Світовий досвід боротьби з інфляцією та антиінфляційна політика України

align="justify">     б) Регулювання цін в умовах інфляційної нестабільності.

     Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цінами особливо в умовах кризисну економіки і виходу з нього.

     Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність цілого ряду заходів - від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.

     Одним з підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає у заборонені підвищувати ціни вище визначеного рівня, без спеціального на те дозволу.

     В широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів в економіці.

     З одного боку швидке зростання цін на товари сприяє розвитку інфляції, з іншого-виключає з числа покупців товару тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін.

     Тому, щоб протистояти інфляції й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому, встановлення обмеження ціни має сенс тільки при умові, що нова ціна буде нижчою за рівноважну. Хоча політика державного регулювання цін несе значний позитивний ефект і має особливе значення в кризові періоди її реалізація може призвести до дуже небажаних наслідків.

     У короткостроковому плані пряме регулювання цін сприятиме стабілізації національної економіки. Так у державі можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрібних цін і це призведе до гальмування інфляційних процесів. Але вже у найближчі роки виявляться негативні наслідки централізованої моделі регулювання. “Заморожування” цін і заробітної плати обмежить міжгалузевий перелив капіталів, буде гальмувати інвестиційну політику, знизить рівень ділової активності, стримуватиме зростання доходів.

     Індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної політики, є доволі дискусійною — як у наукових, так і в політичних колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній політиці так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3-5% за рік.

     Якщо  інфляція уже розвинулася, то для  її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політикудезінфляції. Вона ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття.

     Економісти  часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних втрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.

     Величина  коефіцієнта дезінфляційних втрат  дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові очевидно слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції віддаючи, наприклад перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних втрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продовження.

     Практика  показала, що швидка дезінфляція супроводжується  меншими втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкості  заробітної плати коефіцієнти дезінфляційних утрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики дезінфляції. Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який розвивається внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очікувань. Водночас світовий досвід підказує, що ці очікування якнайшвидше долаються там, де виконуються принаймні дві умови.

     Державна  політика спрямовується на зміцнення  механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що супроводжується збільшенням кількості та підвищенням якості життєвих благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка споживачів, у ній зникають інфляційні мотиви. Доки споживачі не переконаються в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, доти в національній економіці відбуватиметься інфляційне розширення сукупного попиту. Також уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове подолання інфляції та користуватися довір'ям більшості населення. Рівень довір'я до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого залежить величина втрат, пов'язаних із проведенням дезінфляції. Заслужити високий рівень довір'я можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань.

     Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання обсягу національного виробництва і без зростання безробіття. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфляцію не викликають сумніву, громадяни швидко відкидають свої інфляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби інфляцію індукувала виключно надлишкова грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чинника.

     Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

     Ефективна монетарна політика передбачає те, що щорічні прирости грошової маси в обігу обмежені й не надто  перевищують зростання національного  продукту.

     Важливою  складовою антиінфляційної стратегії  є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.

     Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень пропозиції.

     Особливе  місце в антиінфляційній стратегії  займає раціоналізація зовнішньоекономічних зв'язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпорту. 

 

2. Аналіз інфляційних  процесів 2008-2009 рр 

2.1 Аналіз інфляційних  процесів 2008 року 

     У січні - серпні 2008 року другий місяць підряд в Україні фіксується зниження індексу споживчих цін: у липні – на 0,5%, в серпні – на 0,1%. Не дивлячись на те, що вказані процеси суттєво не змінили загальний рівень інфляції (споживчі ціни виросли на 14,8% за січень - серпень порівняно з 15,5% за ІІ-е півріччя, а в річному вимірі до 26,0% в серпні проти 29,3% в червні цього року), є підстави до виведення про припинення динаміки її зросту. Для зміцнення цих тенденцій потрібні подальші активні дії з боротьби з інфляцією. 

     Таблиця 1 - % приросту

 

     За  даними Держкомстату, в серпні цього  року знову зафіксована дефляція споживчих цін в 0,1%. Зниження індексу  споживчих цін другий місяць підряд відображає відповідний вплив на цінові процеси не лише сезонних факторів і зниження світових цін на енергоносії. Досить нагадати, що в 2007 р. в липні споживчі ціни виросли на 1,4%, в серпні - на 0,6%. Показовими є і такі дані: у серпні поточного року інфляція в Росії складала 0,4% (за 8 місяців - 9,7%), в Казахстані - 0,8% (у річному вимірі - 20,1%). У липні інфляція в Білорусі складала 0,8% (за 7 місяців - 8,1%).

     Головним  чинником позитивної динаміки індексу  споживчих цін (ІСЦ) залишається  подальше зменшення інфляції продуктів харчування і безалкогольних напоїв (у річному вимірі на 2,8 в.п. до 37,2%), за серпень ціни даних товарів знизилися ще на 0,5%. Вирішальний вплив на зниження ІСЦ здійснило сезонне зменшення цін на овочі (на 14,6%). Ціни на більшість інших продуктів харчування підвищувалися, наприклад, більш всього, на 19,9%, подорожчали яйця. Та, після тримісячного зниження вартості рослинної олії з липня поновилося зростання цін (на 1,2% в липні-серпні). 

     

     Рисунок 1 - Показники зміни цін за рік % (ІСЦ – індекс споживчих цін; ІЦВ- індекс цін виробників) 

     В цілому (окрім вищезгаданого) продовжилося зростання цін по широкій номенклатурі товарів і послуг, у тому числі  і тих, які не регулюються адміністративно, особливо в ресторанному і готельному бізнесі ціни (на 1.1%) і у сфері охорони здоров'я (на 0.6%).

     Продовжується надмірно швидке зростання інфляції цін виробників майже всіх галузей  промисловості – за місяць на 1,8%, з початку року на 36.5%, в річному  вимірі 46.9%! Як і раніше, основними  чинниками зростання залишалися підвищення цін на ресурси (з початку року ціни на світових ринках на нафту виросли на 60%; на метали – на 69%; на імпортований газ – на 38%), а також напруженість, на ринку робочої сили (безробіття досягло найнижчого значення за декілька останніх років – 1.8%).

     Такий високий рівень інфляції виробників безумовно створюватиме додатковий тиск на зростання споживчих цін  як до кінця 2008 року, так і на початку 2009 року.

     Ціни  виробників продовжили зростати майже  у всіх галузях промисловості. В той же час найбільший внесок в приріст ІЦВ здійснило підвищення (на 10.7%) цін в хімічній і нафтохімічній промисловості, пов'язане із зростанням цін на сировині для галузі. Та, ціни здобичі паливно-енергетичних корисних копалини виросли на 14.0%. Також через високий зовнішній попит на продукцію галузі виросли ціни в машинобудуванні (на 2.4%).

     На  позитивну оцінку заслуговують і  здійснювані останнім часом антиінфляційні заходи уряду, у тому числі і ті, що пов'язані із забезпеченням споживчого попиту за рахунок стимулювання імпорту відповідних товарів.

     Що  стосується монетарних чинників інфляції, то стримана грошово-кредитна політика НБУ позитивно вплинула на цінову динаміку: