Динаміка поширення злочинності до і після застосування смертної кари

Міністерство  освіти і науки України

   Прикарпатський  національний університет ім.. В. Стефаника

   Юридичний інститут 

  Реферат

   з БЖД

   На  тему:

   «Динаміка поширення злочинності  до і після скасування смертної кари» 
 

                            Виконав:

          Студент групи Пр-23

     Пінчук Назар

     Перевірив:

     Доцент кафедри ФіХТТ

       Лоп’янко Михайло Антонович 

. 

Івано-Франківськ

2010

Тезаурус

Смертна кара – вища міра покарання, страта злочинця чи неугодної владі особи, засудженої на смерть за скоєння особливо тяжких злочинів чи дій, що протиречать державній політиці країни.

Злочин  – свідомий вольовий вчинок людини, який виражений у конкретній дії або бездіяльності.

Газова  камера – приміщення, яка призначене для страти людей шляхом отруєння газом.

Електричний стілець - пристрій, що використовується для виконання вироку про смертну кару за допомогою електричного струму високої напруги.

Обезголовлювання  — одна із найстародавніших форм страти, що представляє собою фізичне відділення голови живої істоти від тіла.

Шибениця  — пристосування (зазвичай з дерева) для приведення у виконання смертної кари через повішення.

Цькування хижаками (Damnatio ad bestias) — кривава форма страти чи тортур. Користувалася величезною популярністю в більшості країн, завдяки своєму видовищу.

Гаррота (ісп. garrote, dar garrote — закручування, затягування; страчувати) — знаряддя страти та тортур.

Гільйотина  — пристрій, який використовується для відтинання голови при здійсненні смертної кари.

Протягання  під кілем (кілювання) (keelhaul; keelhauling) — покарання на флоті на всіх морях і океанах в XVII столітті.

Четвертування — вид страти, при якому відсікаються кінцівки.

                                                      ВСТУП

     Проблема  застосування смертної кари є однією з головних на сьогодні в міжнародному праві. Тенденції гуманізації права  цілком заперечує її, тоді як багато провідних держав світу застосовують її як вид покарання. Чи врятує вона суспільство від злочинності? Чи порушує вона основні права людини? Однозначно можна сказати, що питання смертної кари стосується багатьох сфер нашого життя, а особливо – правової. Всі ці фактори роблять дану тему актуальною проблемою національного права багатьох країн та міжнародного права в цілому.         Визначивши головні тенденції і закономірності історичного процесу, можна сформулювати наступні висновки. Смертна кара - інститут загальнолюдський, а не запозичений одним народом у іншого. Прообразом смертної кари була кривава помста. Вона і смертна кара знаходяться у тісному генетичному зв'язку: ці інститути є відплатою за діяння. Перехід від кривавої помсти до смертної кари здійснювався шляхом встановлення інституту грошової пені. В XI - XV ст., по мірі розвитку держави і права, відбулось юридичне закріплення смертної кари. Превалювання в XVI - XVII ст. в правовій політиці держави цілей відплати і залякування розширило сферу її законодавчого закріплення і збільшило об'єм застосування на практиці.           Пам'ятки права свідчать про найжорстокіші способи виконання смертної кари — відсікання голови, повішення, утоплення, спалення, колесування, четвертування та ін.       Загальне пом'якшення моралі, розвиток науки і гуманітарних вчень, негативний досвід практики залякувальних репресій і усвідомлення користі помірних покарань привели в XVIII - XIX ст. до поступового обмеження сфери застосування смертної кари.        Кожна епоха вносила свою точку зору на проблему смертної кари, але майже будь-яка державна влада намагалася зберегти цю міру покарання у своєму каральному механізмі, відстоюючи безумовне право використовувати її на свій розсуд.           У міжнародних та європейських організаціях, у деяких друкованих працях і пресі протягом значного історичного часу було наведено чимало аргументів «за» і «проти» смертної кари як виду покарання за вчинений злочин. Неоднозначність правової та громадської думки з цієї проблеми позначилася і на національному законодавстві багатьох держав світу.  Безумовно, смертна кара — це вбивство за вбивство, до того ж від імені держави. Кожна держава вирішує цю проблему, виходячи з багатьох аспектів внутрішнього державного життя: політичних, економічних та соціальних. У другій половині 20 ст. понад 80 держав світу, у тому числі держави Західної Європи, скасували смертну кару. Кожна із зазначених держав скасувала смертну кару як вид покарання, прийнявши відповідний закон. Але чимало держав зберігають у своїх законах покарання смертю.   Зробивши екскурс в історію застосування цієї міри покарання в Україні в радянський період, можна дійти висновку, що вона, як правило, не відповідала своєму законодавчому визначенню як виняткової міри покарання, так як постійно (всі здійснені державою відміни - з 4 січня 1918 р. по 28 листопада 1918 р.; з 26 травня 1947 р. по 12 травня 1950 р. -були актами короткочасними і такими, що переслідували суто політичні цілі) застосовувалася до значної категорії осіб і за велике коло злочинних діянь. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Екскурс в історію

     Майже всі суспільства людства на певній стадії свого розвитку застосовували  смертну кару до кримінальних і політичних злочинців. "Руська Правда", як і "варварські правди", не передбачала смертної кари. Спроби її запровадження у  Київській Русі робилися, але не прижилися. Найвищою, винятковою мірою покарання було вигнання ("поток і розграбленіє"), яке не виключало загибелі засудженого, бо на вигнанця не поширювався захист закону. Систематичне застосування смертної кари в Україні почалося у Литовський період її історії ("Судібник" Казимира IV Ягеллончика 1468 р. та "Статут Литовський" 1529 р.).        У середньовічній Іспанії публічна страта — автодафе («справа віри») була обставлена дуже пишно і урочисто. Ритуал автодафе включав барвистий хід, героями якого були засуджені, одягнені в спеціальні костюми (сан-беніто), розмальовані зображеннями бісів і язиками полум'я. Попереду процесії несли опудала або намальовані зображення тих засуджених, яким вдалося втекти або померти до страти. Ці чучела (зображення) спалювали так само, як і живих людей.         У Севільї для спалювання споруджували так звані «кемадеро», по чотирьох кутах якого стояли кам'яні статуї біблейських пророків — до них прив'язували засуджених. У багатьох країнах при зведенні на ешафот (повішення, обезголовлювання) або перед розстрілом били барабани, глашатай урочисто зачитував список злочинів і вирок. Нерідко на стратах своїх політичних супротивників були присутні монархи і вищі сановники держави.            У Франції по Кодексу Наполеона засудженому за батьковбивство (або за посягання на життя і особу імператора) перед стратою відрубували кість правої руки. Це положення було відмінене в 1832 році, але ще до 1958 року кримінальний кодекс у Франції передбачав особливий ритуал страти батьковбивці: злочинець повинен був супроводитися до місця страти босоніж, у сорочці, з чорним покривалом на голові.     У Росії до революції 1917 року публічно сповіщали про виконання кожного смертного вироку. При Сталіні, починаючи з 1930-х років, це стало державною таємницею. У перші роки радянської влади розстріл за вироком суду виконувався органами Наркомату юстиції, ВНК (ГПУ, ОГПУ), часто прямо у дворі цих установ. Розстрілюваних виводили з підвалу вночі, засліплювали фарами вантажівок і відкривали по ним вогонь. Шум заведених моторів заглушав постріли. З кінця 1920 року монополія розстрілів належала тільки ОГПУ, а з 1934 року перейшла у ведення НКВС (НКДБ, МДБ, МВС, КДБ) СРСР. Страти здійснювалися не публічно, а в підвалах спеціальних розстрільних в'язниць. Звуконепроникні підвали цих в'язниць обладнані спеціальною доріжкою, крокуючи по якій засуджений отримує кулю в потилицю і омивається автоматичним пристроєм для змивання крові.  У нацистській Німеччині безліч смертних вироків через повішення виконувалася в берлінській в'язниці Плотцензєє. Засуджених містили в наручниках в підвалі, звідки чиновник приводив їх для страти. Приміщення, де здійснювалася страта, було розділене упоперек чорною завісою, що засмикувалася при її звершенні, але іноді не приховувалася від слідуючого чекаючого своєї черги на страту ув'язненого. Коли приводили засудженого, прокурор оголошував: «Обвинувачений! Ви засуджені Народною судовою палатою до страти через повішення і зараз кат виконає свій обов'язок». При страті був присутній адвокат засудженого, який не мав права розголошувати хід екзекуції.           Римський імператор Тіберій придумав наступний вид тортур-страт: з наміром напоївши людей доп'яна вином, їм, захмелілим і безпорадним, перев'язували члени, і вони знемагали від затримання сечі. Інший імператор Гай Калігула застосовував перепилювання людини пилкою. Коли подорожчала худоба, якою відгодовували диких звірів для гладіаторських видовищ, Калігула велів годувати звірів злочинцями з в'язниць, не розбираючи міри їх провини.         Схоже «розважався» російський цар Іван Грозний. Одна з його улюблених видів страт — зашити засудженого у ведмедячу шкуру (називалося це «обшити ведведно») і потім зацькувати собаками. Так був страчений новгородський єпископ Леонід. Іноді на людей нацьковували ведмедів (природно, в цьому випадку їх не «обшивали ведведно»). Іван Грозний взагалі любив всякого роду нестандартні страти і страти з «гумором». Дворянина по прізвищу Овцин він повісив на одній щаблині з вівцею. Декілька ченців він наказав одного разу прив'язати до бочки з порохом і висадити — нехай, мовляв, вони, подібно до ангелів, відразу летять на небеса.            Лікаря Єлисея Бомбелія за наказом царя страчували так: вивернули з суглобів руки, вивихнули ноги, ізрізали спину дротяними батогами, потім прив'язали до дерев'яного стовпа і розводили під ним вогонь, нарешті, напівживого відвезли на санях у в'язницю, де він і помер від ран.   Голову іноземного наказу (міністра закордонних справ, сучасною мовою) Івана Михайловича Віськоватого за наказом Грозного прив'язали до стовпа, а потім наближені царя підходили до засудженого і кожен вирізував у нього з тіла по шматку м'яса. Один з опричників, Іван Реутов, «невдало» відрізував шматок, внаслідок чого Віськоватий помер. Тоді Грозний звинуватив Реутова в тому, що він зробив це навмисне, щоб скоротити муки Віськоватого і велів стратити його. Але від страти Реутов уберігся, встигнувши захворіти чумою і померти.        З інших видів екзотичних страт, що застосовувалися Грозним, було поперемінне обливання засудженого крутим кип'ятком і холодною водою; так був страчений скарбник Микита Фуников-Курцев. Сучасники розповідають, що в кінці липня 1570 року, коли на Червоній площі в Москві відбулися масові страти, цар наказав у багатьох вирізувати з живої шкіри ремені, а з інших зовсім зняти шкіру і кожному своєму придворному визначив він, коли той повинен померти, і для кожного призначив різний рід смерті: у одних він наказав відрубати праву і ліву руку і ногу, а потім тільки голову, іншим же розрубати живіт, а потім відрубати руки, ноги, голову. Грозний любив «комбіновані» види страт. Під час страт в Новгороді цар наказував підпалювати людей спеціальним горючим складом («пожежею»), потім обпалених і змучених, їх прив'язували до саней і пускали коней ускач. Тіла волочилися по мерзлій землі, залишаючи криваві смуги. Потім їх скидали в річку Волхов з моста. Разом з цими нещасними до річки везли їх дружин і дітей. Жінкам пов'язували назад руки з ногами, прив'язували до них дітей і теж кидали в студену річку. А там, в човнах плавали опричники, які добивали тих, хто спливав, баграми і сокирами. Ще один вид страт, що застосовувався при Івані Грозному — кип'ятіння в рідині. Використовувався він, головним чином, по відношенню до державних зрадників. Засудженого садили в казан, наповнений маслом, вином або водою, втягали його руки в спеціально вмонтовані в казан кільця і ставили казан на вогонь, поступово підігріваючи рідину до кипіння. У середньовічній Німеччині так само розправлялися з фальшивомонетниками. Іншим видом покарання для них, по так званому Любекському праву, було зняття з голови волосся разом з шкірою. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ. Смертна кара в Україні –  чи можливе відновлення?

Проблема смертної кари в Україні знову набуває  актуальності. Нещодавно про відновлення  цього виду покарання заявили деякі народні обранці, підготувавши відповідний законопроект. Головний міліціант України Юрій Луценко виступає за відновлення смертної кари у вигляді розстрілу за особливо тяжкі злочини проти особи. Цілком природно, що подіні заяви провокують діаметрально-протилежні суспільні настрої.   Смертна кара (вища міра покарання) — страта злочинця, засудженого на смерть за скоєння особливо тяжких злочинів, визначених державою. Протокол Європейської конвенції про права людини, що передбачає цілковите скасування страти, набув чинності 1 липня 2003 року. Вступаючи в Раду Європи в листопаді 1995 року, Україна узяла на себе зобов'язання запровадити негайний мораторій на всі страти і цілковито відмінити їх протягом трьох років. Де-факто в країні з березня 1997 року діяв мораторій на застосування страти.         У лютому 2000 року Україна ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка свідчить, що «страта повинна бути скасована. Ніхто не може бути засуджений до подібного покарання або страчений». Зараз у світі налічується 129 країн (серед них і Україна), які скасували страту в законі або на практиці, і всього 68 країн, які застосовують цей вид покарання.           За даними «Міжнародної амністії», до 1995 року в Україні був один з найвищих у світі показників за кількістю страт: 1994 року в нашій країні були винесені 143 смертних вироки (тільки два пом'якшені) і 60 осіб страчено. За перші шість місяців 1995 року ще 74 людини засуджено до страти. При цьому число випадків, коли смертні вироки були скасовані за апеляцією або пом'якшені за помилуванням, було близько 25 і 20 відповідно.           Наприкінці минулого року ООН ухвалила безпрецедентну резолюцію, що закликає нації ввести мораторій на страту. Пропозицію про введення мораторію підтримали 99 держав, «проти» проголосували 52 держави, 33 країни утрималися.           Проти документа проголосували Китай, Ірак, Іран і США, які очолюють «чорний» список світових лідерів за стратами засуджених. Білорусь, єдина з європейських країн, що практикує вищу міру покарання, за що зазнає критики з боку країн ЄС, при голосуванні утрималася.  Резолюція Генеральної асамблеї не має обов'язкової сили, проте є політичним сигналом для лідерів світу. Подібний документ прийнятий вперше в історії об'єднаних націй і, на думку більшості учасників, продемонстрував перемогу гуманістичних переконань.   Головну роль у скасуванні смертної кари в Україні відіграв Конституційний Суд України, який після тривалих дискусій ухвалив рішення щодо неконституційності ст. 24 КК України, що передбачала смертну кару як вид покарання. У квітні 2001 р. український парламент прийняв новий КК України, який замінив смертну кару на довічне позбавлення волі. А в березні 2007 р. Президент підписав Закон України «Про приєднання до Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що стосується скасування смертної кари». Однак, на думку багатьох правників та пересічних громадян, заміна смертної кари довічним позбавленням волі була передчасною і не відповідала тій криміногенній ситуації, яка склалася в державі, а замінивши покарання смертю довічним ув’язненням, влада свідомо дала надію на волю серійним вбивцям.   На думку заслуженого юриста України Бориса Свиридова, це підтверджує Кримінально-виконавчий кодекс України, прийнятий 11 липня 2003 р., у спеціальному розділі якого йдеться про те,  що засуджений до довічного позбавлення волі має можливість після фактичного відбуття не менше 20 років покарання подати до Президента України клопотання про помилування. У разі помилування визначене засудженому покарання заміняється позбавленням волі на певний строк, але не менше двадцяти п’яти років. Тобто перед такими небезпечними злочинцями відкривається перспектива звільнення від відбування покарання.

     За  українським законодавством засуджених до довічного ув’язнення тримають у виправних колоніях максимального  рівня безпеки, причому окремо від  інших категорій засуджених. Зрозуміло, що забезпечення такого порядку для зазначеного контингенту потребує від держави створення нових колоній або перепрофілювання діючих. Крім цього, якщо врахувати потреби засуджених, то вони обходяться пересічним працюючим громадянам - платникам податків - щорічно у 14 тис. грн. У той час як зусилля працюючих спрямовуються на створення для злочинців найбільш комфортних умов у місцях відбування покарання, жорстокі вбивства продовжуються. Основною причиною цього є не те, що злочинців не лякає довічне ув’язнення, а їхня впевненість у безкарності.  Тобто фактично наше суспільство стикається з такою ситуацією, коли ті, хто страждав від злочинів (рідні, близькі загиблих) рахунок утримують злочинців, сплачують податки.

     «Нинішній стан криміногенної ситуації загрожує національній безпеці України. У світовій класифікації щодо кількості злочинів на 100 тис. осіб Україна посіла торік 11-е місце. Соціологічні опитування свідчать, що майже 60% населення вважає за доцільне відновити вищу міру покарання за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Оскільки, скасувавши смертну кару, ми не стабілізували економіку, не прискорили моральний прогрес, не позбулися злочинності», - вважає пан Свиридов.      Смертна кара не є стовідсотковою гарантією запобігання умисним злочинам. Багато хто вважає негуманним позбавлення життя людини. Але Борис Свиридов впевнений, що держава таким чином здійснює правосуддя, на відміну від злочинців, які позбавляють людину невід’ємного права на життя заради втіхи. «Звірячі катування, численні людські жертви, вбивства з особливою жорстокістю, безкарність, зухвалість – ось вагомі аргументи на захист смертної кари. Принципи законності, демократизму, рівності громадян перед законом, які переплітаються з невідворотною відповідальністю тих, хто зазіхнув на їхнє життя, фактично спотворені. Народ ніколи не визнавав абстрактного гуманізму. Тож не дивно, що останнім часом дедалі частіше лунають голоси стосовно перегляду міри кримінальної відповідальності за умисні вбивства. На сьогодні є і соціальні, і моральні передумови для того, аби порушувати питання про відновлення в кримінальному законодавстві смертної кари», - стверджує правник. Лідер Компартії України, голова фракції комуністів у Верховній Раді Петро Симоненко вважає, що «збереження життя маніякам, які вбивають десятки людей, не має нічого спільного з принципом гуманності». Саме тому, на численні вимоги громадян України з метою посилення відповідальності за особливо тяжкі злочини, умисні убивства, вчинені при обтяжуючих обставинах, Петром Симоненком та народним депутатом Олександром Голубом було розроблено та запропоновано законопроект «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо видів покарань». Документ пропонує включити в систему покарань, встановлених КК України, смертну кару за умисні вбивства при обтяжуючих обставинах .           «Цим законопроектом передбачається встановити можливість застосування як виняткової міри покарання смертної кари за особливо тяжкі злочини, умисні вбивства при обтяжуючих обставинах. Внесення цієї пропозиції є відповіддю на настійні вимоги багатьох громадян України, занепокоєних тим, що в країні вчинюється велика кількість дуже тяжких злочинів. За даними Міністерства внутрішніх справ, від трьох до п’яти тисяч на рік. Причому, нерідко вони вчинюються злочинними угрупованнями, супроводжуються зґвалтуваннями, розбійними нападами, грабіжництвом, іншими тяжкими злочинами, - наголосив лідер комуністів. - За 1991-2006 роки було зареєстровано більше 70 тисяч умисних убивств і замахів на убивство. Особливу тривогу викликають дії маніяків, які тривалий час тероризують населення і вбивають десятки людей. Збереження життя таким виродкам не має нічого спільного з принципом гуманності».  Враховуючи винятковий характер смертної кари як міри покарання, комуністи запропонували встановити, що справи про умисні вбивства, вчинені при чітко визначених у Кримінальному кодексі України обтяжуючих обставинах і за які може бути призначена зазначена міра покарання, розглядаються судом за участю присяжних. Законопроект також обмежує це покарання: цей захід не може застосовуватися до тих, кому не виповнилося 18 років, до тих, хто старше 65 років, або до вагітних жінок тощо.  А з метою недопущення судових помилок запропонували протягом шести місяців вирок не виконувати, і таким чином давати  можливість ще раз провести перевірку всіх обставин справи. При істотному зменшенні таких злочинів ця міра покарання може бути переглянута.         «Ми також впевнені, що введення в кримінальне законодавство нашої країни виняткової міри покарання за умисні вбивства при обтяжуючих обставинах стане ефективним засобом протидії цьому. Крім того, 78 держав і територіальних утворень зберігають і застосовують смертну кару, в тому числі й Сполучені Штати Америки. Загальна декларація прав людини смертну кару не забороняє, а Міжнародний пакт громадських і політичних прав дозволяє її застосування за найтяжчі злочини», - наголосив Петро Симоненко.           Зовсім іншої думки дотримуються представники правозахисних організацій. Олександр Букалов, голова ради правозахисної організації «Донецький Меморіал», зауважує, що попри очікування міжнародної спільноти про впровадження Україною з першого дня членства її у РЄ мораторію на виконання смертних вироків, країна півтора року продовжувала страчувати своїх громадян. До 17 березня 1997 року, коли страти припинились, було страчено 212 осіб. І тоді час країна зазнала жорсткої критики за недотримання своїх зобов’язань, вона була на межі виключення з Ради Європи. Внаслідок безвідповідальності політиків, які з проблеми скасування смертної кари створили тему для суперечок, імідж країни суттєво постраждав. Одні політики намагалися впроваджувати європейські цінності, інші лякали суспільство сплеском злочинності, якщо смертну кару буде скасовано.         Правник запевняє, що після скасування жорстокого покарання ніяких сплесків злочинності не спостерігалося. «Життя довело те, що  у цивілізованих країнах вже знали давно: суворість покарання  надто мало впливає на рівень злочинності та на тяжкість деяких злочинів. Вирішувати проблеми боротьби зі злочинністю, в першу чергу, суворістю покарань – спосіб варварський та хибний, а використовувати смертну кару як покарання – культивувати у суспільстві стандарти помсти замість стандартів усвідомленої поваги до права, до життя громадян.  Я вже не кажу про можливість помилок, які виправити неможливо. А «надійність», справедливість та «безпомилковість» нашої судової системи всім відома, - підкреслив експерт. - Роки гарячих дискусій про доцільність скасування смертної кари довели для мене, що її скасування – не намагання врятувати життя убивцям та жорстоким злочинцям. Це проблема кожного з нас – чи можемо ми взяти на себе відповідальність за те, щоб погодитися з тим, аби одна людина відбирала життя у іншої людини, навіть злочинця».    Пан Букалов переконаний, що мати власні переконання, в тому числі бути прихильником або супротивником використання смертної кари, – це власний вибір кожної людини, це її право вважати так або інакше.    Натомість політик або чиновник, на думку правозахисника, має бути надто обережним у публічному висловленні своєї позиції з даного питання. Факт заяви про доцільність застосування смертної кари – це не виявлення свободи слова, а неповага до публічно проголошених країною цінностей, це шкодить іміджу країни. У випадку такої заяви публічна особа повинна мати мужність визнати свою помилку. Така можливість існує, як і можливість виправити судову помилку за відсутності смертної кари у країні, на відміну від відсутності такої можливості, коли смертна кара є.     За словами координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана, до заяви Юрія Луценка про необхідність відновлення смертної кари в Україні, їхня організація ставиться вкрай негативно.     «Така заява керівника найбільшого правоохоронного органу держави, члена українського уряду, сформованого парламентською більшістю, вказує на  загрозу юридичного популізму, підкреслює нерозуміння найвищими посадовцями  країни положень Конституції України та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України», - стверджує Дмитро Гройсман.      Визнавши неконституційною існування смертної кари як виду покарання в Кримінальному кодексі України, Конституційний Суд України в своєму рішенні від 29.12.1999 року вказав серед іншого, що «смертна кара як вид покарання суперечить також статті  28 Конституції  України, відповідно до якої «ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».    Названа стаття відтворює положення  статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних  свобод 1950 року. Відтак, той хто закликає до відновлення смертної кари,  виступає за легалізацію катувань, заборонених міжнародним правом та Конституцією України навічно без жодних обмежень та  винятків. Особливо цинічно такі заклики звучать з вуст міністра внутрішніх справ, у відомстві якого катування, приниження людської гідності та знущання над затриманими є щоденною практикою кожного територіального підрозділу МВС, про що існує безліч повідомлень в ЗМІ. Відновлення смертної кари не лише не сумісне із задекларованим в Україні наміром інтеграції з ЄС, воно виключає навіть членство України в Раді Європи, оскільки суперечитиме приписами як Факультативного Протоколу №6, так і обов'язкового Протоколу №13 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованих Законом України від 09.02.2006 року. Смертну кару неможливо відновити і після внесення змін до Конституції України, не порушивши при цьому міжнародні зобов'язання України як країни, що приєдналася до Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що стосується скасування смертної кари , оскільки з моменту ратифікації цього Протоколу він розглядається як невід'ємна частина Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який, у свою чергу, є одним із найважливіших міжнародно-правових документів у галузі прав людини. «Проголошуючи такі безвідповідальні та безсовісні заяви, як заклик до відновлення смертної кари, Юрій Луценко не може прикриватися правом людини на вільне висловлення власної думки, оскільки є відповідальним чиновником системи виконавчої влади, і його публічні заяви, що спрямовані до антиконституційного обмеження прав та свобод людини, лежать поза межами свободи вираження. Привселюдні заклики до убивств та катувань, яких припустився Луценко, мають бути публічно засуджені українським урядом, авторитет якого було заплямовано», - підкреслив координатор Вінницької правозахисної групи.