інфраструктура ринку праці

 

ВСТУП

 

Інфраструктура ринку праці включає державні і недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, що забезпечують взаємодію між попитом і пропозицією праці.

Основною функцією інфраструктури ринку праці є регулювання  відносин між роботодавцями і  працівниками з приводу оплати праці, її умов, вирішення соціально-трудових конфліктів. У країнах з розвиненою ринковою економікою провідною силою регулювання ринку праці є колективно-договірна система. Безсумнівною перевагою колективно-договірного регулювання ринку праці є гнучкість прийняття взаємовигідних рішень, яку не можна порівняти ні з законодавчими, ні з адміністративними методами. Умови колективного договору набирають форму угоди між роботодавцями та працівниками, яка зобов'язує обидві сторони діяти у відповідності з цими умовами, не вдаючись до крайніх заходів — страйків чи масових звільнень, що забезпечує економічну та соціальну стабільність.

Цивілізований ринок праці, окрім  взаємодії роботодавців і найманих працівників, передбачає також наявність  інституційних структур захисту  колективних інтересів обох сторін (наприклад, профспілок, спілок підприємців, об'єднань працівників з обмеженою конкурентноздатністю тощо) і державного посередництва в питаннях соціального партнерства. Участь спеціальних державних органів у відносинах суб'єктів ринку праці покликана забезпечувати паритетність відносин, організовувати і регулювати політику зайнятості за допомогою економічних інструментів та правових норм.

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. Необхідність, сутність та значення розвитку інфраструктури ринку праці

Важливим напрямом процесу  розбудови соціально-орієнтованих ринкових відносин в Україні є  формування такої інфраструктури національного  ринку праці, що забезпечує його ефективне  функціонування та відповідає ринковим умовам господарювання.

Для визначення змісту категорії "інфраструктура ринку праці" необхідно, перш за все, визначитись  із змістом загального поняття "інфраструктура".

Категорія "інфраструктура" походить від сполучення латинських слів infra, що перекладається як "нижче, під" та structura , що в перекладі означає "будова, розташування", і визначається як комплекс галузей господарства, обслуговуючих виробництво, включаючи  будівництво доріг, каналів, водосховищ, портів, мостів, аеродромів, складів, енергетичних господарств, транспорт, зв'язок, водозабезпечення та каналізацію, освіту, науку, охорону здоров'я [9, с. 199].

Інфраструктура ринку праці- це сукупність об'єктів, що забезпечують функціонування ринку праці, сприяють ефективній зайнятості, регулюють відносини між роботодавцями і працівниками з приводу оплати праці, вирішення трудових конфліктів, управлінням міграційними процесами в країні.

При цьому об'єкти, що забезпечують функціонування ринку праці, правомірно поділити на дві групи:

1) організації та установи, що забезпечують функціонування  ринку праці,

2) нормативно-правове середовище, що регулює співвідношення попиту  та пропозиції на ринку праці.

Правомірність включення  до складу об'єктів інфраструктури нормативно-правового середовища підтверджується  українськими вченими-економістами Буряком  П. Ю., Карпінським Б. А., Григор'євою М. І. Так, інфраструктура ринку праці ними визначається як "державні та недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, що взаємодіють між попитом і пропозицією праці" [8,с.256]. Іншими українськими економістами інфраструктура ринку праці визначається як "сукупність суб'єктів, які забезпечують організаційно, економічно, правово і науково-методично, тобто всебічно, функціонування ринку праці, не допускаючи стихійності в його розвитку" [7, с. 204]. При цьому основною задачею інфраструктури ринку праці визначається забезпечення підвищення гнучкості та ефективності функціонування ринку праці за рахунок:

- розповсюдження інформації, яка, по-перше, забезпечить скорочення часу пошуку вакансій безробітними і необхідних працівників підприємствами;

- по-друге, сприятиме найму роботодавцями працівників, що відповідають їх вимогам;

- по-третє, яка б до зводила працівникам знайти робоче місце з відповідними умовами праці і задовольняючим їх рівнем заробітної плати;

- професійного консультування і навчання безробітних новим професіям та спеціальностям;

- квотування робочих місць тим, хто об'єктивно не здатен конкурувати на рівних на ринку праці; організації і сприяння розширенню сфери докладання праці;

- отримання масових звільнень і запобігання масовому безробіттю;

- розвитку і раціоналізації фінансування заходів щодо цілеспрямованого розвитку ринку праці і підвищення рівня продуктивної зайнятості населення;

розробки і наукового  обґрунтування заходів державної  політики зайнятості населення та контролю за їх реалізацією.

 

 

РОЗДІЛ ІІ. Організації та установи, що забезпечують функціонування ринку праці

До організацій та установ, що забезпечують функціонування ринку  праці відносять державні органи управління ринком праці країни національного, регіонального та місцевого рівня; недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові та профспілкові служби господарюючих  суб'єктів країни, організації роботодавців, громадські організації. Особливе місце  при цьому займають державні органи влади, які одночасно виступають і елементом інфраструктури ринку  праці і суб'єктом управління інфраструктурою ринку праці.

Система органів державного управління ринком праці включає  сукупність органів державної законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавча  вітка влади представлена Верховною  Радою України, відповідає за підготовку та прийняття законодавчих актів  з формування та регулювання ринку  праці. Виконавча влада, представлена в Україні Кабінетом Міністрів  України, реалізує виконання законів. Кабінет Міністрів України (уряд) формує міністерства, комітети, відомства, які спеціалізуються на вирішенні  функціональних завдань. Судові органи влади здійснюють правосуддя, вирішення  конфліктів на ринку праці. До судової  влади належать Конституційний, Верховний  та Арбітражний суди, а також Міністерство юстиції.

Центральним органом виконавчої влади з питань регулювання ринку  праці є Міністерство праці та соціальної політики України, що працює у взаємодії з органами виконавчої влади областей, міст Києва й Сімферополя. Одним із основних завдань Міністерства праці та соціальної політики України  є: регулювання ринку праці та зайнятості населення [6, с. 25].

Міністерству праці та соціальної політики України підпорядковуються  такі установи, як Державна служба зайнятості України, Національна академія праці, Центральне бюро нормативів з питань праці, Інститут підготовки та підвищення кваліфікації кадрів та ін.Головна  роль в управлінні ринком праці належить Державній службі зайнятості, яка, згідно із Законом України "Про зайнятість населення", займається реалізацією  державної політики зайнятості населення, професійною орієнтацію, підготовкою і перепідготовкою, працевлаштуванням та соціальною підтримкою тимчасово не працюючих громадян у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України [2, с. 18].

До складу державної служби зайнятості входять також навчальні  заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні  центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи і  організації, підпорядковані службі зайнятості. У складі державної служби зайнятості створюється інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства  про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від  форм власності і господарювання, фермерами та іншими роботодавцями[2, с.18].

До обов'язків Державної  служби зайнятості відносять [2, с. 19]:

аналіз та прогноз попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й державних органів  управління про стан ринку праці;

консультування громадян, власників підприємств, установ  і організацій або уповноважених  ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

облік вільних робочих  місць і громадян, які звертаються  з питань працевлаштування; збір та опрацювання адміністративних даних, які відображають стан ринку праці та становище в сфері зайнятості населення;

надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи і  власникам підприємств, установ, організацій  або уповноваженим ними органам  у підборі необхідних працівників;

Поряд із Міністерством праці  та соціальної політики України функції  управління ринком праці виконують  інші міністерства та відомства України, такі як Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Державний комітет з молодіжної політики, спорту і туризму, Міністерство охорони здоров'я, підлеглі їм об'єднання, підприємства, установи та організації.

Наукові дослідження з  питань розвитку ринку праці України  проводяться співробітниками Ради по вивченню продуктивних сил України  НАН України, Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економіки, Інституту економіко-правових досліджень НАН України у м. Донецьку, Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин у м. Луганську та ін.

Особливе місце в інфраструктурі ринку праці займають інститути  соціального партнерства. Крім органів  державної влади до їх складу входять  професійні спілки та їх об'єднання, а  також організації роботодавців та їх об'єднання. Роль інститутів соціального  партнерства на ринку праці розкривається  самим визначенням соціального  партнерства. Соціальне партнерство  розглядається як система правових і організаційних норм, принципів, структур, процедур (заходів), які спрямовані на забезпечення взаємодії між найманими  працівниками, роботодавцями, державними органами влади в регулюванні  соціально-трудових відносин на національному, галузевому, регіональному рівнях та рівні підприємств (організацій) [4,с.126]. Соціальне партнерство- система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Сторонами соціального партнерства є професійні спілки та їх об'єднання, інші організації найманих працівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства; роботодавці, їх організації та об'єднання; держава в особі виконавчих органів влади і органів місцевого самоврядування.

Метою соціального партнерства  є досягнення соціального миру в  суспільстві, забезпечення балансу  соціально-економічних інтересів  трудящих і роботодавців, сприяння взаєморозумінню між ними, запобігання  конфліктам і залагодження суперечностей для створення необхідних умов поступального економічного розвитку, підвищення життєвого рівня сторін.

Організації роботодавців та їх об'єднання- створюються і діють з метою представництва та захисту законних інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства.

Організація роботодавців- громадська неприбуткова організація, яка об'єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їх прав та інтересів. Для виконання своїх статутних завдань організації роботодавців мають право на добровільних засадах створювати або вступати до об'єднань організацій роботодавців і вільно виходити з них.

РОЗДІЛ ІІІ. Нормативно-правове середовище, що регулює ринок праці України

Нормативно-правова система  регулювання ринку праці в  Україні має досить різноманітні правові засади і ґрунтується  на основних положеннях Конституції  України, Кодексу законів про  працю, Законів України "Про зайнятість населення", "Про Державну програму зайнятості населення на 2006—2009 роки", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування  на випадок безробіття", "Про  охорону праці", "Про освіту", "Про колективні договори і угоди", "Про підвищення соціальних гарантій для трудящих", Указом президента "Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні  на період до 2010 року", Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Основних напрямів проведення державної  політики зайнятості на період до 2009 року" регіональними програмами зайнятості населення т. ін. Крім того, існує ряд додаткових соціальних гарантій   у сфері зайнятості, встановлених для соціально вразливих категорій населення. Такі гарантії регламентуються, наприклад, Законом України "Про основи соціального захисту інвалідів в України", "Про державну допомогу сім'ям із дітьми" та ін.

До системи законодавчо-нормативних  документів входять також Генеральна та галузеві (тарифні) угоди, колективні договори та інші правові акти. Багаторівнева система колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин дозволяє на основі співпраці і компромісів погодити інтереси головних суб'єктів сучасних економічних процесів; роботодавців і найманих робітників при посередництві держави. Практично баланс інтересів між партнерами в сфері виробництва і послуг в ринковій економіці надходить своє відображення в колективних угодах різних рівнів і в індивідуальних трудових договорах (контрактах).