Екологічний потенціал України

ВСТУП

Одна з найголовніших проблем сучасності — це виживання людства в умовах дефіциту природних ресурсів і продовольства та погіршення стану навколишнього природного середовища. Збільшується рівень деградації природних систем життєзабезпечення людини, руйнуються біосфери загалом. Актуальними є екологічні й екогеографічні питання не тільки в регіонах, де традиційно розвиваються високими темпами промисловість і містобудівництво, а й у курортно-рекреаційних регіонах, тобто по всій планеті.

У зв'язку з розвитком цивілізації, вибухоподібним зростанням чисельності населення Землі, збільшенням обсягів відходів виробництва тощо проблеми взаємозв'язків між природою та суспільством ще більше загострюються. Реальністю стали отруєні річки та моря, шкідливе повітря, винищені ліси, сотні зниклих видів тварин і рослин, кліматичні аномалії, виснаження ґрунтів та ін.

Нині сучасний стан навколишнього природного середовища України оцінюється як кризовий, оскільки його самовідновлення і самовідтворення вже неможливі. Тому ліквідація глобальної екологічної кризи та її наслідків є найважливішим завданням людства. Для цього, насамперед, потрібно змінити екологічну стратегію і тактику, організувати всебічну екологічну освіту, виховувати екологічну свідомість всього населення.

Кожен майбутній спеціаліст у будь-якій галузі, кожна свідома людина обов'язково повинні мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану, а також про основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Екологізація економіки та свідомості суспільства не нова проблема. Практичне відображення екологічності тісно пов'язане, передусім, із державним регулюванням процесів природокористування. Новим аспектом у цьому питанні є еквівалентність обміну між державою, природою й людиною, що ґрунтується на законодавчих та організаційно-технічних рішеннях.

Особливості геоекологічних проблем України полягають у вияві складних природно-техногенних процесів, серед яких найголовнішими є:

— радіаційне забруднення великих територій, пов'язане з Чорнобильською катастрофою 1986 p.;

— забруднення токсичними, побутовими та іншими відходами значних територій унаслідок їх техногенного перевантаження та нераціональної структури виробництва і природокористування;

— забруднення стічними водами великих і малих річок як результат невиваженості й недалекоглядності в господарюванні;

— підтоплення територій у зв'язку з нераціональним гідротехнічним будівництвом і меліорацією;

— регіональні повені, пов'язані зі змінами клімату, різними видами порушень у землекористуванні;

— розвиток небажаних екзогенних фізико-географічних процесів (вітрова й водна ерозії, зсуви, усідання поверхні та ін.);

— деградація ґрунтів, погіршення їх родючості внаслідок зниження культури землеробства, надмірної хімізації, мінералізації тощо;

— недостатньо розвинутий рівень екологічної свідомості, освіченості й культури населення.

Із урахуванням викладеного вище актуалізуються такі стратегічні цілі на перші 10—15 років XXI ст.:

— забезпечення екологічної безпеки всіх сфер життєдіяльності суспільства;

— екологічне оздоровлення і відтворення порушених екосистем, насамперед басейнових;

— створення екологічних передумов для переходу до сталого розвитку, передусім на екологічно депресивних територіях;

— збереження й розширення біологічного та ландшафтного різноманіття;

— дотримання екологічних вимог у секторальній політиці, системи забезпечення життєдіяльності суспільства;

— упровадження міжнародних стандартів, регламентів системного екологічного управління й аудиту, розвиток корпоративних систем екологічного управління;

— демократизація процесу прийняття рішень і підсилення відповідальності за їх виконання.

Уряд нашої країни має реагувати на ці проблеми, підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення, вступати у міжнародні союзи, підписувати відповідні угоди (наприклад, у 1992 р. Україна підписала у Ріо-де-Жанейро "Порядок денний на

XXI століття" та Конвенцію про охорону біологічного і ландшафтного різноманіття). Це свідчить про те, що Україна намагається стати надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних питань в європейському і світовому співтовариствах. За допомогою багатого природно-ресурсного потенціалу, високоосвіченого населення, розвинутих індустрії та інфраструктури створюються всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог Конвенції про охорону біологічного і ландшафтного різноманіття.

Незважаючи на різні проблеми, реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. Вже з 1991 р. екологічні реформи в нашій державі були спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалами, а потім — на перехід до їх гармонійного співіснування в інтересах людей. В основу формування нової політики покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави є важливим елементом і складовою національної та глобальної безпеки. З огляду на це в Україні розроблено документ "Основні напрями державної екологічної політики". За ним визначаються не лише мета та пріоритетні завдання охорони навколишнього середовища, а й механізми їх реалізації, напрями гармонізації й інтеграції екологічної політики України в рамках процесу "Довкілля для Європи" та світового екологічного процесу. Саме на підставі цього документа, в якому поєднуються стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються програми уряду в галузі охорони довкілля та екологічної безпеки. Після утворення цільового Міністерства охорони навколишнього природного середовища в Україні розпочалося формування цілісної системи регулювання й управління природокористуванням та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за оцінками міжнародних експертів, відповідає сучасним потребам.

1.      Поняття екологічного та еколого-економічного потенціалів

В енциклопедичному созологічному словникові польської Академії наук є три визначення поняття потенціалу:

— біотичний потенціал — це здатність популяцій, видів, організмів до виживання, визначена за показником співвідношення народжуваності та смертності;

— екологічний потенціал — потенціал середовища;

—     потенціал середовища — придатність для господарського використання.

Ідея екологічного потенціалу з чітким визначенням сутності поняття та сфери його використання, а також пов'язаних з ним похідних і допоміжних понять, може бути суттєвою як для розкриття сутності сучасних антропогенних змін у структурно-функціональній організації екосистем, так і для обґрунтування напрямів господарської діяльності, спрямованої на ефективне використання цього потенціалу. Отже, екологічний потенціал — сукупність речовинно-енергетичних ресурсів та властивостей екосистем, що забезпечують її максимально можливі структурно-функціональні параметри (енергетичні, організаційні, біогеохімічні, водотрансформаційні, середовищні) та корисні функції (захисні, продукційні, рекреаційні, редукційні, ресурсні, естетичні), котрі може використовувати людина.    Екологічний потенціал — це придатність середовища для існування людей, можливість забезпечення населення необхідними харчовими продуктами, умовами праці, відпочинку і лікування. Природні фактори створюють обов'язкове і загальне природне екологічне тло, забезпечують потреби людського організму в необхідних умовах існування (тепло, повітря, світло, вода, їжа тощо). У багатьох випадках саме природні фактори відіграють важливу роль у формуванні життєвого середовища людини і створюють екстремальні екологічні ситуації (землетруси, повені, селеві потоки, лавини тощо).

У структурі екологічного потенціалу природного середовища одне з важливих місць займає клімат, насамперед, тепло- і вологозабезпеченість. Вони мають не тільки універсальне і безпосереднє екологічне значення, а й визначають територіальну диференціацію багатьох інших екологічних показників, у тому числі біохімічних і біологічних. Від них залежить біологічна продуктивність, характер рослинності (зокрема, наявність або відсутність лісів), поширення захворювань та ін.

Особлива група показників пов'язана з водозабезпеченістю. Важливо враховувати не тільки достатність питної води, а й її якість — рівень мінералізації, хімізації та бактеріологічний склад. У зв'язку з цим важливе значення мають біохімічні умови, тобто нестача або надлишок у природному середовищі (в тому числі у воді й ґрунтах) таких важливих для життєзабезпечення хімічних елементів, як йод, фтор, кальцій, мідь, кобальт та ін.

Досить велику екологічну роль для людини відіграють такі біотичні компоненти ландшафту, як рослинність, тваринний світ, мікроорганізми. Виняткове значення має природний рослинний покрив як джерело кисню, засобів харчування, фітонцидів, лікарських засобів та його оздоровче, рекреаційне і естетичне значення. Серед рослин є також чимало шкідливих для людини видів (отруйних, алергенів). Важливе оцінювання тваринного світу, в якому відомі численні переносники, збудники небезпечних захворювань людини, наприклад, кліщового енцефаліту, чуми, туляремії та ін. З метою визначення екологічного потенціалу важливе значення також мають повторюваність стихійних природних явищ та інших екстремальних природних умов, тобто санітарно-гігієнічні, медико-географічні, медико-екологічні та рекреаційні особливості природного середовища.

У процесі створення карти використано ті показники, що можуть характеризувати екологічний потенціал, а саме: загальносекторні типи природних ландшафтів (рівнинні та гірські), показники біологічної ефективності клімату (кількість днів із сприятливими погодними умовами), суми активних температур повітря, коефіцієнт зволоження території, річна сума опадів, біологічна продуктивність, несприятливі природно-антропогенні процеси.

Як видно з рис. 3.2, найліпші екологічні умови в Україні притаманні природним комплексам Карпат (Передкарпатська височина, Закарпатська низовина області та гірські частини Українських Карпат), Кримських гір (передгірна лісостепова, південно-прибережна субсередземноморська області, головне гірсько-лучно-лісове пасмо).

Термін "екологічний потенціал" може використовуватися виключно для характеристики первинних (корінних, клімаксових, умовно клімаксових) екосистем. Але великі площі земної поверхні зайняті вторинними, зміненими людиною, штучно створеними і піонерними екосистемами; у зв'язку з цим з'являється потреба оцінювати також їхні потенціальні можливості та величини їх відхилень від екологічного потенціалу корінної екосистеми, на місці якої вони виникли та існують. Для цього запропоновано застосовувати поняття вторинний потенціал екосистеми. Звичайно, його речовинно-енергетичною основою завжди є екологічний потенціал екосистеми, на місці якої існує вторинна екосистема.

Під сутністю терміна вторинний потенціал екосистеми слід розуміти сукупність її речовинно-енергетичних ресурсів та властивостей, сформованих під впливом господарської діяльності, що визначає сучасні структурно-функціональні параметри й корисні функції цієї екосистеми. Основними критеріями визначення екологічного та вторинного потенціалів екосистем є:

— загальна біопродуктивність екосистеми і запаси в ній біотичної продукції як результат реалізації речовинно-енергетичного потенціалу певної ділянки земної поверхні та генетично зумовлених властивостей компонентів біогеоценозу — визначається за показниками кількості продукції на одиниці площі,

— виробленої за одиницю часу;

— загальна енерготрансформаційна (енергетична) здатність

екосистеми визначається за показниками кількості енергії, накопиченої в екосистемі на одиниці площі за одиницю часу або кількості енергії, накопиченої на одиниці площі;

— загальна водотрансформаційна здатність екосистеми встановлюється за показниками кількості опадів, трансформованих (тобто повернених в атмосферу шляхом фізичного та фізіологічного випаровування, перетворених у внутрішньо-ґрунтовий стік і запаси води в ґрунті) екосистемою на одиниці площі за одиницю часу.

У складі кожної екосистеми бере участь певна кількість популяцій рослин і тварин. З метою означення їх потенціальних можливостей (на відміну від екологічного потенціалу як властивості системи в цілому) застосовується термін "біотичний потенціал". Біотичний потенціал — це генетично зумовлена здатність організмів, видів, популяцій, структурних чи функціональних блоків екосистеми існувати в певному діапазоні екологічних умов та підтримувати структурно-функціональну організацію екосистеми, у складі якої вони перебувають.

Для структурних блоків екосистеми еталонним вважається такий стан (величина) біотичного потенціалу, що відповідає первинній екосистемі конкретної ділянки земної поверхні. Загалом екологічний потенціал можна розглядати як емерджентну сукупність біотичних потенціалів екосистеми, а саме: автотрофного (фітоценозу, популяцій рослин), консументного (різних груп і популяцій другого та наступних трофічних рівнів), редуцентного (трофічних груп безхребетних і мікроорганізмів) потенціалів загалом, або підпорядкованих їм структур (популяцій, трофічних груп та ін.) зокрема.

Відмінність між екологічним і вторинним потенціалами екосистеми свідчить, з одного боку, про рівень використання екологічного потенціалу вторинною екосистемою, а з іншого — про втрату або збільшення цього потенціалу під впливом антропогенного збурення (ерозії ґрунтів, унесення добрив тощо). Наприклад, якщо взяти екологічний потенціал за 1, то вторинний потенціал досліджуваної екосистеми може дорівнювати 0,7, тобто рівень використання першого становитиме 70 %, а його втрата — 30 %.