Програми підвищення продуктивності праці

 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат

з дисципліни « ЕПСТВ»

на  тему: «Програми підвищення продуктивності праці» 
 
 
 

                   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Зміст 
 

       Вступ…………………………………………………………………… .3

       1. Поняття продуктивності і продуктивності  праці……………….… .5

       2. Характеристики продуктивності  праці (показники, чинники, фактори)………………………….…  .………………….……………… ……….8

       3. Програма управління продуктивністю  праці ……………………… 10

       4.Програми  підвищення продуктивності праці……………………….12

       Висновок……………………………………………………………… .19

       Список  використаних джерел………………………………………… .20 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Вступ 

       Однією  з головних та найважливіших загальногосподарських  та галузевих функцій в умовах вітчизняних ринкових реалій є раціональне використання трудових ресурсів на всіх рівнях національної економіки, що сприятиме виготовленню конкурентоспроможної продукції, поліпшенню економічної діяльності і зростанню прибутків працівників. Реалізація цих завдань є неможливою без підвищення продуктивності та ефективності праці.

       З огляду на це виникає потреба у  дослідженні продуктивності праці, як чинника зростання ефективності діяльності підприємства. Вагомий внесок у дослідження категорії "продуктивність праці" зробили такі вчені-економісти: К. Маркс, А. Сміт, А. Б. Бушена, В. Є. Варзара, І. І. Бока, С. Г. Струмиліна, А. К. Гастєв, П. М. Керженцев, С. Г. Струмілін, О. К. Харченко, Ю. М. Рубінський, О. І. Амоша, М. Д. Прокопенко, Д. П. Богиня, Г. Е. Слезінгер, Р. В. Гаврилов, О. Є. Германова, В. С. Астраускас, О. М. Уманський, І. В. Багрова, Ю. В. Буц тощо.

       Проте на сьогодні в Україні майже відсутні концептуальні дослідження та розробки щодо вдосконалення механізму ефективності праці, як пріоритетного напряму державного регулювання; неналежно розроблені теоретико-методологічні аспекти взаємозалежності між ефективністю праці та її стимулюванням, оцінкою ефекту від праці у системах стимулювання; з теоретичної точки зору існує чимало трактувань, що ускладнює єдину термінологію та формування єдиного підходу до дослідження проблем ефективності праці.

       Нехтування  трудовим чинником виявляється насамперед у бракові уваги до проблем матеріального стимулювання. У практиці оплати праці її продуктивність, зазвичай, не беруть до уваги. Розбіжність особистих інтересів працівників та суспільних інтересів, а вони вимагають беззастережного врахування рівня продуктивності праці та раціонального використання матеріальних ресурсів, є однією з основних причин наших економічних негараздів.

       Співвідношення  між темпами зростання продуктивності праці та реальною заробітною платою є однією з основних макроекономічних пропорцій. Практика господарювання на ринкових засадах підтверджує ту незаперечну істину, що результативність будь-якої виробничо-господарської та комерційної діяльності залежить передовсім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази та соціальних аспектів господарювання.

       Нині  продуктивність праці є важливим планово-економічним показником, що характеризує не тільки ступінь використання трудових ресурсів на підприємстві, але  й рівень ефективності всієї ринкової системи в цілому. А це означає, що фундаментальним напрямком розвитку нової ринкової системи повинні  стати стабілізація вітчизняного виробництва  і ріст на цій основі продуктивності праці.

       Управління  продуктивністю праці як складова процесу  управління охоплює планування, організацію, керівництво, контроль і регулювання, які засновані на співвідношенні кількості продукції, що випускається виробничою системою, та витрат на виготовлення цієї продукції. Цей процес не менш важливий, ніж інші контрольні функції.

       Управління  продуктивністю вимагає ефективних контактів і розуміння ролі різних служб у створенні обсягів  виробництва. Воно також потребує розгляду системи з позицій як великих, стратегічних, так і дрібніших, тактичних  і навіть поточних завдань, вміння обґрунтувати зміни та оцінити їх наслідки для  фірми і, що, можливо, найважливіше, здатності пов'язати підвищення продуктивності з її вимірюванням. 
 
 
 
 

1. Поняття продуктивності і  продуктивності праці

 

       Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення природних ресурсів відповідно до потреб людей, створює матеріальні  і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці, має назву "продуктивні  сили". До цієї системи належать працівники; засоби праці; предмети праці; використовувані  сили природи; наука як специфічна продуктивна  сила, особливий фактор; форми і  методи організації виробництва; інформація. Наука перетворилася в окремий  елемент продуктивних сил з початку  розгортання науково-технічної революції (НТР), тобто з середини 50-х років, а інформація — з середини 70-х  років, тобто з початку другого  етапу НТР. Головною продуктивною силою  суспільства є працівники виробничої та невиробничої сфери.

       Водночас  головним критерієм суспільного  прогресу є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистісних (людини) і речових (засобів виробництва) факторів виробництва є найважливішою умовою зростання продуктивності праці, національного багатства.

       Оскільки  ресурси мають межі, важливо їх використовувати ефективно, тобто  досягати намічених цілей з найменшими витратами. Ця умова належить до всіх ресурсів, але стосовно живої праці  — це необхідна передумова. Жива праця, яка пов'язана з витратами  фізичної, нервової та інтелектуальної  енергії людини у процесі виробництва  життєвих благ, в результаті стає продуктивною працею. Продуктивна праця — це праця людини, в результаті якої створюються матеріальні блага та послуги [7, 24]. У сучасному західному суспільстві продуктивна праця має два основні виміри. Перший стосується системи продуктивних сил, другий — відносин власності, в яких знаходить своє втілення соціально-економічна мета розвитку суспільства.

       З цим поняттям тісно пов'язані  поняття "продуктивність праці" і "продуктивність". На перший погляд, вони близькі між собою, але різняться  тим, що продуктивність праці відображає ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг, тобто результативність конкретної праці. Продуктивність праці вимірюється кількістю продукції або послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, затраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. Найбільш точним вираженням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробництва національного доходу на душу населення або на одного працівника.

       Усього  налічують близько 60 факторів зростання  продуктивності праці, які належать лише до системи продуктивних сил. Крім цього, є фактори зростання продуктивності праці, які належать до всього технологічного способу виробництва (тобто продуктивних сил і техніко-економічних відносин), відносин власності, надбудовних відносин (наприклад, удосконалення законодавства) тощо [3, 34].

       Водночас продуктивність — це показник ефективності не конкретного виробництва, а в масштабах міста, регіону, який характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів, інших факторів виробництва. Продуктивність — це здатність економічної системи виробляти корисну продукцію і міра реалізації цієї здатності. Іншими словами, продуктивність — це показник результативності та ефективності виробництва, що характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів та факторів виробництва.

       Згідно  з рекомендаціями Міжнародної організації  праці (МОП) продуктивність відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво, а продуктивність праці — це ступінь ефективності використання конкретної праці, і в її визначенні закладено поняття праці, здатність людини виробляти за одиницю робочого часу певний обсяг продукції [7, 25].

       Крім  того, є ще одне поняття продуктивності праці: це продуктивність суспільної праці, яка характеризує ефективність використання сукупних витрат праці. Під сукупними розуміють витрати живої і минулої (уречевленої у засобах виробництва) праці на виробництво продукції. Показник продуктивності суспільної праці — це узагальнюючий показник ефективності суспільного виробництва, який розраховується як відношення виробленого національного доходу до середньорічної чисельності зайнятих у сфері матеріального виробництва. З переходом до міжнародної методології обліку рівень продуктивності суспільної праці визначається відношенням валового внутрішнього продукту (у ринкових цінах) до середньорічної чисельності економічно активного населення (робоча сила).

       Підвищення  продуктивності праці означає економію сукупної праці (живої та уречевленої), що витрачається на вироблення продукції, зменшення всього матеріалізованого  в продукті робочого часу.

       Варто також зазначити, що поняття "продуктивність" залежить від взаємодії п'яти  факторів виробництва: праці, капіталу, інформаційних потоків, підприємницького хисту та рівня використання природних  ресурсів, де головним є жива праця. Від того, як вона організована, як взаємодіє  з іншими факторами виробництва, які новітні технології сприймає виходячи зі своєї підготовленості, залежить продуктивність на всіх рівнях управління: макро-, мезо- та мікро.

       Підприємство  — це клітинка багатоаспектного господарства країни, а тому від продуктивної роботи кожної ланки залежить стан і розвиток економіки країни загалом.

       Економічна  ефективність — це раціональне й  ефективне використання не лише якогось  одного з факторів виробництва (наприклад, робочої сили), а всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, раціональне управління виробництвом тощо), що передусім залежить від  їх оптимального розподілу.

2. Характеристики продуктивності праці (показники, чинники, фактори)

 

       Під продуктивністю праці як економічною категорією слід розуміти ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ [2, 3]. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що виробляє один працівник за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

       Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції та розраховувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці.

       Натуральні  показники найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть використовуватися лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію.

       Трудові показники потребують налагодженої роботи нормування та обліку. Їх використовують на робочих місцях, дільницях, де дуже великі залишки незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних або вартісних вимірах.

       Вартісні – найуніверсальніші показники, вони застосовуються для визначення рівня та динаміки продуктивності праці.

       Цілеспрямоване  управління продуктивністю праці потребує класифікації чинників її росту. Всі  чинники зростання продуктивності праці діляться на:зовнішні і внутрішні.

       Зовнішні  чинники – це ті, які об’єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства – стратегія і політика, законодавство, ринок, зрушення в суспільстві, природні ресурси.

       Внутрішні чинники – ті, на які підприємство може безпосередньо впливати – продукція, технологія, матеріали, енергія, персонал [4, 143].

       Крім  того на продуктивність праці впливають  фактори, які групуються в такі групи:

       - матеріально-технічні (удосконалення  техніки і технології, застосування  нових видів сировини, матеріалів);

       - організаційні (поглиблення спеціалізації,  комбінування, удосконалення системи  управління організації);

       - економічні (удосконалення методів  планування, систем оплати праці,  участі у прибутках);

       - соціальні (створення належного  морально-психологічного клімату,  нематеріальне заохочення, поліпшення  системи підготовки і перепідготовки  кадрів);