Правові аспекти відносин

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

                          Кафедра

РОЗРАХУНКОВО-ГРАФІЧНА РОБОТА

з дисципліни:

“Економічна теорія ”

                     на теми: 1. “ Правові аспекти відносин власності ”

             2. “Економічний, бухгалтерський та нормальний прибуток ”

Чернігів

2011

ЗМІСТ

              ВСТУП……………………………………………………………………….

1.      ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ …………………….

1.1   Загальні відомості………………………………………………………

1.2   Правові аспекти взаємовідносин …………………………………….

2.      ЕКОНОМІЧНИЙ, БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ТА НОРМАЛЬНИЙ ПРИБУТОК……………………………………………………………………….

2.1 Поняття та сутність прибутку………………………………………

               2.2 Поняття та призначення економічного, бухгалтерського та

               нормального прибутку………………………………………………….

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА………………………………………….

Вступ

              Під час переходу до ринкової економіки в України як і в інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об'єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності.

              Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

              Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України «Про власність» так трактує право власності: «Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном».

              Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність — це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини — базисні, юридичні — надбудовні. Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві.

              В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

              На нинішньому етапі універсальним механізмом координації інтересів економічних суб'єктів є ринок. Ринкові відносини опосередковують Поділ праці, поширюють інформацію, сприяють територіальному та галузевому перерозподілові ресурсів, очищують суспільне виробництво від економічно слабких одиниць. Узгодження інтересів здійснюється з допомогою механізму збору та передачі інформації, який, за виразом Ф. Хайека, дає змогу використовувати "розсіяне та невидиме знання для формування надiндивiдуальних схем"

              Бухгалтерський прибуток визначають як різницю між загальним виторгом і бухгалтерськими витратами. Економічний прибуток є різницею між сукупним виторгом і економічними витратами. Якщо підприємство отримує нульовий економічний прибуток, то воно покриває всі свої витрати. Нормальний прибуток при економічному підході відноситься до внутрішніх неявних витрат підприємства. Нормальний прибуток – це прибуток від якого підприємці відмовляються, витрачаючи ресурси на своєму підприємстві, який вони би могли отримати вклавши свої ресурси в інших видах діяльності.

              1 ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВЛАСНОСТІ

2.1   Загальні відомості

              За чинним ЦК України та Законом України "Про власність" суб'єктами відносин власності виступають недержавні юридичні особи (господарські товариства, кооперативи, громадські та релігійні організації, політичні партії, об'єднання тощо). Дещо інші правомочності встановлено для державних юридичних осіб, за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання (п. І ст. 37 Закону України "Про власність") чи на праві оперативного управління (а. і ст. 39 закону).

              Всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені згідно із Законом України "Про власність" до колективної форми власності. Конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання із спільною власністю, оскільки, з одного боку, власником майна визнається юридична особа, а з іншого — колектив. засновники, учасники чи інші особи, які утворили цю юридичну особу або є її членами. Фактично такою конструкцією утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника, що неприпустимо. Колектив — це сукупність осіб, які створюють органи управління певною організаційно-правовою формою (господарським товариством, колективним підприємством тощо). Тобто фактично особи, які становлять колектив, діють самі по собі, а колектив як сукупність осіб виконує управлінські функції, що аж ніяк не збігаються з функціями присвоєння (належності), вираженими у володінні, користуванні і розпорядженні. Саме такі правомочності здійснює юридична особа створеного окремими людьми господарського товариства, колективного підприємства та ін. Отже, так звана колективна власність — це власність юридичних осіб.

              У проекті ЦК України його розробники відмовилися від поняття "право колективної власності", вважаючи, що колектив становить сукупність осіб, між якими можуть виникнути відносини спільної часткової власності або спільної сумісної власності, але ж ніяк не єдину цілісність, яка може виявити себе як суб'єкт права власності. Вони стверджують, що всі "господарські товариства, кооперативи, різноманітні об'єднання — то юридичні особи. Саме як юридичні особи вони можуть бути суб'єктами права власності".

              Праву власності юридичних осіб певних організаційно-правових форм притаманні особливості набуття і припинення володіння, користування розпорядження майном. Разом з тим можна відзначити спільні закономірності, що характеризують право власності юридичних осіб.

              Юридична особа є єдиним власником належного їй майна. Засновники (учасники) юридичної особи на ЇЇ майно мають лише зобов'язальні права, якщо йдеться про господарські товариства, кооперативи, або взагалі не мають майнових прав, якщо йдеться про громадські об'єднання, релігійні організації, фонди тощо.

              У власності юридичної особи перебуває майно, передане їй як вклади (внески) засновниками" (учасниками, членами), а також майно, вироблене і набуте юридичною особою на інших підставах у процесі діяльності.

відповідно до закону, інших правових актів та установчих документів. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається установчими документами. В передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільні права та брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

              В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, розподілу прибутків і збитків . Юридичні особи відповідають за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями засновника (учасника), за винятками, передбаченими законодавством чи установчими документами юридичної особи.

              Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юридичних осіб(господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені в законах України "Про власність", "Про господарські товариства", "Про споживчу кооперацію", '"Про сільськогосподарську кооперацію1', "Про об'єднання громадян" та ін.

              Аналіз норм вищезазначених законів дає підстави зробити узагальнюючий висновок про те, що у власності юридичних осіб може бути будь-яке майно виробничого і невиробничого призначення, за винятком того, яке за законодавством України не може перебувати у власності відповідних юридичних осіб або може бути об'єктом виключно державної власності.

1.2 Правові аспекти взаємовідносин

              Найважливішими складовими процесу демократичних перетворень в Україні є здійснення політико-правового реформування, розбудова системи державного управління, трансформація економічних відносин. Останнє невід'ємне від радикальних перетворень політичної системи, механізму державної влади та управління, реформування відносин власності у бік розвитку приватної власності поряд з іншими формами – державною, колективною, приватною.

              Процес кардинальних змін відносин власності, приведення їх у відповідність рівню виробництва історично та об'єктивно зумовлений. Об’єктивні процеси, які відбуваються у економічній сфері, є первинними відносно політичних процесів. Підтвердженням тому є історія розвитку радянського суспільства, коли держава тимчасово стримувала логіку економічного розвитку шляхом безпосереднього адміністрування з превалюванням примусу як методу управління.

              Зміст демократичної трансформації суспільства складається з подолання монополії власності держави на засоби виробництва, відродження права приватної власності, підприємництва. Соціально орієнтована змішана економіка діє на засадах економічної багатоманітності, демократизації власності, якісно нових принципів господарської поведінки, нового способу економічного та правового мислення.

              Правове регулювання приватизаційних процесів здійснюється на основі Конституції України, Закону України “Про власність” [25]; Закону України “Про приватизацію державного майна” [26]; Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” [27], Закону України “Про Антимонопольний комітет” [28], Законом України “Про Державну програму приватизації на 1998 рік” [29], Указом Президента України “Про державну підтримку малого підприємництва” [30], відомчими нормативними актами. Суб’єктами державного управління процесами приватизації є Верховна Рада України, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Міністерство економіки України.

              Приватизаційні процеси почали набувати обертів з початку розбудови української держави. Адже серцевиною ринкового реформування постає приватизація одержавленого у минулому майна. Через це передбачалося сформувати нову систему форм власності та власників – активних суб’єктів ринкових відносин в Україні. Разом з тим, використання державних важелів управління шляхом нормативного врегулювання приватизації не відповідало вимогам часу, містило організаційні недоліки. Так, у

1992 році було прийняте Тимчасове положення про Фонд державного майна України [31], яке містить певні суперечності. У п.2 Положення Фонд державного майна підпорядкований і підзвітний Верховній Раді України, а у п.5 зазначено, що проекти державних програм приватизації Фонд розробляє і подає Кабінету Міністрів України. У п.3 обумовлено створення регіональних відділень Фонду у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Однак у Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типових положень про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської державної адміністрації та про відділ управління майном району районної і районної у місті Севастополі та управління майном району районної у місті Києві державної адміністрації” №580 від 29 травня 1996 року у п.1 зазначено, що управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної адміністрації є місцевим органом державної виконавчої влади. Управління утворюється головою обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації та підпорядковується голові цієї адміністрації. Відносини з Фондом державного майна обмежені згодою щодо створення спільних підприємств, причому згоду надає не Фонд, а управління (ч.2 п.4 Типового положення).

У п.2.1 Державної програми приватизації на 1997 рік зазначено, що однією з цілей програми є “позбавлення держави невластивих їй функцій щодо управління господарською діяльністю підприємств та припинення витрат бюджетних коштів на їх утримання”. При цьому не обумовлено, якими методами управління це здійснюється: прямими, адміністративними, чи економічними, через податки, цінову політику, кадрове забезпечення. Останнє є інструментом держави щодо ринкового реформування. На відміну від попередніх, у Державній програмі приватизації на 1998 рік чітко зазначені мета, пріоритети, основні завдання приватизації, заходи перед приватизаційної підготовки, обсяги приватизації.

              Суб’єктом державного управління приватизацією та демонополізацією вітчизняного ринку є Антимонопольний комітет України. Його діяльність спрямована на забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, на захист інтересів підприємців і споживачів щодо його порушень (ст.1 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Механізм утримань і противаг у діяльності комітету проявляється у тому, що він утворюється Верховною Радою і підзвітний їй. В той же час, він підпорядкований Кабінету Міністрів України (ст.2 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Порядок утворення та підзвітності Верховній Раді зумовлена спрямованістю діяльності комітету на розвиток конкурентного ринкового середовища. На відміну від Фонду державного майна, Законом чітко вказана система органів Антимонопольного комітету (ст.6 Закону України “Про Антимонопольний комітет”), а у ст.ст.7,8 надані компетенція та повноваження, а не розпливчасті функції.

              Як наслідок прорахунків у нормативному забезпеченні – існуючі недоліки самого процесу приватизації: у посадових осіб органів виконавчої влади (державних адміністрацій, міністерств, відомств) присутня практика прийняття рішень, які впливають на стан конкуренції, без погодження з органами Антимонопольного комітету, Фонду державного майна; нераціонально приймаються рішення щодо приватизації окремих об’єктів з одночасною реструктуризацією; є випадки неврахування вимог антимонопольного законодавства в процесі приватизації державних підприємств та орендованого державного майна. Так, за січень-вересень

1996 року органами Антимонопольного комітету України розглянуто 580 справ про економічну концентрацію, було вжито

162 заходи, спрямовані на демонополізацію та розвиток конкуренції, що забезпечило появу на ринках додатково 728 самостійно господарюючих суб’єктів [32, с.7].

              Низька ефективність державного управління приватизаційними процесами, а саме:

- недостатня розробка програми приватизації;

- неефективний контроль з боку держави за приватизаційними та постприватизаційними процесами внаслідок недоліків організаційно-правового регулювання; за різних обставин використання грошових надходжень від приватизації часто не за призначенням;