Вчення про природну очаговість інфекційних захворювань

 

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І ВЧЕННЯ ПРО  ПРИРОДНУ ОЧАГОВІСТЬ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

1. Вчення про природну очаговість інфекційних захворювань
2. Фактори формування природної очаговості і захворювань
3. Механізм циркулювання в природі збудників хвороб з природною очаговістю

 

РОЗДІЛ 2 ХВОРОБИ ЛЮДИНИ З  ПРИРОДНОЮ ОЧАГОВІСТЮ

2.1 Причини виникнення  хвороб людини з природною  очаговістю

2.2 Виникнення нових хвороб  на базі хвороб з природною  очаговістю

2.3 Методи боротьби з  хворобами

 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Для проникнення збудників  інфекційних захворювань в організм людини необхідною умовою є так звані  «ворота» інфекції, тобто шлях, яким збудник може потрапити в організм у такій кількості, щоб виникло  захворювання і розвивався епідемічний  процес (безперервний ланцюг заражень і захворювань, що відбуваються одне за одним).

Епідемія — масове розповсюдження захворювань, пов'язаних з поширенням одного виду збудника. Якщо епідемія охоплює кілька країн або цілий континент, її звуть пандемією.

Епідемія розвивається тільки за умови наявності трьох факторів: 
•  джерела інфекції; 
•  механізму передачі збудника; 
•  людей, які піддаються захворюванням.

Отже, з метою профілактики інфекцій необхідно впливати на всі  три фактори одночасно. Лише тоді боротьба із захворюваннями буде ефективною.

Щодо першої умови, тобто  джерела інфекцій, застосовується ряд  заходів, щоб локалізувати збудника і попередити його поширення. У разі виникнення осередка дуже небезпечних захворювань, які у всіх випадках призводять до смерті людей, або якщо збудник хвороб невідомої природи, застосовують карантин.

Карантин  —  це комплекс режимних,  адміністративних і санітарно-епідеміологічних заходів, спрямованих на попередження поширення хвороб і ліквідацію осередка зараження. Карантин передбачає озброєну охорону останнього, заборону переміщення за межі карантинної зони осіб та груп людей, які не пройшли тимчасової ізоляції і медичного обстеження, вивозу  із  зони  карантину  будь-яких  речей  без  попереднього знезараження, а також проїзду транспорту через осередок зараження. Під час карантину обмежуються контакти серед населення, на підприємствах та установах вводиться спеціальний режим праці.

Медичний персонал, який працює з хворими, повинен бути одягнений в спеціальні протимікробні костюми, що є попередженням внутрішнього поширення інфекції у лікарнях, поліклініках та інших медичних закладах. 
Якщо лабораторними дослідами не встановлено небезпечних для життя мікроорганізмів і немає загрози виникнення масових захворювань, карантин може бути замінений на обсервацію.

Обсервація — комплекс заходів, спрямованих на підсилене спостереження за осередком зараження і вжиття лікувально-профілактичних і обмежувальних заходів. Строки карантину і обсервації залежать від максимального інкубаційного періоду збудника, що відлічується з моменту ізоляції останнього хворого і повного закінчення знезараження території. Режимні заходи під час обсервації менш суворі і допускають, хоч з обмеженнями, вхід і вихід із зараженої території, вивіз і ввіз речей після їх дезінфекції.

Невід'ємною ланкою у боротьбі з джерелом інфекції є знезараження, або дезінфекція.

Дезінфекція — це комплекс спеціальних заходів щодо знищення збудників заразних захворювань у навколишньому середовищі. Розрізняють профілактичну, поточну і завершувальну дезінфекції.

Профілактична дезінфекція проводиться з метою попередження можливості виникнення інфекційних захворювань або зараження предметів і речей загального користування.

Поточну дезінфекцію проводять  там, де точно виявлений збудник, наприклад у кімнаті, де перебуває  хворий. Така дезінфекція застосовується з метою попередження розсіювання  хвороботворних мікроорганізмів у  навколишньому середовищі. Вона передбачає знезараження предметів користування хворого, його виділень.

Завершувальна дезінфекція проводиться в осередку масових захворювань після ізоляції, госпіталізації, одужання чи смерті хворих з метою повного знищення усіх збудників, щоб уникнути повернення інфекції.

Мета роботи – на основі літературних даних проаналізувати природну очаговість інфекційних захворювань людини

Завдання роботи:

1) дати характеристику  умовам виникнення природної очаговісті інфекційних захворювань людини;

2) розглянути причини  розвитку очаговісті інфекційних захворювань людини;

3) розглянути методи боротьби з інфекційними хворобами;

4) проаналізувати причини  виникнення нових хвороб на базі очаговості інфекційних захворювань.

Об’єктом курсової роботи природна очаговість інфекційних захворювань.

Предметом курсової роботи є дослідження природної очаговості інфекційних захворювань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І ВЧЕННЯ ПРО  ПРИРОДНУ ОЧАГОВІСТЬ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

1. Вчення про природну очаговість інфекційних захворювань

 

Природна очаговость, особливість  деяких хвороб, що полягає в тому, що їх збудники, специфічні переносники  і тварини, — резервуари збудника необмежено довгий час існують в  природних умовах (вогнищах) незалежно  від проживання людини.[7, c. 14] Людина заражається збудниками хвороб диких тварин, потрапляючи тимчасово або проживаючи постійно на території природного вогнища. Характерна межа хвороб с природною очаговістю — наявність природних резервуарів збудників серед диких тварин (переважно гризунів) і птахів. Найбільш виражена природна очаговость трансмісивних хвороб, при яких поширення інфекції відбувається за посередництва кровососучих членистоногих (наприклад, кліщі, заражені від хворих тварин, нападаючи на здорових, передають їм інфекцію); т.ч. збудник захворювання циркулює по ланцюгу: тварина — переносник — тварина.

До природно-осередкових хвороб людини, по Е. Н. Павловському, який вперше (1938) ввів поняття природна очаговость, відносяться: чума, туляремія, кліщовий і японський енцефаліт, сказ, лептоспірози, шкірний лейшманіоз, кліщовий поворотний тиф, деякі гельмінтози (наприклад, опісторхоз, трихіноз) і ін. [13, c. 123]

Епідемічний осередок, за визначенням Л.В. Громашевського, – місце перебування джерела збудника з навколишньою територією у тих межах, в яких заразний чинник може передатись оточуючим. [8, c. 76]

У конкретній епідемічній ситуації можна говорити про "сімейні осередки”, "вуличні осередки”, осередки у дитячих і медичних закладах тощо. Нові зараження можуть виникати через різні проміжки часу, які, однак, не перевищують тривалості збереження збудника поза його джерелом. Отже, осередок існує в просторі й часі. Його вважають ліквідованим лише тоді, коли в його межах повністю припиняється циркуляція збудника.  

Інтенсивність епідемічного процесу буває різною. Розрізняють три її   ступені: спорадичну захворюваність, епідемію і пандемію.    

Спорадична захворюваність – звичайний (мінімальний) рівень захворюваності, властивий конкретній інфекційній хворобі у певній

місцевості або країні. Для багатьох інфекційних хвороб вона ототожнюється з поодинокими випадками захворювання.

Епідемія характеризується значним підвищенням рівня захворюваності   порівняно із спорадичною   (у 3-10 і більше разів).

Пандемія – масове розповсюдження інфекційної хвороби, яка значно перевищує інтенсивність епідемій, що спостерігались при конкретній хворобі в історичних умовах, які склались на певній території.

Наприклад, у благополучні роки захворюваність на грип становить  щоденно 1 випадок на 1000 жителів. Такий  стан свідчить про епідемічне благополуччя і оцінюється як спорадична захворюваність. Під час епідемії грипу кількість хворих зростає у 5-10 разів, тобто грип уражає близько 1 %  населення. Зрідка спалахує дуже жорстока епідемія грипу, яка охоплює 25 % населення і більше, що свідчить про наявність пандемії.     

Крім епідемічних захворювань розрізняють ендемічні інфекції (від грецького en – у, всередині, demos – народ). Ендемічними називають такі хвороби, які постійно трапляються у певній місцевості і не мають тенденції до поширення за її межі. Це деякі інфекційні хвороби, які "прив’язані” до конкретної території завдяки тому, що саме на ній постійно проживають носії збудника – дикі тварини (частіше гризуни) та їх паразити – кровососні комахи. Перші виступають у ролі джерела збудника, другі – її переносника. Вони у процесі еволюції живого світу сформували стійкі природні осередки деяких інфекційних хвороб. Людина може заразитись, перебуваючи на   території вказаного осередку інфекції. Типовою ілюстрацією сказаного може бути кліщовий енцефаліт. Цю небезпечну хворобу спричиняють віруси,   якими заражені кліщі, що паразитують на тілі теплокровних тварин. Кліщі переносять вірус від хворої тварини до здорової, а також передають свому потомству трансоваріально. Тому природні осередки кліщового енцефаліту дуже стійкі. Перебуваючи на території такого природного осередку, людина може наразитись на напад кліща – носія вірусу кліщового енцефаліту і заразитись. Інша хвороба – малярія – ендемічна лише для тих регіонів, де живуть малярійні комарі, лептоспіроз – для територій, де є гризуни і створюються сприятливі умови для зберігання збудників у довкіллі (наявність водойм, лужних ґрунтів тощо).

Деякі інфекційні хвороби  не реєструються серед населення  певної країни або місцевості, але  можуть завозитись з інших регіонів (наприклад, випадки завезення в  Україну трипаносомозу або шкірного лейшманіозу з країн Африки або  Близького Сходу). Такі хвороби називаються екзотичними, або завізними. Ймовірність їх появи дуже зросла в останні десятиліття у зв’язку з міграцією людей, розширенням економічних, культурних і політичних зв’язків між різними країнами. [8,c.23]

Поняття "природно-осередкові інфекції” введене Є.Н. Павловським. У природі, незалежно від людини, одвічно існують території, заселені тваринами, серед яких циркулюють патогенні мікроорганізми (або інші паразити). Передача збудників у тваринному світі здійснюється за допомогою різноманітних механізмів, однак провідне значення, як встановив Є.Н. Павловський, має трансмісивний. Зокрема, найбільше значення у перенесенні збудників мають комарі (японський енцефаліт), москіти (лейшманіози), блохи (чума), іксодові кліщі (кліщовий енцефаліт, кримська геморагічна гарячка, туляремія), аргасові кліщі (кліщовий поворотний тиф). Хребетні тварини мають біологічні зв’язки з кровосисними комахами, які, у свою чергу, здатні передавати збудників іншим хижим чи травоїдним тваринам. У такий спосіб необмежено довго здійснюється циркуляція збудників у природних осередках.

За своєю структурою природні осередки інфекції неоднорідні: на якихось  ділянках вона зберігається відносно стійко (ядра осередку), на інших існує  тимчасово і зникає (ділянки винесення  інфекції) або ж через непридатність  територій для мешкання членистоногих  чи їх теплокровних хазяїнів – не з’являється  ніколи (ділянки, вільні від інфекції).

Люди, з’являючись на території  природного осередку інфекційної хвороби, наражаються на небезпеку зараження (наприклад, при укусах комах-переносників) і в разі сприйнятливості можуть занедужати. Однак людина є швидше випадковою ланкою у циркуляції збудника в природі, так званим "епідемічним тупиком”. Природно-осередкова інфекція ж існувала до людини, може існувати і після того, як вона покине ензоотичну територію.

Проте людська діяльність безпосередньо відображається на природному осередку. Так, створення водосховищ, меліорація ґрунтів, освоєння цілинних земель, внесення мінеральних добрив, вирубка лісів, будівництво міст можуть створити умови, несприятливі для виживання тварин, що є джерелами чи переносниками збудника. Тому й природний осередок може зникнути. Буває й навпаки – війни, стихійні лиха, завезення на нові території заражених тварин призводять до руйнації комунального господарства, збільшення території природного осередку і виникнення нових   (антропургічних) осередків. Так, внаслідок господарської діяльності людини збудники бруцельозу, сибірки майже повністю перейшли до паразитування на свійських тваринах. Природна осередковість як така у цих випадках майже не має епідеміологічного значення. [9, c.76]

При більшості природно-осередкових  хвороб епідемічний процес здійснюється за типом ендемії, проте можливі  й спалахи (епідемії) захворювань. У  зв’язку з активною міграцією  людей нерідкі й випадки екзотичної (завізної) захворюваності серед осіб, що повернулися з території природного осередку.  

 

 

 

2. Фактори формування природної очаговості і захворювань

 

Якщо в природних вогнищах є  тільки один вид тварин-донорів, то їх називають моногостальними, а якщо є декілька тварин-донорів, то такі вогнища - полігостальні.

Характерною епідеміологічної особливістю  хвороб з природною очаговістю є сезонність, що зумовлено біологією тварин - хранителів інфекційного початку в природних біотопах (зимова сплячка - при чумі) або активністю переносників. Другою епідеміологічною особливістю цих захворювань є зв'язок з певною територією, з певними кліматично-географічними умовами (ензоотичность, ендемічність). Для природно-вогнищевих інфекцій характерний віялоподібні тип передачі збудників. Це означає, що від однієї тварини-донора заражаються одночасно багато людей, які найчастіше є біологічним тупиком для збудника.[14, c.167]

Вплив природних умов також висловлено і на другу ланку епідемічного процесу - на фактори передачі інфекції.

Особливе значення природний чинник набуває в тих випадках, коли переносниками  є кліщі та інші членистоногі, крім того, давно відома у розвитку природно-вогнищевих інфекцій роль фактора чисельності  переносників, чим менше переносників, тим нижче захворюваність, аж до ліквідації. Також відома роль кліматичного чинника на розвиток збудників в  організмі переносника (температура). Велике значення природних процесів відзначається також і при  деяких інших інфекціях, факторами  передачі заразного початку при  яких є об'єкти неживої природи (вода відкритих водоймів, забруднена стічними водами, процеси самоочищення відбуваються у воді, грунті, їх інтенсивність і пр.). Сприяючи швидкому розвитку і прискоренню цих процесів, ми сприяємо зниженню та ліквідації шлунково-кишкових та інших інфекцій.[13, c.67]

Аналіз факторів природи осередків трансмісивних хвороб необхідний для розуміння їх виникнення і умов розвитку спалахів відповідних захворювань. Рівним чином він є основою для побудови системи радикальних заходів щодо знешкодження або повної ліквідації вогнищ хвороб. Основним методом розробки цієї проблеми служать комплексні еколого-паразитологічні, біоценологічні та епідеміологічні дослідження. Основною ідеєю розробки цих питань є виявлення шляхів циркуляціі збудників трансмісивних хвороб на основі розкриття біоценотичних зв'язків між дикими і домашніми тваринами, їх ектопаразитами - резервуарами збудників хвороб і людиною. Цими даними, в першу голову, визначаються умови існування вогнища розглянутої хвороби в природі, що, в свою чергу, відкриває перспективи можливості ліквідації таких осередків.