Бідність - основний показник «ефективності» влади

Бідність - основний показник «ефективності» влади

Бідність суспільства - основне гальмо на шляху його розвитку і прогресу, і які б плани соціально-економічного розвитку не будувала влада, як би не прагнула зайняти гідне місце в світовій ієрархії, без вирішення цієї гострої проблеми плани так і залишаться тільки планами. Чи розуміють цю діалектику у нас у вищих ешелонах влади? Мабуть так. Саме тому в третьому тисячолітті у нас народилася «державна традиція», коли в інавгураційних промовах президентів або в «тронних» виступах спікерів, прем'єр-міністрів основний наголос робиться саме на проблемах боротьби з бідністю громадян і держави. Більш того, після заяв слідують укази, розпорядження, доручення. Але життя є життя, і спрацьовує принцип: обіцяти - не значить зробити.

Підтримав цю традицію і нинішній президент. На наступний день після інавгураційної промови був підписаний указ «Про невідкладні заходи щодо боротьби з бідністю»[ http://www.president.gov.ua/documents/10556.html]. Пройшов рівно рік. Але практично нічого не змінилося. Бідними як і раніше себе вважають половина населення країни. Невідкладні заходи щодо боротьби з бідністю виявилися насправді «відкладеними». Так чому ж немає реальних зрушень у справі викорінення бідності?

Багатогранні лики бідності

Щоб відповісти на поставлене питання і з'ясувати причини трансформації в минулому «невідкладних заходів» щодо боротьби з бідністю в «відкладені» і нашого річного топтання на місці, необхідно зупинитися на ключових аспектах боротьби з бідністю. Бо ефективність політики влади напряму залежить від оцінки рівня бідності, розуміння її істинної природи і справжніх причин.

У 2001 році указом президента була затверджена «Стратегія подолання бідності» [http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U637_01.html], де вперше була дана комплексна оцінка бідності в Україні як суспільного явища і було офіційно дано визначення категорії «бідність» - неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Було визначено відносний національний критерій бідності − 75% медіанного рівня сукупних доходів (витрат) у розрахунку на умовного дорослого. За цим критерієм бідними вважаються домогосподарства, рівень споживання яких нижче стандартів споживання більшості населення.

Що стосується відносної бідності, то в України за підсумками 2010 р. бідних налічується більше чверті населення, в той час як за міжнародними стандартами частка бідних не повинна перевищувати 10%. Більш того, відносний показник бідності з 1999 р. залишається стабільно негативним.

Але нинішня оцінка рівня бідності у нас визначається, скажімо так, у «одноплощинному вимірі». А поняття бідності набагато ширше і має визначатися в багатоплановому вимірі. Це - недостача економічних ресурсів для існування та медичної допомоги; обмеження можливостей для вільної праці, навчання, відпочинку, для задоволення фізіологічних, гуманітарних, соціальних потреб, забезпечення житлом. Крім того, бідність торкається почуття, які не мають матеріального виміру, − власної гідності, відчуття свободи, впевненості в собі.

Метод, близький до багатопланового вимірювання бідності, використовується у Програмі розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН). Це так званий індекс людського розвитку, який агрегує три найважливіші показники: тривалість життя, знання (рівень грамотності серед дорослих і середня кількість років навчання), наявність ресурсів для пристойної життя (ВВП на душу населення з урахуванням паритету купівельної спроможності).

Найбільш часто першооснову бідності пояснюють з двох позицій. Перша свідчить, що рівень особистого добробуту залежить виключно від зусиль і цілеспрямованості кожної людини, а бідність − це наслідок безвідповідального ставлення до власної долі і своїм потенційним можливостям.

Друга - бідність не залежить від волі, можливостей і прагнень людини, а випливає з зовнішніх чинників і несприятливого збігу обставин.

З початком ринкових реформ влада орієнтувалася в питанні бідності на постулати першій позиції. Вирішення всіх проблем матеріального благополуччя було перекладено саме на плечі простих українців. Але здатними перейти на ринкові рейки виявилися далеко не всі, та й ринок ми будували, можна сказати, чисто умовно, перетворивши країну на великий базар з реалізації злежаною імпортної продукції.

Падіння виробництва, низькі доходи переважної більшості людей і матеріальні нестатки таки змусили державу взяти на себе роль соціального регулятора. Але, виплачуючи численні соціальні дотації і посібники і не розвиваючи в повній мірі вітчизняне виробництво, зайнятість і внутрішній ринок, влада закріпила за собою пасивну роль соціального утримувача

Сьогодні в Україні право на пільги, гарантії і компенсації має понад третина населення. Це право встановлюється 46 законодавчими актами, з них 24 − за соціальною ознакою. Однак діюча нині система пільг безсистемна, громіздка, неефективна. При цьому більшість пільг не виконують функцію захисту населення. У результаті найгостріша проблема боротьби з бідністю кардинально не вирішується, а покривається ретушшю безсистемних подачок і непродуманих рішень, заганяється в глухий кут. А тому з невідкладної - стає відкладеної.

У проведеній державній політиці не простежується розуміння того, що перемога над бідністю і досягнення високого рівня життя людей в розвинених країнах − це результат цілісної державної політики і комплексного регулювання соціальної сфери.

Соціальний утримувач або організатор економічного життя

У більшості європейських країн зменшити рівень бідності вдалося завдяки широкому розвитку сфери виробництва і послуг та максимального залучення в процес праці працездатного населення. Так, у Болгарії, Польщі та Словаччині рівень зайнятості зріс завдяки гармонізації реформ соціальної політики за критеріями ЄС в частині соціального залучення працівників до активної праці. Щорічний приріст зайнятості в країнах ЄС за останні п'ять років становив понад 2% (у той час як в Україні − 0,5-0,8%). Була розроблена комплексна програма «від соціальної допомоги до зайнятості», яка в кожній країні координувалася кількома урядовими органами. Широко використовувалося партнерство з недержавними організаціями та багатосторонні консультації для досягнення соціальної інтеграції. Крім того, були розширені інституційні можливості урядових структур, насамперед у сфері праці. Можна зробити висновок, що в європейських країнах була зведена в культ так звана «робоча політика», або «політика зайнятості». При цьому головну скрипку разом з міністерством праці грали демократичні та профспілкові рухи.

На початку нового тисячоліття в Україні було розпочато роботу щодо зменшення рівня бідності. У 2000 р. наша країна приєдналася до Декларації тисячоліття ООН, однією з цілей якої є викорінення бідності і голоду. І ці завдання були поставлені в «Стратегії подолання бідності», затвердженої указом президента ще в 2001 р. У 2004 р. було визначено кількісний орієнтир досягнення питомої ваги середнього класу в Україні як найпродуктивнішої і соціально значущої сили − на рівні 32% протягом 2006-2009 рр. і 45,5% − в 2015 р.

На перспективу ставилися завдання забезпечити розвиток громадянського суспільства з потужним середнім класом, який у недалекому майбутньому повинен охоплювати 55-60% населення, сформувати нову модель споживання, що відповідає гідному рівню життя і стимулюючу трудову і підприємницьку діяльність, забезпечити максимально повну зайнятість, високу продуктивність праці і рівень доходів, подолати штучне знецінення робочої сили, здійснювати підготовку фахівців з урахуванням завдань високотехнологічного розвитку країни.

«Стратегію подолання бідності в Україні» планувалося реалізувати в три етапи:

− перший (2001-2002 рр.) − впровадження заходів щодо стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності;

− другий (2003-2004 рр.) − створення умов для стабільного збільшення реальних доходів населення, розширення зайнятості;

− третій (2005-2009 рр.) − впровадження механізмів для більш ефективного задоволення потреб людини, зменшення глибини бідності серед найбільш незахищених верств населення, створення бази для переходу на стратегію не боротьби, а попередження бідності.

Для реалізації стратегії були прийняті: «Комплексна програма забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності» [http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1712-2001-%EF], «Методика комплексної оцінки бідності» [http://zakon.nau.ua/doc/?code=z0401-02], щорічно розпорядженнями Кабінету Міністрів затверджувалися плани конкретних заходів, розроблені регіональні програми. Здавалося, зроблено все, щоб досягти поставленої мети.

Але як показали результати аналізу рівня бідності, проведеного Рахунковою палатою, прогнозоване скорочення до 2010 року показників бідності владою не досягнуто. За результатами опитування (тобто суб'єктивній оцінці), 56,4% населення вважають себе бідними.

В лещатах офіційної бідності в цілому по Україні перебуває понад чверть населення, причому при використанні самих низьких стандартів для її вимірювання.

Такий результат реалізації Стратегії подолання бідності ми маємо внаслідок економічно незбалансованої політики трьох складових − рівня зайнятості, оплати праці та соціального захисту.

Головний парадокс у тому, що сьогодні заробітна плата не забезпечує реалізацію відтворювальної та стимулюючої функцій. Як результат − породжені серйозні соціально-економічні диспропорції та деформації:

− Зменшується частка заробітної плати в загальній структурі доходів населення. Причому ця тенденція має стійкий характер. Частина заробітної плати в структурі доходів за п'ятирічку зменшилася на 4% і за підсумками 2010 року склала 40,9%. Це красномовно говорить про невиправдане заниження ціни робочої сили;

− Збільшуються соціальні трансферти, які виступають частковими компенсаторами заниженої оплати праці і високого рівня бідності. У цьому і виявляється посилення ролі держави, але як соціального утримувача, а не стимулятора розвитку економіки;

− головний державний соціальний стандарт − прожитковий мінімум − розраховується на основі споживчого кошика, затвердженої урядом у 2000 році, яка не включає повний набір товарів і послуг, необхідних для задоволення першочергових потреб громадянина. Зокрема, не включені послуги охорони здоров'я, освіти, транспорту, зв'язку, які переважно є платними. Тому прожитковий мінімум зараз не може служити реалістичним критерієм рівня оплати праці та соціальних виплат.

Такі диспропорції свідчать про те, що бідність не зменшити без глибокого реформування системи оплати праці, підвищення рівня зайнятості, збільшення розміру доходів від трудової діяльності і зміни системи розподільних відносин.

Бідність - наслідок неповної зайнятості населення та відсутності можливостей працювати. Але незважаючи на те, що підвищення рівня зайнятості та розвиток ринку праці було визначено як стратегічний напрям боротьби з бідністю, державні програми зайнятості в Україні не затверджувалися з 2005 року! Замість програм Кабміном затверджувалися Основні напрями державної політики зайнятості на 2006-2008 і 2010-2011 роки. Але ці документи мають лише декларативний характер, для їх виконання не було передбачено фінансових ресурсів. Рівень зайнятості за останнє десятиліття хоча і зріс до 57,7%, але це досить низький показник для нашої країни, коли потрібно розвивати всі сектори економіки і прагнути зайняти кардинально нове положення в системі світового розподілу праці. Слід нагадати, що в 1990 р. рівень зайнятості населення у віці 25-49 років досягав 95%. Хоча державною службою зайнятості України і посилено роботу з професійного навчання безробітних, створено сім навчальних закладів для підготовки фахівців, у першу чергу робітничих професій, ринок праці реально не активізувався. Розроблений законопроект «Загальнодержавна програма зайнятості населення на 2009-2011 роки» [http://who-is-who.com.ua/bookmaket/robotodavci2008/31/7/1.html] другий рік лежить без розгляду, Мінфін запропонував не вносити його до Верховної Ради, пояснюючи це необхідністю економії бюджетних коштів.

Ось такий негативний результат і фактичне заморожування бідності на тлі зростання економіки практично всі роки (крім 2008-го і 2009-го за деякими показниками) Україна отримала через безсистемну організацію виконання «Комплексної програми забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності» [http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1712-2001-%EF] і, звичайно ж, відсутності необхідних важелів державного регулювання соціально-економічних процесів. У результаті безвідповідальних управлінських рішень Мінпраці та Мінекономіки у 2008 році «Комплексна програма по боротьбі з бідністю» була позбавлена ​​статусу державної цільової програми та виключена з переліку таких програм.

Всі ці факти красномовно говорять про те, що наша держава породила феномен бідності, коли з лещат бідності не можуть вибратися цілі покоління. Масштабна бідність утворила замкнуте коло − низькі доходи населення знижують рівень споживання, як наслідок звужуються ринки і скорочуються обсяги виробництва всіх галузей. Але за цим може наступити точка неповернення до прогресу та соціально стабільному суспільству. Це чітко має усвідомлювати влада. І нагадаю, що бідність − багатопланове явище, так само багатопланово вона впливає на суспільство і економічне життя.