Суспільні фінанси

СУСПІЛЬНІ ФІНАНСИ ТА ЇХ РОЛЬ У РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

      Для з’ясування суті і структури суспільних фінансів України важливо визначитися  з структурою фінансової системи нашої країни, складовою якої є суспільні фінанси. Більшість українських вчених розглядає фінансову систему з двох сторін: за внутрішньою будовою і організаційною структурою. За внутрішньою будовою фінансова система – це сукупність відносно відокремлених взаємопов’язаних фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу й перерозподілу ВВП.  Фінансова система за організаційною будовою – це сукупність фінансових органів та інститутів, які управляють грошовими потоками.

      Національні фінансові системи, на думку В. Опаріна, відображають структуру фінансів окремих країн. До їх складу входять:

      – фінанси суб’єктів господарювання;

      – страхування;

      – державні фінанси;

      – міжнародні фінансові відносини;

      – внутрішній фінансовий ринок.

      На  наш погляд, в структурі фінансової системи країни в умовах глобалізованої економіки недоцільно виділяти таку складову, як міжнародні фінансові відносини. Це пов’язано з тим, що фінансова система України повністю входить у світові фінанси, а не якимось її окремим елементом. Про необхідність саме такого розгляду структури фінансової системи країни свідчить негативний вплив світової фінансової кризи 2008–2009 років на всі складові фінансової системи України. Крім того, ВВП нашої країни донедавна майже на 60% формувався за рахунок експорту, що свідчить про відкритість нашої фінансової системи в цілому, а не окремих її складових.

      Нерозуміння цих сучасних реалій призводить до негативних наслідків на практиці. Деякі українські політики найвищого рангу вважали в жовтні 2008 р., що фінансова криза у розвинутих країнах обійде фінансову систему України стороною. Відповідно не був прийнятий кризовий бюджет на 2009 р. та інші непопулярні заходи, що й призвело до обвалу гривні щодо долара наприкінці 2008 – на початку 2009 рр., до визнання України міжнародним співтовариством як країни, яка найбільше постраждала від світової економічної кризи 2008–2009 рр. (поряд з Ісландією, Угорщиною і Латвією). Але названим країнам зразу була надана необхідна фінансова допомога з фондів ЄС, інших міжнародних організацій Україна ж опинилася сам на сам з наслідками світової фінансової кризи. Негативні наслідки цієї кризи для нашої країни можуть бути ще більшими, якщо не стабілізується політична ситуація в Україні.

      Інший український фінансист, О. Ковалюк  вважає, що фінансова система охоплює  сферу фінансів (об’єкт фінансової системи); сукупність фінансових органів (суб’єкт фінансової системи); фінансовий механізм (засіб взаємодії суб’єкта й об’єкта фінансової системи).

      На  думку М. Крупки фінансову систему  можна розглядати як інфраструктуру різних фінансових інститутів, які здійснюють фінансові операції та одночасно є суб’єктами і об’єктами управління фінансами.

      У західній фінансовій науці переважає  трактування фінансової системи  у контексті функціонування фінансового ринку. Наприклад, З. Боді та           Р. Мертон характеризують фінансову систему як сукупність ринків та інших інститутів, що використовуються для укладання фінансових угод, обміну активами і ризиками. Ця система включає ринки акцій, облігацій та інших фінансових інструментів, фінансових посередників (таких, як банки і страхові компанії), та органи, які регулюють діяльність усіх цих установ.

      Але існують й інші підходи. Зокрема  П. Роуз і Д. Фрезер розглядають фінансову систему країни досить широко, відносячи до неї мережу фінансових ринків, фінансові інституції, бізнесові структури, фінанси домогосподарств та уряду.

      На  підставі досвіду розвинутих країн, до складу фінансової системи України  щораз більше вчених нашої країни пропонують включати:

      1) державні фінанси; 

      2) фінанси підприємств;

      3) страхування; 

      4) фінансовий ринок;

      5) фінанси домогосподарств. 

      Якщо  стосовно перших трьох елементів фінансової системи в українській фінансовій науці, як правило, не виникає суттєвихзаперечень, то щодо включення до неї фінансового ринку та фінансів домогосподарств ще йдуть дискусії. Враховуючи, що ринкова економіка – це взаємодія трьох секторів: домогосподарств, фірм та уряду, то й до фінансової системи необхідно включати відповідно фінанси домогосподарств, фінанси підприємств, державні фінанси, страхування, а також сполучний елемент між ними - фінансовий ринок.

      Водночас, виділення у фінансовій системі  державних фінансів вимагає вирішення  складної теоретичної проблеми. Враховуючи, що до їх складу сьогодні включають не тільки державний, а й місцеві бюджети, які за українським законодавством є порівняно самостійними утвореннями, то замість категорії „державні фінанси”, доцільно використовувати термін “суспільні фінанси” (або – публічні фінанси, як це робиться у підручниках з фінансів у багатьох країнах світу).

      С. Слухай уважає, що замість категорії “державні фінанси” потрібно використовувати категорію “суспільні фінанси”, оскільки крім держави участь у вирішенні суспільних питань беруть і територіальні громади, інтереси яких не є адекватними державним, а фінансування суспільних благ здійснюється не лише коштом держави, а й за рахунок акумульованих місцевими громадами коштів. У цьому випадку структура фінансової системи виглядатиме наступним чином:

      1) суспільні фінанси; 

      2) фінанси підприємств; 

      3) страхування;

      4) фінансовий ринок; 

      5) фінанси домогосподарств. 

      Як  уважає О. Длугопольський, публічні фінанси охоплюють доходи і видатки центрального та місцевих урядів, а також структурні взаємозв’язки між ними, визначення яких відбувається у середовищі представницької влади. Відповідно структура суспільних фінансів включає:

      1) сукупність усіх бюджетів держави;

      2) державні фонди цільового і  нецільового призначення; 

      3) фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності;

      4) державний кредит;

      5) державне майнове та особисте страхування.

      Тобто, суспільні фінанси охоплюють  державні і місцеві фінанси.

      Аналіз  зарубіжної та вітчизняної фінансової літератури дозволяє дати наступне визначення суті суспільних фінансів: це взаємозв’язки та процеси, пов’язані з формуванням і використанням суспільних грошових коштів, які забезпечують функціонування суспільного сектора країни (або публічного сектора за західною термінологією).

      Суть  суспільних фінансів реалізується через  їх функції. Виходячи з економічних  функцій держави суспільні фінанси повинні виконувати такі функції:

       1) функцію алокації;

      2) функцію перерозподілу;

      3) стабілізаційну функцію. 

      Зміст функції алокації полягає у забезпеченні фінансовими ресурсами держави та місцевих органів влади, щоб вони належним чином виконували свої завдання.

      Перерозподільча функція суспільних фінансів характеризує процеси перерозподілу фінансових ресурсів в суспільстві на користь держави та місцевих органів самоврядування, державного сектору, малозабезпечених верст населення тощо.

      Стабілізаційна  функція суспільних фінансів забезпечує оптимальний розвиток суспільства за допомогою використання таких інструментів, як державні та місцеві податки, державні та місцеві видатки.

      Важливо знайти оптимальне співвідношення між ними, чого поки не вдається досягнути в Україні. Виходом з цього становища може стати використання принципу “найменшої шкоди” при реформування податкової системи України та оптимізації видатків бюджету.

      Основою суспільних фінансів України є зведений бюджет, доходна частина якого формується переважно з податкових надходжень та позичкових ресурсів, а видаткова – використовується на утримання бюджетних установ, оборону країни, допомогу малозабезпеченим верствам населення тощо.

        В Україні бюджетна система складається з Державного бюджету та місцевих бюджетів, які разом утворюють зведений бюджет, що є розрахунковою величиною.

      Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. До бюджетів місцевого самоврядування належать

бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

      Ресурси, які перебувають у розпорядженні  держави, значно більші в країнах  з трансформаційною економікою, ніж у розвинутих країнах, що свідчить про їх недостатньо ефективне функціонування

      Бюджетна  система України ще має значні недоліки. Вона не кореспондується  із завданнями економічного зростання, виконує суто фіскальну функцію. Якщо у 2003 р. доходи Зведеного бюджету, Пенсійного фонду та інших соціальних цільових фондів складали 34,6% ВВП, у 2006 р. –

38,8, а  за результатами 2009 р. – 48,7%, що свідчило про надмірну фіскальну функцію суспільних фінансів в 2009 р.

      Такий рівень державного споживання, який можуть дозволити собі лише розвинені країни, є фактично непосильним для реального сектора економіки України, що, з іншого боку, пояснює існування значної тіньової економіки в нашій країні.

      З даних, що характеризують динаміку структурних змін у бюджетній системі України за рівнями адміністративно-територіального поділу, видно посилення рівня централізації державних коштів у центральному бюджеті, що пов’язано з розвитком механізмів бюджетного вирівнювання.

      Сьогодні  понад 90% усіх місцевих бюджетів є дотаційними. Причому дотації вирівнювання обласним, районним і бюджетам міст надаються саме з Державного бюджету України. Таке бюджетне вирівнювання перетворилося практично у суцільну зрівнялівку. Однак якщо тактично система бюджетного вирівнювання в Україні може бути виправдана, то стратегічно вона неефективна: наслідки – фінансові дисбаланси – без усунення причини цього явища можуть бути нескінченими.

      На  думку В. Опаріна, настав час розробити  програму регіонального фінансового вирівнювання в Україні. Ця програма має бути спрямована на вирівнювання фінансового потенціалу адміністративно-територіальних одиниць і населених пунктів, тобто має охоплювати всю фінансову систему, а не тільки бюджет. Відповідно, основним її інструментом мають стати субвенції інвестиційного спрямування. Тому Україні, як і іншим країнам із трансформаційною економікою, потрібно зменшувати перерозподільчі процеси на користь збільшення фінансових ресурсів недержавного сектора, що сприятиме розвиткові економіки. Це потребує розробки нового бюджетного механізму, який би враховував економічну ситуацію, що склалася в світі та в Україні в кінці першого десятиріччя ХХІ ст.

      Які ж методи обмеження зростання державних витрат використовуються сьогодні? В сучасній фінансовій науці сформулювався консенсус відносно того, що самими лише зверненнями до політиків із вимогами про скорочення державних видатків мети досягнути не можливо, оскільки політики мають у своїх руках практично необмежені повноваження в бюджетних питаннях і водночас не зацікавлені в скороченні державних витрат. Радикальні зміни в цій сфері можуть відбутися лише у вигляді суттєвого обмеження їхньої бюджетної компетенції, що і відбувається в розвинутих країнах. Заходи щодо обмеження зростання державних витрат можна згрупувати за такими двома ознаками: кількісні фіскальні обмеження й обмеження щодо порядку прийняття фіскальних рішень. За кількісних фіскальних обмежень державним інституціям, відповідальним за прийняття політичних рішень у фіскальній сфері, не дозволяється переходити за встановлений граничний рівень оподаткування (наприклад, за рівень податкової квоти у ВВП). Процедурні фіскальні обмеження полягають у регламентації порядку прийняття рішень у сфері оподаткування.