Виробнича програма підприємства

Основним  показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева (готова) продукція. У  неї входять всі види продукції, напівфабрикати, роботи, послуги, які пройшли виробничий процес у даному підрозділі, відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад готової продукції.

                                                       Вк= Ni *Ці                                            (1.3)

де Вк — випуск (обсяг) кінцевої продукції підрозділу в установлених одиницях виміру;

n — кількість  найменувань виробів (деталей,  комплектів), що виготовляються у  підрозділі;

Nі — випуск виробів і-го найменування у натуральному виразі;

Ці —  загальний вимірник (ціна) і-го виробу.

У підрозділах  з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції її обсяг за певний період виражається більш загальним  показником обсягу виробництва, який на практиці ще називають валовою продукцією. Цей показник обчислюється за формулою:

                                              ВВ=ВК + Н,                                                  (1.4)

У підрозділах  з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції її обсяг за певний період виражається більш загальним  показником обсягу виробництва, який на практиці ще називають валовою продукцією. Цей показник обчислюється за формулою:

                                               ВВ=ВК + Н,                                                 (1.5)

де Вв — обсяг виробництва в певному вимірі;

Н — зміна  залишків незавершеного виробництва  за розрахунковий період у тому самому вимірі.

Величина  Н обчислюється на основі фактичних  запасів незавершеного виробництва  на початок планового періоду (Н1) і розрахункової планової їх величини на кінець періоду (Н2). Якщо виготовляються складні вироби з тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг виробництва (Н) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто  ціна (планова собівартість); множиться  на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем готовності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві досить часто обчислюється умовна кількість одиниць продукції у незавершеному виробництві, після чого загальний обсяг виробництва визначається за формулою (1.5). Умовна кількість продукції обчислюється так:

                                                Nу= ТН.В \ t,                                               (1.6)

де Nу — умовна кількість виробів у незавершеному виробництві;

ТН.В - трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин;

t — трудомісткість  одного виробу, нормо-годин.

Загальний обсяг продукції підрозділів  обчислюється в різних одиницях залежно  від конкретних умов виробництва  і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності. Для визначення динаміки обсягу продукції, продуктивності, фонду зарплати й деяких інших  показників найбільш вдалим є натуральний  вимірник. Але він можливий лише в однономенклатурному вузько спеціалізованому виробництві, яке має обмежену сферу застосування. У багатономенклатурному виробництві потрібні універсальніші вимірники, здатні зробити порівняльними різні вироби і звести їх у загальний обсяг. 
Універсальним, загальним вимірником обсягу продукції є ціни. Досить часто вони й використовуються для визначення обсягу продукції підрозділів підприємства: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, — ринкові ціни, у внутрішньогосподарських підрозділах — трансфертні (планово-розрахункові). На практиці досить широко обсяг продукції (виконаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення - у стабільних (у межах року) нормо-годинах. Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у внутрішньогосподарських підрозділах технологічної спеціалізації. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості продукції, що спрощує формування фонду оплати праці. Разом з тим вимірювання обсягу виробництва в нормогодинах має недоліки. Основні з них такі: по-перше, у разі застосування цього вимірника не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; по-друге, за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких понижується внаслідок механізації та автоматизації виробництва; по-третє, можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі.

Отже, зазначений вимірник не можна вважати достатньо  обґрунтованим.

 

Висновки

 

Виробнича потужність підприємства — це його потенційна здатність (можливість) виготовляти  певну кількість конкретної продукції  в одиницю часу (рік, місяць). Вона формується через задіяння основних засобів і тому ефективність її використання одночасно відображає також і раціональність „віддачі" обладнання, виробничих площ, тобто всього основного капіталу.

Виробнича потужність підприємства (підрозділу) створюється за принципом: що буде вироблятися (яка продукція) і скільки. Такі вихідні  дані використовуються для визначення кількості необхідного обладнання. Кожний виробничий підрозділ (цех, дільниця) застосовує відповідно профільоване (спеціалізоване) обладнання, тому його виробнича потужність є оригінальною (не взаємозамінною). Виходячи з цього, виробнича потужність підприємства в цілому не може бути арифметичною сумою потужностей окремих його підрозділів, вона визначається (приймається) на рівні виробничої можливості підрозділу (цеху, дільниці) тобто „вузького місця" з врахуванням впровадження відповідних техніко-організаційних заходів.

Особливо  важливим є „комплектування" виробничої потужності підприємства з мінімальними витратами (капіталовкладеннями). Це забезпечується тоді, коли виробничу потужність підприємства в цілому „нарощують" суворо послідовним „розблокуванням вузьких місць", впроваджуючи техніко-організаційні заходи екстенсивного й інтенсивного характеру. Вони, відповідно, забезпечують краще використання потужностей в часі (скорочення простоїв) і зменшення витрат часу (праці) на одиницю продукції. Таким чином досягається задіяння резервних можливостей інших підрозділів (цехів, дільниць).

В практиці роботи підприємств економічно доцільним  є раціональне формування виробничої програми на плановий період (місяці, рік). Для цього першочергово враховується величина і якість ринкового попиту, наявні виробничі потужності, а також  фінансові можливості підприємства. Важливість такого завдання полягає в забезпеченні мінімальних витрат на одиницю продукції, тоді при активному збуті продукції одержують оптимальну масу прибутку.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Закон  України “Про підприємства в Україні” № 887-12 від 27.03.91

2. Закон  України “Про оподаткування прибутку підприємства”, 1997 р.

3. Балабанов  И.Т. Основы финансового менеджмента.  Как управлять капиталом. –  М.: Финансы и статистика, 1995.

4. Баканів М.И.,Шеремет А.Д. Теорія аналізу господарської діяльності: -М.: Фінанси і статистика, 1987. -287с.

5. Бандурка А.М., Черв'яків И.М.,Посылкина О.В. Финансовоэкономический аналіз: Підручник.-Харків: Університет внутрішніх справ, 2001.-344с.

6. Берзинь И.Э. “Экономика фирмы” М., ЧМПЭ, 1997.

7. Берзинь И.Э., Застрожнова Н.Н. “Сборник задач по курсу “Экономика машиностроительной промышленности”, М., “Высшая школа”, 1990 г.

8. Горфинкель  В.Я. Купряков Э.Н. “Экономика предприятия”, М., “Юнити”, 1996 г.

9. Зайцев  И.Л. “Экономика промышленного  производства”, М., 1996 г

10. Житня  И.П., Нескреба А.М. Економічний аналіз господарської діяльності підприємств К.:Вища шк. Головне видавництво. 1992.-198с..

11. Економіка  підприємства / за ред. Покропивного С.Ф. К.1995;

12. Економіка підприємства / за ред. Шегди А.В. К.2002;