Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки в системі державного регулювання

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра світового сільського господарства

і зовнішньоекономічної діяльності

Реферат

на тему :

Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки в системі державного регулювання

              Виконав :

студент групи Б 3/6

Кравченко Олександр

Перевірила :

Котикова О.І

Миколаїв -2012

План.

ВСТУП

1.      Державна науково-технічна та інноваційна політика

2.      Форми регулювання науково-технічної діяльності

3.      Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні

ВИСНОВКИ

Використана література

1. Державна науково-технічна та інноваційна політика

Державна науково-технічна політика - це складова соціально-економічної політики держави щодо формування умов ефективного науково-технічного розвитку країни, визначення цілей, напрямів, форм її здійснення.

Науково-технічна та інноваційна політика держави мають вирішальний вплив на соціально-економічний розвиток, оскільки виступає як провідний фактор підвищення продуктивності суспільної праці, впливає на структуру економіки, сприяє конкурентоспроможності національної економіки, полегшує та оздоровляє умови праці.

Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1991) науково-технічна діяльність розглядається як інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. її основними видами є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи з доведення науково-технічних знань до стадії їх практичного використання.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, правові та організаційні умови для формування та використання науково-технічного потенціалу, створює інфраструктуру науки, здійснює підготовку наукових кадрів, державне фінансове забезпечення, сприяє створенню ринку науково-технічної продукції, оцінює рівень досліджень, проводить експертизу проектів, встановлює зв’язки з іншими державами в науково-технічному співробітництві.

Науково-технічна політика здійснюється на основі таких принципів:

       демократизації та децентралізації управління в сфері науково-технічного розвитку;

       забезпечення екологічної безпеки;

       збалансування розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

       підтримки конкуренції в науково-технічній сфері;

       сприяння створенню ринку науково-технічної продукції.

Функції формування та реалізації державної науково-технічної політики виконують органи державної влади й управління на всіх ієрархічних рівнях управління:

І рівень - Верховна Рада та Президент України;

II рівень - Кабінет Міністрів України;

III рівень - міністерства, відомства та інші центральні органи управління;

IV рівень - місцеві органи державної влади і управління;

V рівень - організації, установи та підприємства, які беруть участь у здійсненні науково-технічної політики.

Верховна Рада України визначає основні засади, мету, напрями та правову основу науково-технічної діяльності; затверджує обсяги бюджетного фінансування наукових досліджень, відрахувань коштів до Державного інноваційного фонду; затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік національних програм; створює систему кредитно-фінансових та митних регуляторів у науково-технічній політиці.

Президент України сприяє науково-технічному розвиткові з метою забезпечення технологічної незалежності країни, матеріального достатку суспільства. Він визначає систему органів влади у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує контроль за управлінням цією сферою, створює консультаційно-дорадчу раду з питань науково-технічної політики тощо.

Кабінет Міністрів України надає пропозиції щодо пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, забезпечує організацію розробки національних науково-технічних програм, механізм їх реалізації та контроль за виконанням; визначає кошти бюджету, Державного інноваційного фонду та інших державних фондів; здійснює координацію робіт щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності; сприяє укладанням міжнародних угод у сфері науково-технічного співробітництва; розробляє механізми стимулювання науково-технічної діяльності.

Міністерства та відомства реалізують науково-технічну політику в окремій галузі. Центральними органами державного управління в сфері науки і техніки є Державний комітет розвитку техніки, Міністерство освіти і науки України, а також служби сертифікації, експертизи, інформації тощо.

Вони розробляють засади науково-технічного та інноваційного розвитку країни; забезпечують розвиток наукового та науково-технічного потенціалу України; організовують та координують інформаційну, інноваційну діяльність; здійснюють керівництво системою науково-технічної експертизи; забезпечують інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів.

Інші органи влади (міністерства, комітети) здійснюють управління у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності у відповідних галузях; визначають напрями розвитку науково-технологічного потенціалу галузі; формують галузеві науково-технічні програми; організовують випуск сучасної конкурентоспроможної продукції; формують механізм забезпечення науково-технічного розвитку відповідних галузей.

Основними цілями державної науково-технічної та інноваційної діяльності є:

1.       примноження національного багатства на основі використання науково-технічних досягнень;

2.       створення умов для досягнення високого рівня життя кожного члена суспільства, його інтелектуального розвитку;

3.       зміцнення національної безпеки на основі використання науково-технічних досягнень;

4.       створення умов для розвитку науково-технічної творчості.

Досягнення означених цілей і завдань здійснюється шляхом:

       створення сприятливих організаційно-економічних та правових умов для ефективного використання науково-технічного потенціалу.

       розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки, концентрації ресурсів для їх реалізації.

       формування та реалізації довготермінових науково-технічних програм.

       розроблення дієвих механізмів інтеграції науки і виробництва.

       підготовки наукових кадрів та їх соціально-економічного захисту.

       створення сучасної інфраструктури науки.

       встановлення ефективного міжнародного співробітництва у сфері науково-технічної діяльності.

Форми і методи державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності залежать від рівня науково-технічного потенціалу країни.

Науково-технічний потенціал країни - це сукупність національних ресурсів, необхідних для здійснення науково-технічної діяльності, та результати від їх використання.

Складовими науково-технічного потенціалу виступають:

       матеріально-технічна база науки (наукові організації, лабораторії, експериментальні виробництва, інформаційні центри, обладнання тощо);

       наукові кадри (вчені, дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал та ін.);

       результати науково-технічної діяльності (винаходи, відкриття, наукова інформація, патенти, наукові проекти, авторські свідоцтва тощо);

       організаційно-управлінська структура наукової сфери (обсяги фінансування, плани науково-технічної діяльності, завдання з підготовки кадрів, система управління тощо).

Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це, передусім, визнані у світі наукові школи, вагомі та унікальні досягнення в багатьох сферах - розробці нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці тощо. Держава повинна створити такі умови, які зможуть забезпечити примноження цього потенціалу, насамперед його максимальну віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором розробок і досліджень у найсучасніших, найперспективніших напрямах науково-технічного прогресу.

Хоч позиції України в науково-технічній діяльності є досить високими, в останнє десятиріччя у цій сфері мають місце негативні тенденції в усіх підсистемах науково-технічного потенціалу: інноваційному менеджменті (наукові кадри, дослідницькі розробки); інноваційному менеджменті (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсному менеджменті (організація, управління, забезпечення фінансове, матеріально-технічне, інформаційне).

Так, якщо на початку 90-х pp. забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становить 6,7 особи на 1000 населення (у США - 3,8, у Швеції - 3,0, у Франції - 2,2 особи), то нині вона скоротилася втричі. Технологічні дослідження виконують не більше 100 тис. осіб (у 1990 р. - 313 тис). Вітчизняна наука "старіє" - кожний четвертий науковець - пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 % .

Загострюються структурні зміни в інноватиці - більша частина докторів і кандидатів наук зайняті в поза ринковому секторі науки - освіті. У виробничій сфері задіяно лише 0,3 % науковців вищої кваліфікації. Значна частка вчених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджає за межі країни на роботу за контрактами, стажування. Переважає підготовка наукових кадрів у галузях суспільних наук (економічних, політичних, юридичних, філологічних), що не відповідає потребам країни.

Обсяг науково-технічних робіт в Україні зменшився в 4 рази. У ліцензійній торгівлі склалося негативне сальдо, яке зростає. На 10 тис. населення припадає 0,5 % охоронних документів на інтелектуальну власність (патентів) (у США - 3,5% , Японії - 27%).

.2. Форми регулювання науково-технічної діяльності

Досягнення цілей і завдань науково-технічної політики здійснюється державою шляхом застосування форм прямого та непрямого регулювання.

До важелів прямого регулювання в сфері науково-технічної діяльності належать:

       визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;

       формування державних науково-технічних програм;

       доведення державних замовлень на науково-технічні розробки;

       бюджетне фінансування фундаментальних досліджень та реалізації науково-технічних програм;

       проведення державної науково-технічної експертизи;

       підготовка науково-технічних кадрів вищої кваліфікації;

       здійснення патентної та ліцензійної діяльності.

До важелів непрямого регулювання науково-технічної діяльності належать:

       створення сприятливих умов для здійснення науково-технічної діяльності всіма суб´єктами підприємництва;

       правовий захист інтелектуальної власності;

       звільнення від оподаткування, введення пільгового режиму оподаткування суб´єктів господарювання в сфері науково-технічної діяльності;

       введення пільгового кредитування;

       встановлення взаємовигідних міжнародних зв´язків;

       пропагування науково-технічних досягнень;

       стимулювання науково-технічної творчості.

Завданням регулювання науково-технічної діяльності є створення оптимального механізму поєднання ринкових і державних важелів впливу на науково-технічні процеси, їх орієнтація на економічне зростання та інтеграцію у світову економіку.

Ринковий і державний механізми регулювання по-різному впливають на ефективність науково-технічної діяльності, зумовлюють різні дії і політику в цій сфері (рис. 1).

Рис. 1. Умови ринкового і державного регулювання науково-технічної діяльності

Ринкові механізми розвитку науково-технічної діяльності зумовлюють потребу в політиці сприяння активізації приватного бізнесу, створення однакових правових умов захисту інтелектуальної власності, господарювання, конкуренції.