явища, то відсутність гарантій захисту приватної власності з боку держави унеможливлювала вихід на український ринок для багатьох потужних інвесторів з країн Заходу.

     Як  проміжний висновок, я хотів би зазначити, що приватизаційна політика України була предметом численних  обговорень у західних ділових колах. Загальна думка інвесторів полягає в тому, що недостатня прозорість української приватизації все-таки була цілковито об’єктивним явищем. Передумовами для її існування була недосконала правова система, слабке знання законів ринкової економіки і невіддільність влади від бізнесу.

     Шлях  до ринкової економіки — приватизація державних заводів і фабрик. В  Україні прийнято Закон "Про приватизацію майна державних підприємств", згідно з яким та іншими нормативними документами створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Найвідоміші з них "Укрцукор", "Укрм'ясо", "Укрмолпром'\ "Укрпродспілка" тощо. 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. В Україні зареєстровано понад ЗО тис. малих підприємств і майже стільки кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол. Дезорганізація керівництва харчової промисловості, некомпетентність управлінського апарату не сприяли підвищенню рівня життя населення. Навпаки, за даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на одну людину з кожним роком невпинно падає.

     За  роки незалежності приватні шахти наростили  обсяги видобутку вугілля з 4 млн. тонн у 1991 році до 32 млн. тонн тепер. У  аналітичній частині самої концепції  наводяться такі дані: темпи зростання видобутку вугілля на приватних шахтах випереджають державні на 5%, темпи зростання зарплати — на 7%, рівень капіталовкладень у «буржуїв» перевищує бюджетну підтримку державних шахт у півтора разу.

     У березні 1992 р. Верховна Рада України  прийняла «Основи національної економічної політики України», які передбачали роздержавлення і приватизацію, структурну перебудову і модернізацію промисловості. Поряд з цим дана економічна концепція передбачала відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД: Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рублевого простору; перехід до взаєморозрахунків з країнами Співдружності на основі світових цін; переорієнтація зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Ця програми стала пропуском для України до МВФ, куди і була прийнята у квітні 1992 р. У повній відповідності з вимогами цієї організації було підписано меморандум про політику економічних реформ на 1992 рік. Програма ринкових перетворень в Україні отримала схвалення МВФ.

     Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не принесли очікуваних результатів. Однак у 1992 р. в країні продовжувалось формування ринкової інфраструктури — діяли 44 товарні біржі, близько 3 тис. брокерських контор, понад 2 тис. комерційно-посередницьких підприємств, 67 комерційних банків, значна кількість сервісних центрів, торговельних домів, агентств, бюро тощо.

     У деяких галузях легкої промисловості, зокрема в харчовій, здійснюються спроби переорієнтації на ринкову економіку. В Україні харчова галузь представлена 25 підгалузями, найголовнішими з яких є м’ясна, молочна, маслосироробна, цукрова, олійна, консервна, хлібопекарна, пивоварна, спиртова тощо. Згідно з прийнятим Законом «Про приватизацію майна державних підприємств» та іншими нормативними документами в Україні створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств, найвідомішими з яких є «Укрцукор», «Укрм’ясо», «Укрмолпром», «Укрпродспілка» тощо. В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки саме кооперативів із загальною чисельністю зайнятих у них осіб — 670 тис., а 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам.

     Усе це призвело до дезорганізації керівництва  харчовою промисловістю, що поряд з  некомпетентністю управлінського апарату не сприяло підвищенню рівня життя населення. За даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на душу населення з року в рік невпинно скорочується. Так, споживання м’яса і м’ясопродуктів за період з 1990 р. по 1992 р. скоротилося з 68 до 46 кг, а за період з 1990 р. по 1993 р. споживання молока і молокопродуктів — з 373 до 275 кг, яєць — з 272 до 193 шт., олії — з 11,7 до 8 літрів, цукру — з 49,7 до 30 кг.

     Бездумно  копіюючи російські реформи, Україна  пішла по шляху формування дикого капіталізму зразка XVIII сторіччя — вільного ринку, — що заперечує регулюючу роль держави. Реформи у нас починалися без обґрунтованих стратегічних цілей, які були б вироблені саме для України з урахуванням її інтересів та історичних особливостей.

     Разом із тим економічні перетворення, здійснювані  в Україні, мали певні відмінності  від російських реформ. Так, керівництво  країни стало на шлях поступових економічних  змін зі збереженням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про  прихильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикальну систему управління народним господарством, систему держзамовлень, централізований розподіл найважливіших ресурсів.

     Перший  рік самостійного існування української  держави не приніс позитивних зрушень в економіці, почався процес прискореного падіння основних макроекономічних показників. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. становив 85%, промислова продукція — 91%, продукція сільського господарства — 89%. Майже в усіх галузях важкої промисловості панує криза. Найбільше падіння відбулося в транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості, що зумовлено браком матеріалів і комплектуючих, які надходили з колишніх радянських республік. Глибока криза охопила також вугільну промисловість — 78% шахт загазовані, у 38% шахт видобуток кам’яного вугілля відбувається на глибині 1,3 км за температури 40—50°С. З 2000 р. гірники працюють уже на глибині 2000 м. Видобуток вугілля, нафти та газу скорочується.

     Здійснена в 1992 р. лібералізація цін в умовах відсутності конкуренції уже  в тому ж році призвела до їх вибухового зростання у 20 разів (рівень інфляції 2000%).

     Невдача України на початковій стадії економічних  перетворень певною мірою пов’язана зі стартовими умовами реформ. Деякі з них мають об’єктивний характер і притаманні багатьом колишнім республікам СРСР. Це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура. Негативну роль відіграли розрив господарських зв’язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії.

     На  тлі боротьби з гіперінфляцією помітно  послабилося реформування відносин власності, хоча закони про приватизацію було прийнято ще навесні 1992 р. Програму приватизації на 1993 р. не було виконано. Тому державному сектору не протистояла будь-яка конкуренція. Приватизації муніципальної власності всіляко перешкоджали місцеві органи влади.

     Різко зросло адміністративне втручання  в грошово-кредитну сферу. Парламент у міру розкручування інфляційної спіралі, в порушення банківського законодавства втручається в діяльність банків, директивно регулюються процентні ставки і валютний режим. У листопаді 1993 р. було здійснено спробу припинення валютних торгів на міжбанківській біржі.

     Усе це не сприяло економічним перетворенням  в Україні, формуванню ринкового  середовища, зберігало бюрократичні методи управління, свідчило про відсутність  послідовної програми господарської  реформи.

     Подальший хід реформ за рекомендаціями МВФ призвів до глибокої кризи. 1994 р. приніс економіці й народу України нові труднощі та випробування, а загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості ще зберігалася. За 6 місяців у паливній галузі порівняно з 1993 р. скорочення виробництва становило 36%, у чорній металургії — 34,8, хімічній — 37,7, машинобудівній — 46,6, деревообробній — 42,3, будівельних матеріалів — 48,4, легкій — 50,7, харчовій — 4,8%.

     У 1994 році втіленню в життя послідовного економічного курсу заважали як протиріччя між виконавчою і законодавчою гілками влади, так і загальнополітична, соціальна ситуація в країні. Верховна Рада відмовилась продовжити уряду Л. Кучми надзвичайні повноваження на здійснення економічних змін, і Л. Кучма пішов у відставку.

     Президентські вибори, що відбулися влітку 1994 р., принесли перемогу Л. Кучмі, який виступив з програмою виведення економіки з кризи. Основою курсу економічних реформ президент оголосив необхідність прискорення формування ринкових відносин. Програма передбачала:

     розвиток підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої бази;

     кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі злочинністю і корупцією.

     З цього, по суті, починається другий етап економічних перетворень в  Україні, який можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Однак рішучих кроків з реалізації проголошеного курсу президент на початку правління (у перші 100 днів) не здійснив. Ситуація ж в економіці країни продовжувала погіршуватися. Верховна Рада схвалила 144-трильйонну емісію, яка призвела до вибуху начебто приспаної інфляції, удвічі збільшивши курс долара і понад у два рази ціни. За межею бідності опинилися ще мільйони громадян. Ускладнюються взаємовідносини з Росією і Туркменією з приводу розрахунків за енергоносії. Борг України цим країнам перевищив 1 млрд дол. Втративши близько третини свого ринку в Росії, Україна не змогла отримати його на Заході.

     У цій ситуації Л. Кучма відкидає тезу про виняткову орієнтацію на Захід, заявляючи про необхідність розвитку стратегічного партнерства з Росією і країнами СНД за першочергового зміцнення двосторонніх зв’язків з державами Співдружності.

     У жовтні 1994 року президент країни починає здійснювати курс на радикальні економічні перетворення. З метою фінансового оздоровлення народного господарства відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також

     фіксований  курс карбованця до твердих валют. Проголошується необхідність тотальної приватизації, суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо. У цілому економічна політика цього етапу являє собою, по суті, комбінацію монетаристських та адміністративних заходів, й економічна література називає її «адміністративним монетаризмом» або «монетаристським адмініструванням». Це можна пояснити фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже, і системи корпоративних зв’язків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу.