Методи пізнання економічних процесів і явищ та їхня класифікація

§ 3. Методи пізнання економічних процесів і явищ та їхня класифікація

Для того, щоб одержати нові знання, треба свідомо застосовувати  науково обґрунтовані методи. Це важлива  умова розвитку всіх наук, у тому числі економічної теорії. Метод  науки (від гр. теtohodos "шлях до якої-небудь мети") покликаний забезпечити найбільш глибоко розкриття сутності її предмета.

Економічна  теорія використовує широкий спектр прийомів і способів дослідження  свого предмета, які й визначають зміст її методу.

Метод економічної теорії - це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Складність  і багатовимірність економічної  системи вимагає адекватних методів  її пізнання. Фундаментальний принцип методології економічної теорії полягає в системному підході до аналізу. Економіка становить певну цілісність, в якій виявляється взаємозв'язок елементів, компонентів, що входять до її складу. При цьому цілісність визначається не тільки складом властивих їй елементів, а й різними зв'язками між ними.

Системний підхід в економічній теорії означає вивчення внутрішніх причинно-наслідкових, структурно-функціональних, ієрархічних, прямих і зворотних зв'язків. Саме їх пізнання дає змогу виявити складні процеси розвитку економічної системи, з'ясувати природу багатьох економічних процесів і явищ.

Економічна  теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для даної науки методи пізнання економічних явищ і процесів (рис. 1.8). Системний підхід використовується як у загальнонаукових, так і у спеціальних для економічної теорії методах пізнання.

Діалектика як метод-загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Він базується на використанні законів і принципів філософії, обґрунтованих ще видатним німецьким філософом Георгом Гегелем, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взаємозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є внутрішні суперечності явищ, єдність і боротьба протилежностей.

Особливістю теоретико-економічного дослідження  є те, що при вивчені економічних  процесів не можна користуватися  конкретними прийомами і технічними засобами, які широко застосовуються, наприклад, у природничих науках. Тут використовують наукове економічне мислення у вигляді наукової абстракції.

Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього другорядного, випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, категорій, виявлення і формування економічних законів.

Рис. 1.8. Основні методи економічної теорії

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових.

При аналізі об'єкт дослідження розумово або фактично розкладається на складові, кожна з яких вивчається окремо; при син* тезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними. Аналіз сприяє розкриттю істотного в кожному елементі, а синтез завершує розкриття суті об'єкта в цілому.

Індукція і дедукція. Індукція - це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція - метод пізнання від загального до одиничного. Метод індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального.

Історичний і логічний методи використовуються економічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод вивчає ці процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті. Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від історичних випадковостей, зигзагів і подробиць, не властивих цьому процесові.

Економічне моделювання - це формалізований опис і кількісне вираження економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відображає реальну картину економічного життя. Економічні моделі (рис. 1.9) дають можливість наочно і глибше дослідити основні риси й закономірності розвитку реального об'єкта пізнання.

Рис. 1.9. Види економічних моделей

Економічний експеримент - штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових теорій і рекомендацій, щоб попередити помилки та провали в економічній політиці держави. Особливо важлива роль експериментів на переломних етапах розвитку економіки, в період криз, проведення економічних реформ, стабілізації та ін.

Для пізнання соціально-економічних процесів економічна теорія використовує і такі загальнонаукові методи пізнання, як поєднання кількісного і якісного аналізу, метод порівнянь, розробка наукових гіпотез.

Метод якісного і кількісного аналізу. Він передбачає чітке виявлення якісної визначеності економічного явища і підкреслення тих складових, елементів, які піддаються кількісному виміру, вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впливають на його зв'язки в системі.

Поєднання кількісного та якісного аналізу  здійснюється за допомогою математичних і статистичних методів. Його використання дає теоретичне підґрунтя для визначення конкретних практичних завдань щодо темпів і пропорцій розвитку господарства, розробки програм розвитку економіки тощо.

Метод порівняння. Для визначення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь. Необхідність порівняння як загальнонаукового методу зумовлена тим, що в економічному житті ніщо не може бути оцінено саме по собі. Будь-яке явище пізнається у порівнянні.

Для того, щоб пізнати невідоме, оцінити його, потрібен критерій, яким, як правило, є вже відоме, раніше пізнане. Способи порівнянь різноманітні: порівняння ознак, властивостей, статистичних величин, економічних категорій, дії економічних законів за різних умов тощо.

Розробка наукової гіпотези. Якщо зміст економічного явища, яке вивчається, не відомий, а фактів для його з'ясування не достатньо, то дослідник змушений обмежитися теоретичним припущенням, тобто науковою гіпотезою. Щоб наукова гіпотеза перетворилася на повноцінну теорію, потрібні додаткові докази, практичні підтвердження.

Використання гіпотези має важливе  значення для розвитку економічної  теорії. Вона сприяє розв'язанню суперечностей  між новими фактами і застарілими  теоретичними поглядами. Гіпотеза ставить проблеми, які сприяють ефективнішому веденню наукових пошуків. Вона дає можливість перевірити всі можливі шляхи дослідження і обрати з них найбільш правильні та науково обґрунтовані.

.1. Предмет економічної теорії

 

Що вивчає економічна теорія? Найпростішою відповіддю на це запитання є така: економічна теорія вивчає економіку. Проте відразу постає нове запитання: а що таке економіка? Якщо виходити з буквального значення цього слова, то воно утворилося з двох грецьких слів: «ойкос» — дім, господарство та «номос» — закон, тобто економіка — це закони ведення домашнього господарства. Однак сучасне розуміння економіки значно ширше і багатше. Це передусім народне господарство країни, тобто всього суспільства. Інакше кажучи, економіка — це надзвичайно складне і багатопланове поняття. 
Матеріальні потреби і економічні ресурси. Життя суспільства потребує задоволення його матеріальних потреб, тобто товарів і послуг. Серед них виділяють предмети першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло) і предмети розкоші (дорогоцінні прикраси, власні засоби пересування). Закономірно, що з розвитком економіки те, що колись було предметом розкоші, стає необхідністю. Саме таку метаморфозу здійснили радіоприймачі, телевізори, відеомагнітофони, комп'ютери та багато інших товарів. 
Важливою закономірністю є те, що з розвитком суспільства роль послуг у задоволенні потреб людей випереджає споживання матеріальних благ. І це зрозуміло, адже споживання, наприклад, продуктів харчування має певні межі. Людина не може з'їсти більше, ніж дозволяє її шлунок. Певні межі має й споживання одягу, забезпечення житлом. А ось потреби людини в освіті весь час зростають. Те саме можна сказати про культурні запити (телебачення, кіно, книги, журнали, газети), потреби в охороні здоров'я та багатьох інших послугах. Саме це й визначає більш швидкий розвиток сфери послуг порівняно з матеріальним виробництвом. 
Нарешті, важливо підкреслити, що потреби суспільства безмежні, а отже, повністю задовольнити потреби і суспільства в цілому, і окремих індивідів чи інституцій неможливо. Справа в тому, що потреби зростають і примножуються, задоволення однієї з них породжує іншу. 
Для створення матеріальних благ і послуг необхідні певні економічні ресурси. Економічні ресурси — це природні багатства, що є сировиною для виробництва товарів і послуг, та люди, які за допомогою різних засобів праці переробляють сировину, виготовляють продукцію. Економічні ресурси мають таку структуру. Передусім це матеріальні ресурси — земля або сировинні матеріали і капітал, тобто те, за допомогою чого переробляється сировина чи обробляється земля і виробляються товари. Це означає, що крім споживчих товарів існують інвестиційні, тобто такі, які забезпечують розвиток виробництва (засоби виробництва). Окремою важливою частиною ресурсів є людські ресурси, тобто праця людей та їхні підприємницькі здібності. 
Праця — це фізичні та розумові здібності людини, за допомогою яких вона приводить у дію засоби виробництва. Підприємницькі здібності займають особливе місце у понятті «людські ресурси». Адже саме підприємець поєднує матеріальні ресурси з працею людей, організує виробництво товарів і послуг. До того ж саме він приймає рішення щодо організації та вдосконалення виробництва, виявляє новаторство, впроваджуючи нові техніку і технологію, організацію виробництва. Приймаючи рішення, підприємець неминуче ризикує, прагнучи одержати більший прибуток. 
Усі економічні ресурси, тобто чинники виробництва, мають одну головну властивість — вони рідкісні й існують в обмеженій кількості. Орні землі, корисні копалини, устаткування, робоча сила завжди певною мірою обмежені або рідкісні. Звідси реальна суперечність економіки: у той час як потреби суспільства безмежні, економічні ресурси, за допомогою яких виробляються товари і послуги для задоволення потреб, обмежені й рідкісні. 
Покликання економічної науки полягає в тому, щоб забезпечити найкраще, найефективніше використання виробничих ресурсів з метою задоволення багатоманітних матеріальних потреб суспільства, що швидко зростають, усіх його індивідів та інституцій. 
Саме тому предметом науки економікс, як її прийнято називати на Заході, є ефективне застосування того, що має у своєму розпорядженні суспільство, найраціональніше використання ресурсів. «Економікс — пишуть автори відомого підручника, — це дослідження поведінки людей у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ і послуг у світі обмежених ресурсів... Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини». Економічна ефективність вимірюється співвідношенням використаних ресурсів та ефективним результатом, тобто співвідношенням «витрати— випуск». Чим більше одержано продукції на одиницю ресурсів, тим вища ефективність економіки. Проте ця залежність не така вже й проста. Обмеженість ресурсів неминуче зумовлює за інших однакових умов обмеженість випуску продукції. Однак людина, наприклад, може посіяти ті культури і там, де для них кращі умови, і домогтися набагато кращих результатів. Вона може застосувати більш ефективні сучасні технології, що також забезпечить зростання кінцевого результату, ефективності виробництва. 
Важливим показником ефективного використання людських ресурсів є забезпечення повної зайнятості працездатного населення. У колишньому Радянському Союзі при формальній повній зайнятості населення у виробництві фактично існувало приховане безробіття, коли люди рахувались на роботі, але потенціал їхньої праці використовувався далеко не повно, що знаходило вираження у значно нижчій продуктивності праці порівняно з розвиненими країнами світу. 
Або такий факт. Україна виробляє мало енергоресурсів, особливо нафти й газу, і змушена закуповувати їх в інших країнах, передусім у Росії. Закуплені за високими світовими цінами енергоресурси до того ж неефективно використовуються. Наприклад, Франція споживає 30 млрд. м3 газу, тобто втричі менше, ніж Україна, але при цьому виробляє продукції у 5 разів більше. Сьогодні весь світ широко використовує енергозберігаючі технології, послідовно проводить режим ефективного використання газу, чого в Україні немає. Ефективне використання ресурсів — це дійовий чинник не тільки зменшення витрат валюти на закупівлю енергоресурсів, зовнішньоекономічної незалежності країни, а й виходу її на передові позиції сучасної енергозберігаючої технології. 
Усе це засвідчує, що економікс — суспільна наука, наука про ефективність використання рідкісних та обмежених ресурсів в інтересах найповнішого, максимального задоволення безмежних потреб суспільства. 
Такий підхід до визначення предмета економічної теорії є обґрунтований та істотний, оскільки забезпечує розв'язання докорінних проблем життєдіяльності суспільства. Однак він реалістичний і дійовий для суспільства, яке вже сформувалось і розвивається на прогресивних економічних та політичних засадах. Як ми вже зауважували, проблема ефективного використання ресурсів безпосередньо стосується і України, яка йде шляхом глибоких реформацій до утвердження ринкової економіки. 
Водночас не можна не бачити, що для здійснення соціально-економічних перетворень слід чітко уявляти, які сторони суспільства і в яких напрямах мають перебудовуватися. Тут потрібне набагато повніше розуміння структури економіки країни і суспільства в цілому. З цього погляду вкрай важливо розкрити сутність і основні риси методологічного підходу до визначення предмета економічної теорії. 
Продуктивні сили і виробничі відносини суспільства. Класична методологія виходить з того, що суспільство і його економіка мають складну структуру. Вона включає продуктивні сили, виробничі відносини і надбудову. Ці елементи глибоко взаємозалежні та взаємодіють. Розкривши складові елементи суспільства та його економіки, можна визначити предмет економічної теорії. 
Особисті та матеріально-речові чинники виробництва у своїй сукупності та взаємодії становлять продуктивні сили суспільства. Це означає, що «кістково-мускульна система» (виробниче устаткування), «судинна система» (транспорт, трубопроводи), енергетична й інформаційна системи, виробнича і соціальна інфраструктура, нарешті, багатомільйонна та багатогранна за своєю спеціалізацією та кваліфікацією робоча сила в сукупності становлять продуктивні сили суспільства. Зміст продуктивних сил не можна спрощувати. їхній розвиток характеризує ступінь оволодіння людиною силами і явищами природи. Рівень розвитку продуктивних сил знаходить вираження у продуктивності суспільної праці, яка означає збільшення маси одержаного продукту порівняно з витратами праці на його виготовлення. Ось чому рівень розвитку продуктивних сил, продуктивності суспільної праці є важливим критерієм і показником суспільного прогресу. 
Розвиток продуктивних сил — це єдиний процес історичного розвитку людства. Кожний новий ступінь суспільного прогресу, спираючись на досягнення попереднього етапу, підносить продуктивні сили на новий більш високий рівень розвитку. Саме продуктивні сили втілюють у собі загальнолюдські цінності, які характеризують наступність, спадкоємність у суспільному розвитку. 
Продуктивні сили, відбиваючи ставлення людини, суспільства до природи, характеризують важливий, але лише один бік суспільного виробництва. Адже продуктивні сили, ставлення людини до природи опосередковуються відносинами між людьми. 
А це означає, що продуктивні сили завжди мають певну суспільну форму, яку утворюють відносини між людьми в процесі виробництва, тобто виробничі відносини. Люди виробляють життєві блага не ізольовано, не поодинці, а співпрацюючи у процесі виробництва. Тому виробничі відносини — це друга органічна складова суспільного виробництва. 
Виробничі відносини мають складну структуру. Передусім це єдність організаційно-економічних і соціально-економічних відносин. 
Організаційно-економічні та соціально-економічні відносини. Тривалий час виробничі відносини зводилися виключно до соціально-економічних. Це було пов'язано з пануванням методології, яка ґрунтувалася на ігноруванні загального, загальнолюдського і абсолютизації особливого, класового, специфічного. Однобічність у трактуванні виробничих відносин і звужене розуміння їх не могли не призвести до негативних наслідків. 
Відомо, що усуспільнення виробництва на основі поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва охоплює не тільки розвиток продуктивних сил, технологічного способу виробництва, а й форми організації виробництва і праці, систему відносин спільної праці та взаємного обміну діяльністю у самому процесі виробництва. Організаційно-економічні відносини і форми характеризують власне процес виробництва, комбінацію чинників виробництва незалежно від соціально-економічної форми виробництва. Ці відносини є тим загальним, що властиве різним способам виробництва і, як і продуктивні сили, забезпечують наступність і спадкоємність у розвитку економіки і суспільства в цілому. 
Соціально-економічні відносини — це відносини між людьми з приводу присвоєння ними засобів і результатів виробництва, суспільний спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Ядром соціально-економічних відносин є відносини власності на засоби виробництва. Вони визначають характер економічних відносин між людьми в процесі виробництва, форми розподілу суспільного продукту, його обміну і споживання. Організаційно-економічні відносини і форми, спеціалізація і кооперація праці, концентрація виробництва нерозривно пов'язані з соціально-економічними відносинами, з відносинами виробництва, розподілу, обміну і споживання як з відносинами присвоєння засобів і результатів виробництва. У сукупності вони являють собою діалектичну єдність, яка нерідко виступає в одних категоріях і поняттях. Саме це було підставою для ототожнення організаційно-економічних та соціально-економічних відносин, для зведення економічної системи до сукупності соціально-економічних відносин. Дійсно соціально-економічним відносинам належить визначальна роль у характеристиці економічної системи. Здавалося б, що такий підхід методологічно виправданий. Однак досвід показує, що обмеження сфери виробничих відносин їхнім соціально-економічним аспектом, хоча й головним і визначальним, не виявляє структури економіки повною мірою і до того ж призводить до надмірної ідеологізації виробничих відносин. Внаслідок цього ігнорується загальний характер організаційно-економічних відносин і форм, спільність їх для різних способів виробництва. Багато їхніх елементів необґрунтовано відносилось до специфічних соціально-економічних відносин і форм, що спричиняло помилкові висновки у теорії та невиправдані дії на практиці. 
Усе це наочно засвідчує, наскільки важливо розкривати структуру виробничих відносин як єдність організаційно-економічних та соціально-економічних відносин і форм, адже система виробничих відносин визначає економічний лад суспільства на певному етапі розвитку. Соціально-економічні відносини — це суспільна форма розвитку продуктивних сил, які визначають їх стимули і характер розвитку. Сукупність виробничих відносин є базисом, який визначає надбудову суспільства, що виступає у вигляді політичних, правових, ідеологічних, національних, сімейних та інших суспільних відносин та інституцій, що їм відповідають. Надбудова — це не пасивний елемент. Вона справляє активний зворотний вплив і на базис (виробничі відносини), і на продуктивні сили суспільства. Особливо це стосується такого елемента надбудови, як держава. 
Отже, за класичним, у тому числі марксистським підходом, предметом економічної теорії є дослідження виробничих відносин у тісній взаємодії з продуктивними силами та надбудовою, передусім з економічною роллю держави.

§ 2. Види економічної конкуренції

Конкуренція, як відомо з попереднього параграфа, є складною і багатогранною категорією ринкової економіки. Пізнати її без глибокого аналізу структури, тобто видів, з яких вона складається і які взаємодіють між собою, дуже важко. Для цього слід розподілити конкуренцію на види за певними критеріями (рис. 9.2).

Рис 9.2. Класифікація видів конкуренції

Внутрішньогалузева конкуренція - це боротьба між товаровиробниками однієї галузі за вигідніші умови виробництва і реалізації товарів з метою одержання надприбутку.

Функцією внутрішньогалузевої  конкуренції є зведення індивідуальної вартості товарів до їх єдиної суспільної (ринкової) вартості, яка визначається вартістю товарів, що виробляються за середніх умов галузі й утворюють значну частину її продуктів. За такого суперництва перемагають власники тих підприємств, на яких внаслідок використання досконалішої техніки, технології та організації виробництва індивідуальна вартість товарів менша за їх суспільну вартість, що дає змогу одержувати їм надприбуток. За сучасним неокласичним підходом цей надприбуток є економічним прибутком, що виникає як різниця між сукупним доходом фірми від реалізації продукції та вміненими затратами, що включають нормальний середній прибуток. Наслідком внутрішньогалузевої конкуренції є впровадження досягнень науки і техніки, зниження витрат виробництва, підвищення якості продукції.

Однак внутрішньогалузева конкуренція  не усуває різниці у величині норм прибутку на однакові капітали, вкладені в різні галузі. Цю проблему вирішує міжгалузева конкуренція.

Міжгалузева конкуренція - це боротьба між товаровиробниками різних галузей економіки за найвигідніші умови (сфери) застосування капіталу.

Вона здійснюється у формі стихійної  міграції капіталів з галузей з низькою до галузей з високою нормою прибутку. В результаті цього формується середня норма прибутку в масштабах економіки, яку отримують товаровиробники за принципом: "Рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал".

Переміщуючи капітали до більш ефективних галузей і сфер виробництва, міжгалузева конкуренція сприяє оптимальному використанню виробничих ресурсів суспільства. Одночасно вона встановлює необхідні пропорції в економіці.

У сучасній практиці можна зустрітись із ситуацією, коли в окремих галузях висока прибутковість застосування капіталу, порівняно з іншими, зберігається протягом досить тривалого часу. Головною причиною такого явища є перешкоди на шляху проникнення до цих галузей нових капіталів. Тому в сучасних умовах переважна частка міжгалузевого переливання капіталу відбувається в межах багатогалузевих концернів і конгломератів.

Економічні суб'єкти - учасники внутрішньогалузевої  і міжгалузевої конкуренції, залежно  від ринкових умов і завдань, які  вони перед собою ставлять, можуть здійснювати такі типи конкурентної поведінки: креативну, пристосувальну, гарантували^.

Креативний тип конкурентної поведінки передбачає забезпечення переваг суперникам шляхом введення нових компонентів ринкових відносин (нова продукція, нові технології або нові форми організації виробництва і т. ін.). Суттєвою ознакою креативної конкуренції є прагнення ринкових контрагентів до інновацій, до зміни існуючої структури попиту і пропозиції.

Пристосувальна конкурентна поведінка-це попередження дій конкурентів у галузі модернізації виробництва. Вона застосовується тоді, коли підприємець не впевнений у своїх інноваційних можливостях. У цьому випадку він намагається скопіювати у стислі терміни досягнення своїх суперників.

Гарантувальна конкурентна політика покликана забезпечити стабілізацію на тривалу перспективу досягнутих позицій на ринку та підвищення їх за рахунок поліпшення якості продукції, зміни її асортименту, надання додаткових послуг, пов'язаних з гарантійним обслуговуванням. Цей тип конкурентної поведінки має місце, як правило, тоді, коли підприємець не має можливості суттєво змінювати виробничу й комерційну програми і має слабку інноваційну базу.

З утворенням і розвитком світового  господарства виникає і міжнародна конкуренція.

Міжнародна конкуренція - це конкуренція національних і транснаціональних економічних суб'єктів за найвигідніші у мови виробництва і реалізації товарів та послуг на світовому ринку.

Міжнародна конкуренція поєднує  внутрішньогалузеву і міжгалузеву  форми конкуренції. Вона сприяє переливанню  капіталів і товарів між різними державами, забезпечує збалансований розвиток світового ринку і світового господарства. На світовому ринку домінують національні й транснаціональні компанії найрозвинутіших країн світу.

Досконала (вільна) конкуренція - це така ринкова ситуація, за якої чисельні, незалежно діючі виробники продають ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі контролювати ринкову ціну.

Досконало конкурентний ринок характеризується такими рисами:

- наявність великої кількості  продавців і покупців, жодний з яких не має впливу на ринкову ціну, яка формується на основі попиту і пропозиції;

- кожний виробник випускає однорідний (стандартизований) продукт, що не  відрізняється від продукту інших  продавців;

- бар'єри для входу на ринок  мінімальні або взагалі відсутні;

- немає ніяких штучних обмежень  попиту, пропозиції, переміщення ресурсів;

- кожний продавець і покупець  володіє повною інформацією про  попит, пропозицію і ціну товарів  на ринку.