Сутність і структура політичної влади

                             Сутність і структура політичної  влади 

Влада ідеальна та влада реальна

Конституція України в  ст. 5 проголошує, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні  є народ. Народ здійснює владу  і безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». В цьому універсальному визначенні зосереджено головне, універсальне поняття політичної науки про політичне життя суспільства. У ньому як феномен суспільного життя влада представлена державою, її установами та ресурсами, що повинні сприяти ефективному задоволенню загальнозначимих, групових і приватних інтересів.

Це є ідеальна модель суспільства. Це є спрощене уявлення про реальності політичного буття. Вона в своїй основі, як і будь-яка інша модель спирається на окремі «ідеальні» конструкції, що дають змогу розглянути основні характеристики явищ або процесів, що вивчаються. У нашому випадку такою ідеальною конструкцією є влада, як суспільне явище. Тобто, влада в «чистому вигляді», яка абстрагує себе від інтересів еліти, окремих класів і груп, корпорацій тощо. Але ця «ідеальна влада» бере на себе відповідальність за долю народу, за окремі групи або нації в цілому, намагаючись забезпечити їх благополуччя.

Ідеальна влада, звичайно, чиста абстракція. Вона ніколи не може реалізуватися, як ніколи не існує й ідеального газу чи світла. Будь-яка влада породжується людьми з їхніми інтересами, недугами, устремліннями, з їхньою приналежністю до окремої групи, класу, клану і т. д. Говорячи, що ідеальна влада має своєю базою народ, ми цим самим стверджуємо це абстрактно, оскільки будь-який народ — це сукупність величезної кількості основних класів, груп, прошарків тощо, яким притаманна неймовірна різноманітність інтересів, устремлінь. І що характерно, ці інтереси і цілі суперечливі і навіть антагоністичні.

В той же час у кожної нації, народу, які проживають на одній  території, завжди існують окремі домінуючі  цілі, домінуючі намагання. І «ідеальна  влада» повинна їх використовувати, повинна на них спиратися і  пропонувати програму дій, які їм відповідають.

Тому через розуміння  сутності «ідеальної влади», її відносної  простоти і наочності ми зможемо  збагнути складність і суперечливість сучасних реальностей.

Генеза і природа  публічної влади

Політична влада в її сучасній державно-публічній формі існує не так давно, лише близько п'яти тисячоліть. До цього ж існувала влада з додержавними структурами управління і самоорганізації, які виникли близько 40 тис років тому, в епоху пізнього (або верхнього) палеоліту, з появою кроманьйонської людини (Homo Sapiens). На цьому етапі історії людства інтереси окремої людини та інтереси всього племені чи роду ще не розрізнялися, будь-які прояви індивідуального були винятком і поставали як рудименти тваринного егоїзму. Початкове здійснення спільних справ і управління ними було спільною турботою всіх і не виокремлювалось в якусь самостійну галузь суспільної практики, відповідальність за спільну справу відчували й несли всі члени спільноти.

Влада як суспільне явище  зароджувалася саме як концентрований вияв спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі, як відбиття потреби  спільноти у збереженні своєї  цілісності. Первісна влада, підпорядкування  волі індивіда, волі колективу, суспільства  — це влада освячених звичаїв, традицій, це регулювання людських взаємин, заборон (табу), ритуалів тощо.

Відносини влади в рамках кровно-родинних зв'язків засновувалися  на статевовіковому поділі праці. Значна частина управлінських функцій  здійснювалася ще самим сімейно-родинним колективом, який великою мірою був  і суб'єктом, і об'єктом управління. Проте матеріальний прогрес спричинився  до соціальної, етнічної і релігійної диференціації соціуму. Почалося поступове відособлення владно-управлінських функцій усередині споконвічно егалітарного співтовариства на користь певних груп людей.

Вченими визначено три  головних шляхи політогенезу в розвитку людської цивілізації. По-перше, це військовий шлях, коли інституціоналізація публічної влади відбувається завдяки піднесенню і відособленню інституту «військового вождя», а також його озброєної дружини й адміністративного апарату, які складаються з його родичів і наближених (Стародавній Шумер). По-друге, це аристократичний шлях, коли носіями публічної влади поступово стають представники родоплемінної аристократії («великі» воїни, старійшини, мисливці, жерці та ін.), які концентрують у своїх руках військове, релігійне й адміністративно-господарське керівництво. І нарешті, третій, плутократичний шлях, пов'язаний з накопиченням окремими общинниками матеріальних багатств (ресурсів), формуванням навколо лідерів численних клієнтел (угруповань, прибічників), поступової трансформації авторитету і престижу багатого й сильного вождя в силу адміністративної влади. Усі ці три шляхи приводять до одного і того ж пункту — формування відособленого і відчуженого від общини адміністративного апарату управління, до публічної влади.

Отже, влада, владні відносини  існують всюди, де є стійкі об'єднання  людей. Вони формуються разом з утворенням самого людського суспільства як складні самокеровані та самовідтворювані системи, що передбачають постійну координацію діяльності своїх основних елементів у рамках єдиного цілого. Саме потреба в подібній координації або в соціальному управлінні і слугує об'єктивною основою владних відносин, спрямованих на зняття суперечностей між інтересами індивідів або соціальних груп і реально існуючими можливостями їх задоволення у конкретно-історичних умовах.

Концепції політичної влади

Перші спроби розібратися  в сутності і механізмах політичної влади було здійснено ще в стародавній  період політичної історії.

Проблеми сутності і механізмів політичної влади активно розробляються  вченими і в наш час. Численні концепції влади в сучасній спеціальній  літературі класифікуються за рядом  підстав: 1) атрибутивні концепції, які трактують владу як атрибут, субстанціональну властивість суб'єкта, а то й просто як самодостатній «предмет» або «річ»; 2) реляційні доктрини, які дають пояснення влади як соціального відношення або спілкування як на елементарному, так і на складному комунікативному рівні.

Атрибутивно-субстанціональні концепції влади, в свою чергую, умовно поділяються на потенційно-вольові, інструментально-силові, структурно-функціональні  підходи.

Вольові концепції розглядають владу як потенційну здатність або можливість нав'язувати волю одного політичного суб'єкта іншим. Такий підхід особливо характерний для традиції німецької політичної думки (Г. Гегель і К. Маркс, І.Г. Фіхте і А. Шопенгауер, Ф. Ніцше і М. Вебер).

Класичне визначення категорії  «влада» дає М. Вебер, розуміючи  її як «будь-яку можливість впроваджувати усередині даних суспільних відносин особисту волю, навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується».

Інструментально-силове розуміння влади пов'язане з англо-американською традицією. Так, вже в «Левіафані» Т. Гоббса влада, якою володіє суверен, становить не так якийсь абстрактний потенціал, як реальний засіб примусу, форму силового діяння. Такого ж трактування влади дотримуються і прибічники біхевіористської «силової моделі» влади американської школи «політичного реалізму».

Біхевіористське трактування влади стало активно розроблятися у 30-х роках XX ст. завдяки введенню в політичну науку поняття біхевіоризму, авторами якого були американські вчені Ч. Мерріам (1874 - 1953), Г. Лассуел (1902 — 1978) і англійський дослідник Дж. Кетлін (1896 - 1975).

Біхевіористи розглядають  владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші підкоряються. Людина розглядається як «владолюбна тварина», в основі вчинків і дій якої покладено прагнення (найчастіше — неусвідомлене) до влади. Саме прагнення підкорити своїй волі інших індивідів виступає як домінуючий мотив політичної активності конкретної особи. Сам же політичний процес біхевіористи розглядають як зіткнення прагнень до влади, в якому перемагає найсильніший. Отже, у цій концепції влада — вихідний пункт і кінцева мета політичної дії, а політична людина — це людина, що прагне влади.

Доповненням до біхевіористської концепції виступає психологічна концепція влади. Спільним моментом трактування влади у цих двох концепціях є розгляд індивідуальної поведінки як джерела влади. Так, Г. Лассуел не обмежується твердженням про волю як джерело влади і, прагнучи виявити психологічні підвалини волі, звертається до психоаналізу та інших психологічних методів.

У цілому ж психологічна концепція влади базується на працях 3. Фрейда, що розумів психіку  людини як цілісне утворення, в якому  прозорі для свідомості елементи (свідомі) співіснують поряд із непрозорими «силовими», «енергетичними» елементами (несвідомі). Згідно з психологічною концепцією, цей складний характер психіки і є своєрідною домінантою політичної влади. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних і готовність до підлеглості, «добровільного рабства» інших.

У рамках поведінкового підходу  психоаналітичної концепції влада  розглядається як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силам, які перебувають за межами свідомого.

Це відбувається внаслідок  того, що людській психіці засобами латентного і відкритого маніпулювання задається спеціальна установка. Утискаючи регіональні мотиви поведінки, маніпуляція забезпечує домінування ірраціонального в політичній діяльності (страху, агресивності, прагнення до руйнування). Так, американський психоаналітик К. Хорні визначальним мотивом політичної поведінки вважав страх, породжений ворожим людині середовищем. Прагнення позбутися ситуацій, які викликають страх, визначає моделі поведінки людей у конкретних обставинах.

Практична орієнтація біхевіоризму і психоаналізу на вирішення конкретних проблем, які виникають у політичному  житті, наприклад, з'ясування причин деструктивної  поведінки особи, забезпечення підтримки влади з боку особи, можливості впливати і контролювати поведінку індивіда і груп розширили уявлення про владу і стали значним внеском у політичну науку.

І нарешті, в сучасній політичній теорії розроблені системний і структурно-функціональний методи інтерпретації влади. Автором системної концепції влади вважається американський дослідник Т. Парсонс. Активно розробляли цю концепцію також Д. Істон, Г. Алмонд, М. Крозьє та ін. За Т. Парсонсом, влада становить особливу інтегровану властивість соціальної системи, пов'язану з підтриманням її цілісності, з координацією загальних колективних цілей та інтересів окремих елементів, а також забезпеченням функціональної взаємозалежності підсистем суспільства на основі консенсусу громадян і легітимації лідерства. Інтеграція різних елементів системи здійснюється за допомогою соціальної дії, тому цю концепцію нерідко називають теорією соціальної дії. Спрямованість дій індивіда або соціальної групи зумовлюється пануючими в суспільстві правилами, нормами і цінностями. Влада, згідно з системною концепцією, здійснює низку життєзабезпечуючих функцій: наказує суб'єктам виконувати обов'язки, які покладаються на них суспільством, і мобілізує його ресурси для досягнення спільних цілей.

Існують й інші концепції  влади. Всі вони, хоч кожна й  по-своєму, акцентують увагу на тому, що влада виступає як надзвичайно  складний механізм тотального соціального  спілкування, який регулює відносини  між керуючими та керованими. Йдеться, перш за все, про партії і групи  тиску, які активно впливають  «знизу» на органи державної влади, аби встановити над ними контроль. Тим часом і керівники держави  використовують владні повноваження для того, щоб регулювати на свою користь хід партійної боротьби й контролювати процес тиску різних соціальних груп. Такі досить складні взаємовідносини між володарюванням керуючих і тиском керованих утворились у ході тривалого соціально-історичного спілкування між ними, що породило регулятивні механізми публічної влади.

Поняття політичної влади та її структура

У сучасному світі, що прагне до політичного звільнення від усіх форм традиційного гніту, значно загострилася проблема влади, в якій багато хто вбачає одну з основних причин тривалого політично нерівного становища різних соціальних підструктур суспільства. Тенденція гуманізації суспільних відносин аж ніяк не зменшила впливу «владного синдрому» на суспільну свідомість. Людство нібито страждає від народженого ним же монстра й усе ж постійно звертається до нього, витрачаючи величезні суми, надаючи йому пільги, які здебільшого матеріально й духовно ставлять носіїв влади в привілейоване становище. І це ж надане суспільством привілейоване становище є предметом постійної критики (здорової й нездорової) тим же суспільством.

Боротьба за владу історично  супроводжує політичне життя  людства, служить полем найгостріших битв у всіх сферах суспільного життя: в політиці, економіці, культурі й  на всіх рівнях соціальної організації. В політичній історії людства  немає явища, яке б принесло йому стільки проблем, скільки спричинила боротьба за владу, за політичне й  духовне панування.

Відомо, що влада існує  в будь-якому суспільстві як породження практично нескінченної різноманітності інтересів, невідповідності рівнів розвитку різних соціальних підструктур, наявності того чи того характеру соціального відчуження. Тому влада перетворюється на особливий вид суспільних відносин влади. їм властивий цілеспрямований вплив володаря влади або виконавця владних функцій на об'єкт влади, причому владним цей вплив виступає тільки тоді, коли об'єкт і суб'єкт влади перебувають у стані панування та підкорення.

Першоджерелом будь-якої влади  є реальне панування одної  частини суспільства над іншою. Для виникнення владних відносин це панування має або визрівати, або відбуватися. Інакше влада обертається  на самодостатню сутність, яка не має власних коренів. Історія влади та владних відносин, а вона налічує багато тисяч років, не знає іншого механізму утвердження влади. Відмінність у характері влади, її джерелах, формах вияву, методах впливу суб'єкта влади на об'єкт полягає тільки в тому, що цей механізм деякою мірою відкритий і піддається аналізу або більш-менш завуальований і обставлений політичними чи теоретичними декораціями.

Типовим у цьому контексті  є уявлення про владу як про  самодостатню сутність, божественну  субстанцію, самостійне, незалежне  утворення, що виступає в ролі «захисника народного», «верховного судді», «вічного патрона». Саме реальне панування  як першоджерело владного панування  завжди завуальовувалося носіями влади. Не позбулися цього й існуючі  нині демократичні системи. Тому в загальній  методологічній системі координат  походження та функціонування влади, теоретичне посилання на сутність влади має  починатися з того, що влада —  це спочатку визрівання чи утвердження реальних відносин панування та підкорення, а потім їх владне оформлення. Причому в ролі носія панування можуть виступати як конкретні соціальні сили, так і інтереси, які не мають чіткої соціальної адреси, але виявляються досить виразно й досить наполегливо у політичному процесі, а відтак й у сутності влади, її походженні та функціонуванні.

Що стосується традиційних  уявлень про владу як про самодостатню сутність, то вони виникають з досить вагомих причин і зникнуть із стосунків  влади тільки разом із самою владою. І ось чому.

Історично вже поява влади  свідчила про наявність відмінності  інтересів у суспільстві чи будь-якому  соціальному утворенні. Панівне  соціальне утворення ставало, таким  чином, фактором відчуження частини суспільства, інтереси якого перебували в підлеглому стані або не враховувалися представником панівних інтересів — владою. Згодом політичне відчуження основної маси населення від влади перетворилося на норму політичного життя, причому навіть у демократичних державах. Тому, зрозуміло, подолання тоталітаризму в деяких країнах, демократизація їх суспільного життя не усувають проблеми політичного відчуження, хоча рівень його суттєво знижується.

Постає запитання: чи можливий сучасний суспільний устрій без політичного відчуження? Й взагалі — чи не означає наявність влади, відносин з приводу влади те, що політичне відчуження на сучасному рівні розвитку демократизму, навіть у найрозвиненіших його формах, є природним наслідком політичної влади? На друге запитання слід дати ствердну відповідь. Отже, матимемо відповідь і на перше: сучасний суспільний устрій навіть у найбільш демократично розвинутому стані без політичного відчуження неможливий, про що свідчить сама наявність політичної влади. В цьому розумінні поняття «політична влада» й «політичне відчуження» однопорядкові, хоча синонімами назвати їх не можна.

Справа в тому, що політичне  відчуження, його рівень, його напруга  залежать від рівня політичної єдності  суспільства. Крім цього, політична  організація суспільства, в якій влада посідає домінуюче місце, також має різні рівні розвитку, різний ступінь демократизму, що призводить до відмінності можливостей участі об'єкта влади у здійсненні владних  функцій, участі в управлінні політичними  відносинами. Сама організація влади, владних структур може бути більш або менш демократичною (наявність різних політичних режимів — прямий доказ цього), і це дає підставу стверджувати, що поняття «політична влада» й «політичне відчуження» не сповна накладаються одне на одне, проте залежність тут органічно безпосередня.

Принципово, що доки є політична  влада, доти й є політичне відчуження, але рівень останнього великою мірою залежить від демократизму першої. Більше того, існують такі демократичні форми влади, коли політичне відчуження відчувається об'єктом влади переважно під час соціального напруження. За нормальних для даної системи умов це відчуження більш усвідомлюється, ніж відчувається в повсякденному житті. В такому випадку ми говоримо про здорову політичну стабільність у суспільстві, коли основні інтереси населення країни знаходять свій адекватний відбиток у діяльності владних структур суспільства, що, звичайно, не свідчить про відсутність серйозних соціально-політичних і духовних проблем у такому суспільстві.

Влада як суспільне явище  має свій структурний зміст, що дає  змогу її класифікувати. Аналіз реальних виявів влади підводить до висновку, що структура влади має типові родові та видові характеристики.

Тип влади визначається пануючим у країні соціально-політичним устроєм. Кожний із типів влади складається  з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного. Типи й роди влади  відрізняються засобами, за допомогою  яких переважно здійснюється влада. Це владне явище можна класифікувати  за видами, наприклад, державна влада, суспільна, сімейна. Причому в певних сферах життя можуть функціонувати  різні види влади та її засоби. У  сфері політики існують державна влада, влада суспільних об'єднань, внутрішньопартійна влада. Але, звичайно ж, у суспільстві не можуть мати однаковий  правовий статус, закріплений конституційно, декілька влад. Такий стан, як правило, є перехідним. Політичний плюралізм стосовно влади означає участь різних об'єднань у підготовці рішень, хоча перетворення їх на правову норму, на знаряддя влади здійснюється на основі єдиновладдя.

Істотне значення має розрізнення  влади в широкому та у вузькому розумінні цього терміну. Широке включає в себе всю систему влади, основою якої є волевиявлення народу або певної соціальної структури, групи тощо. Волевиявлення виступає як джерело влади і як самої влади, яке може, не вдаючись до організації своєї власної волі, безпосередньо прийняти рішення, що стане нормою для всіх учасників цього вольового акту. Таким широким владним рішенням є, наприклад, всенародний референдум із певних проблем життя суспільства.

Вузьке  поняття про владу — це її організаційний аспект, функціональне владне навантаження, що виступає здебільшого у правовій формі. Наприклад, влада інститутів політичної системи суспільства, а у громадській організації — влада обраних нею органів.

Сприйняття влади в  широкому та вузькому тлумаченні дає  змогу правильно орієнтуватися в її системі, механізмах, політично зріло брати участь у її формуванні та реалізації.

Викладене вище дає змогу  підійти до визначення влади —  вузлового питання політичної науки, а отже, й з'ясувати зміст, характер і спрямування політики, її інститутів. Загалом у західній політології склалося досить скептичне ставлення до можливості однозначного наукового тлумачення влади. Деякі політологи надають цьому поняттю містичний характер. М. Фуко наголошує, що й нині влада залишається чимось загадковим і непізнаним. М. Дюверже взагалі відмовляється розглядати владу під «метафізичним або філософським» кутом зору. Його цікавить тільки те, чи обґрунтована влада теоретично, чи визнає розум право одних людей командувати іншими. А окремі політологи пропонують відмовитися від використання терміна «влада», змінюючи його поняттям «контроль» (Г. Бержерон).

Щодо політологів, котрі  аж ніяк не применшують ваги поняття  «влада», то тут якогось одного загальноприйнятого визначення цього феномена немає. М. Вебер наголошував, що «головне у  владі — можливість діючої особи  реалізувати свою волю незалежно  від основи, на якій ґрунтується  ця можливість, і всупереч опорові інших учасників дій». Г. Моргентау кваліфікує владу як здійснюваний людиною контроль над свідомістю та діями інших людей. Б. Рассел стверджував, що «влада — це контроль над поведінкою: А має владу над Б тією мірою, якою може примусити Б зробити те, чого Б не зробив би за інших умов». Н. Пулантцас трактує владу як «спроможність соціального класу реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси». Для Т. Парсонса «влада — це система ресурсів, за допомогою яких досягаються спільні цілі, це здатність виконувати певні функції на користь соціальної системи, взятої в її цілісності». Р. Арон підкреслював, що «влада — це потенція, якою володіє людина (або група) для встановлення відносин з іншими людьми або групами, чиї прагнення збігаються з її власними».

Цілком прийнятним є визначення влади як реальної можливості здійснювати свою волю в соціальному житті, нав'язувати її, якщо необхідно, іншим людям. Політична влада як один із найважливіших виявів влади характеризується реальною здатністю певних соціальних груп (верств, націй чи інших спільнот), а також індивідів, що відображають їх інтереси, здійснювати свою волю за допомогою політики та правових норм.

Із цього поняття випливають визначення видів влади, які можна  схарактеризувати таким чином:

- політична влада — це політичні відносини, породжені відмінністю соціально-структурних інтересів, які випливають із відносин власності на засоби виробництва, що зумовлює соціальні переваги й авторитет власника й, таким чином, приводить до створення суб'єкта й об'єкта влади, тобто до відносин панування й підлеглості;

- економічна влада — це суб'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учасників виробництва, причому робить це, керуючись саме правом власника, що, звичайно, знаходить і своє правове закріплення. Цей порядок стосується як матеріального, так і духовного виробництва;

- духовна влада з точки зору владної організації є спрямування творчих сил народу на реалізацію суспільно значущих цінностей, зокрема, національної ідеї;

- сімейна влада — це побудований на силі авторитету вплив одного або всіх членів сім'ї на сімейну життєдіяльність відповідно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких лежать об'єктивовані суспільні потреби.

У запропонованих визначеннях  влади постійно присутні вказівки на об'єкт і суб'єкт влади, що також  має знайти своє понятійне тлумачення.

Об'єкт  влади в демократичній організації суспільства здебільшого має два боки. Перший з них представлений як першоджерело влади, що володіє своїм суверенітетом і делегує владу певним владним формуванням. Другий полягає в тому, що після делегування влади об'єкт бере на себе обов'язок підкорятися делегованій ним владі, яка, таким чином, перетворюється на суб'єкт влади.

Суб'єкт  влади — це найчастіше безпосередній носій влади, який організовує поведінку об'єкта владними засобами відповідно до інтересів цього об'єкта. Владні засоби в демократичній організації суспільства також повинні відповідати інтересам об'єкта.

Основними запоруками ефективного  функціонування влади в такому порядку  є підтримка суб'єкта влади об'єктом  і відповідність організаційних та правових основ влади інтересам об'єкта, представленим у законодавчій, виконавчій і судовій владі.

За подібної відповідності  забезпечується участь об'єкта влади  в розв'язанні тих питань, які викликають до життя суспільне явище — владу. Суспільні, групові та індивідуальні інтереси в такій організації знаходять свій владний вплив, владне закріплення.

Однак подібна організація  влади не дає відповіді на запитання  про походження та сутність політичного панування, притаманного сучасній політичній організації суспільства.

В Україні сьогодні важко  встановити відносини політичного  панування, пов'язані з соціально-структурним  станом суспільства. Влада тут виступає в основному як організаційно-політичне явище, що супроводжує процес реалізації національної ідеї — створення правової, демократичної української держави, яка б утілила споконвічне прагнення українського народу до незалежності.

Джерела та реалізація політичної влади у суспільному  житті

Влада як політико-організаційне  явище і як відносини здається вічною. Для того, щоб таке враження не склалося, слід розвести ті явища, дати їм градаційну характеристику, знайти в понятті влади вічне й  не вічне, аби сподівання людства  на невладне суспільство мали під  собою хоч би певне концептуальне  підґрунтя.

Загальновідомо, що політичне панування виступає здебільшого у владній формі. Джерело влади вказане в самому визначенні явища — політичне панування, яке набуває вигляду панування інтересу й має багато форм, однак основною з них усе ж є влада. Політичне панування — це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній діяльності останнє є загальноприйнятним розумінням. Таке уявлення про співвідношення політичного панування та влади перетворює владу на самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати і т. ін., що досить широко практикується в політичному житті. Але одна справа — політична практика, а інша — аналіз її реальних основ, першоджерело глибинних процесів, які зумовлюють те чи інше походження влади, наявність її в руках певних політичних сил. Політичні сили, їх панування є не результатом володіння владою, хоча таке володіння суттєво посилює це панування, а є першоджерелом влади. В іншому випадку ця влада історично приречена. Влада породжується реальним політичним пануванням. Для того, щоб завоювати владу, необхідно спочатку стати реальною політичною панівною силою й залежно від конкретних обставин обрати шлях такого завоювання.

Реальне панування і його владне оформлення — це не одне й  те саме. Більш того, реальне панування  може виступати й не у владній  формі, а влада може не мати панівного  становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного  стану, коли нові політичні сили, котрі  рвуться до влади, домагаються такої  соціальної підтримки, яка послаблює  соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально  функціонуючої влади. В цьому, власне, й полягає політична революція, коли питання про владу вирішується на користь нових політичних сил, які мають практично загальну соціальну підтримку. Парламентська форма такого утвердження влади не змінює сутності явища. Різниця може полягати в іншому — в характері політичної дії, її цільових настанов і соціальної бази. В цьому зв'язку мовиться про революційну або реакційну політичну дію, що відрізняє й соціальні сили, які їх підтримують (здійснюють).

Панування може не тільки виявлятися в реальному впливі на об'єкт у  владній чи довладних формах, представлених  у вигляді владних інституцій або рухів, котрі мають свої організаційні  основи, а й живитися іншими джерелами. В такій іпостасі найбільш поширеною є влада авторитету. В Україні сьогодні таку авторитетну форму влади має здебільшого не конкретний соціально-політичний інститут, і тим більше не особа, а загальний рух народу до висот цивілізації через реформацію суспільних відносин. І все те, що сприяє цьому рухові у владній формі, знаходить підтримку.

Влада авторитету ґрунтується  на повазі, довір'ї, на визнанні правоти  суб'єкта, на підкоренні його визнаному  статусові, хоч останнє може бути й формальним. Однак ця формальна  підлеглість викликана не тим, що об'єкт влади авторитету внутрішньо не визнає його. Він просто не володіє  потрібною кількістю інформації для неформального визнання авторитету, перебуває на певному рівні відчуження. Це, однак, не заважає йому встановити на буденному рівні свідомості можливості суб'єкта влади авторитету і реалізувати  його основні життєві інтереси. В  іншому разі це вже не формальний авторитет, а цілковита його відсутність  і підкорення владі ґрунтується на зовсім іншій основі.

Реальний  авторитет, із точки зору міцності влади, вищий, ніж формальний, хоча він може бути фактично слабшим у зв'язку із пануванням формального авторитету. Причому такий стан історично може існувати у відносинах влади досить довго. Зміна формального авторитету влади на реальний відбувається, як правило, на радикальній основі.

Принципово влада авторитету як реальне й формальне явище  має бути інтегрована в єдиному  суб'єкті влади, хоча більш досконалим виявом влади є влада авторитету, яка не має потреби у формальному  забезпеченні. Сьогодні ж рівень суспільних зв'язків перебуває на такій стадії, що формальне забезпечення навіть реального авторитету вважається необхідним. Тому авторитет і примус, що, як правило, й сповнюють собою формальну атрибутику влади, — це два боки влади, її змістові властивості. Зрозуміло, що вища влада авторитету, то менша необхідність вдаватися до примусу у владних відносинах. Але за сучасних умов формалізована, тобто підкріплена правом, влада є нормою, типовим явищем.

Реалізація влади як формалізація, що супроводжується нормою, найповніше представлена в праві. Правове ж забезпечення влади характеризується, насамперед, її правомочністю, тобто передбаченою законом можливістю учасника (носія влади) здійснювати певні дії або вимагати певних дій від іншого учасника цього правовідношення. Реальність правомочності гарантується законом, у якому закладені політичні, соціально-економічні та юридичні характеристики міри можливої поведінки громадянина ти організації, спрямованої на досягнення цілей, пов'язаних у даному випадку з відносинами влади.

Цікавими в політологічному  плані є теоретичні підходи М. Вебера до правомочності. Він вважав, що в кожному окремому випадку, коли необхідно визначити правомочність людини, треба виходити з того, який суб'єктивний зміст вона вкладає в свої дії. За М. Вебером, визначення межі правомочності слід будувати не на моралізаторських постулатах, а на тверезому аналізі індивідуальної чи групової поведінки людей. Такий підхід М. Вебер вважав тим необхіднішим, що в поведінці людей є так звані афектні дії, викликані етичними міркуваннями, до числа яких можуть входити етика переконання й етика відповідальності. І першу, й другу, саме стосовно характеристики правомочності людини як владного явища, належить вивчати не самі по собі як мотиви дії, а тільки у зв'язку з реальною поведінкою особи. Для повнішого обґрунтування факторів правомочності М. Вебер пропонує відповідну типологію «ідеальних типів» поведінки, до структури яких входять цілераціональні, ціннісно-раціональні, традиційні та афектні соціальні дії. Для методологічного забезпечення правомочності як аспекту владних відносин, М. Вебер вважав найбільш плідним визначення поведінки людини як цілераціональної. Влада саме в цій іпостасі зможе дати максимальний ефект як засіб організації життєдіяльності суспільства. Правомочність, як правові відносини, має враховувати цю обставину й відповідно звужувати чи розширювати свій структурний склад.

Плідною уявляється ідея М. Вебера про підведення під правомочність  ідеальної програми — типового набору реальних факторів, які дають змогу здійснити певний соціологічний розрахунок поведінки індивіда. Тут правомочність зображена як узагальнений зліпок дійсності й може виступати як її похідна. Особливо важливий такий статус правомочності в контексті веберівського підходу до соціального розвитку як до руху, що не має власних законів розвитку. В такій інтерпретації історичного процесу правомочність особистості виступає як сконструйований тип суверенітету людини, як ідеально створена модель його на основі ймовірного підходу до пояснення людської поведінки. Таке припущення як метод наукового пізнання не тільки можливе, а й необхідне, особливо у відносинах влади, ефективність якої тим більша, чим більший потенціал правомочності особистості вміщено в її організацію.

У свою чергу, правомочність  має, так би мовити, внутрішню методологію, представлену в організації владних відносин і правової дієздатності людини, в її принципах.

Із цих принципів слід виокремити принаймні три: забезпечення найвищого права, яке існує в суспільстві — права людини, особистості, її суверенітету; рівність усіх перед владою, що ґрунтується на її демократичному походженні та функціонуванні; відповідність влади і владних структур найважливішим інтересам народу; гуманізм влади як захист нею найвищих моральних цінностей суспільства.

Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий  її авторитет і чим більшими матеріальними та моральними можливостями вона володіє. В цьому зв'язку постає питання про силу влади. Можливі два підходи до неї: правовий і авторитарний. Ідеальна модель влади як реалізації прав людини — це функціонування права на основі відповідного авторитету. Реалізація владних функцій за такої відповідності, ефективність влади залежать від міри досконалості та правового її забезпечення, введення в це право максимальної кількості інтересів особистості, її суверенних прав.

Тому забезпечення прав людини, їх реалізація за допомогою влади  мають здійснюватися на основі вдосконалення  правових норм суспільства, реальних гарантій їх впливу на стан особистості, закладених у системі економічних, політичних і культурних чинників розвитку суспільства.

Реалізація влади тим  оптимальніша, чим демократичніш! механізми  її функціонування, хоча тоталітарна  організація влади видається  більш ефективною. Відсутність демократичних основ влади позбавляє її першоджерела могутності, і тому така влада не може бути історично перспективною, хоча й може утримуватися відносно тривалий час. І все ж абсолютне джерело влади, гарант її зростаючої ефективності полягає в демократичній соціально-політичній основі та економічному забезпеченні. Тільки така взаємопроникність створює реальну можливість розв'язання віковічної проблеми — досягнення рівності всіх перед законом та владою як його головним провідником. Ця проблема звучить гостро й актуально сьогодні.

Об'єктивною основою ефективної реалізації, принципом влади є  гуманістична сутність її політико-економічної та духовної організації й діяльності. Саме влада історично протиставляється гуманізмові, виступає як головний засіб насильства, антигуманного панування. Тому принцип гуманістичної влади зображається не тільки як ідеал влади, а й як мета її функціонування. Гуманізм виступає владною організацією захисту моральних цінностей суспільства, регулятивним знаряддям поведінки індивідів відповідно до цих цінностей. То більше, останнім часом влада кваліфікується як гуманістичне формування, котре не тільки захищає моральні, економічні та духовні цінності суспільства, а й разом із тим є гуманістичною необхідністю, творцем гуманізму. Загальнолюдський осуд антинародних режимів усіх видів є яскравим підтвердженням цього. Навіть на національно-егоїстичному ґрунті такі режими сьогодні не мають бажаної підтримки, оскільки поняття «антинародний» набуло міжнародного характеру. В цьому розумінні гуманізм для власного народу й негуманність щодо інших не сприймається як його справжнє обличчя. Тим-то владний «націонал-гуманізм» асоціюється у свідомості народів із фашистським націонал-соціалізмом і відкидається ними як антилюдяний принцип реалізації влади.

Тому в Україні принципово відкидається політизований націоналізм  і підтримується національна  ідея як програма розбудови демократичної  держави, гуманістичний націоналізм  якої є показником поваги до інших  народів, свідченням творення національної державності, що втілює інтереси всіх, хто населяє Україну.

Справжній гуманізм влади  виходить із вищої загальнолюдської цінності — людини, що має виявлятися не тільки в правовій та організаційній сутності влади, а й у її адресованості людині, в максимальному включенні людського фактора в механізм її функціонування, особливо тоді, коли виникає необхідність прийняття владного рішення, котре не має правового або організаційно-політичного забезпечення, але може мати гуманістичні наслідки.

Управління як владне явище  включає в себе основний потенціал  влади, хоча й не зводиться тільки до нього. Існують не владне управління й не управлінська влада. І все  ж влада як волевиявлення прагне до організації поведінки об'єкта, насамперед, відповідно до його (об'єкта) потенціалу. Управління тим ефективніше, чим точніше в його рішеннях ураховано потенціал об'єкта, середовище, в якому цей потенціал може оптимально проявитися. В такому вигляді управління дедалі менше й менше потребує владного оформлення, хоч існують стосунки, управлінське вторгнення в які має супроводжуватися владними акціями, особливо в армії. Тут владне управління виступає не тільки, а часто-густо навіть не стільки як насильство, скільки як форма відповідальності за певну управлінську акцію (команду). На інших ділянках суспільної життєдіяльності владне оформлення відповідальності суб'єкта управління (влади) за прийняті рішення є нормою. Безперечно, управління через владу є ширшою формою організації поведінки об'єкта, насильницької в тому числі, хоча насильство це може бути саме засобом організації поведінки об'єкта, а не відверто панівним насильством, зумовленим відносинами економічного чи політичного порядку.

Легітимність  політичної влади

Термін «легітимність» походить від латинського legitimus — законний, але поступово в науковому  вжитку це слово змінило своє етимологічне значення і вживається сьогодні як «визнання», «правомірність». А якщо точніше, то легітимність трактується  як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання її права управляти  і згода народу підкорятися їй.

Вона є однією із найдавніших  концепцій розуміння влади де закон виступає і як правове, і  як моральне правило, що має юридичну силу.

Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію й теорію, головна ідея яких полягає в абсолютизації  правових основ влади та уявлень  про закон як її основне джерело.

Вчення, що виникло в IV — III ст. до н. е. як політична доктрина, особливо пожвавилося за абсолютної монархії, яка трактувалася в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризувався як єдине джерело влади, а закон  виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про  незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур. Закон  набував якогось фатального забарвлення, перетворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування та розвитку. Перед ним, згідно з  цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, котрий сам є творцем  законів. Державна влада за таких  умов ставала головним провідником  абсолютної влади правителя, набувала деспотичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.

Згодом, у нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію  державного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці, слушні з точки зору організації державного апарату  підходи, ґрунтувалися на традиційному для легітимізму^погляді на закон  як на самодостатню сутність, практично  ігноруючи його демократичне походження

Якщо ж відійти від  легітимізму як реальної теоретичної  й політичної конструкції й узяти  за ідею звеличення ним закону як основної регулюючої норми, то прогресивність такого підходу не викликатиме сумніву. Тому легітимне ставлення до правових норм країни — особливо тоді, коли ці норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної норми — входить у ряд сучасних уявлень про сутність влади та основної її правової бази — закону.

Залежно від джерел легітимації, М. Вебер виділив три типи влади  — традиціональну, харизматичну і  легальну. Звісно, в цьому разі йдеться  про певну теоретичну ідеалізацію, оскільки у конкретних історичних умовах елементи кожного з типів влади  присутні в різних сполученнях і  по-різному впливають на характер владних відносин.

Традиціональна  влада спирається на віру в її вічність і священний характер. Рішення і дії осіб, які здійснюють цю владу, вважаються право-чинними, якщо вони відповідають традиціям, що склались у суспільстві. А якщо володарі порушують традицію, то маси можуть відмовити їм у легітимності.

Традиціональна форма  панування зазвичай притаманна монархіям. За своєю мотивацією традиціональна легітимність схожа з відносинами  в патріархальній родині, заснованими  на безперечному підкоренні старшим.

Традиціональна легітимність відзначається міцністю. Тому, як вважав М. Вебер, для стабільності демократії є корисним збереження спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави  багатовіковими традиціями поважання  влади, що й має місце нині у  багатьох розвинених суспільствах (Англія, Японія, Швеція та ін.).

Харизматйчна  легітимність базується на вірі в надзвичайні якості, чудовий дар, тобто в харизму (від грецької charisma — благодать, божий дар) керівника. Цей тип легітимації виникає, як правило, у період криз, революцій, воєн та інших соціальних потрясінь, коли для досягнення певної мети стає необхідною мобілізація всіх сил і резервів суспільства. Послідовники, учні, а також народні маси підкоряються такому лідерові до тих пір, поки він здатний доводити свою харизматичність.

Легальна, або раціонально-правова, легітимність заснована на раціонально-зрозумілому інтересові, що спонукає людей підкорятися рішенням державних структур. Тут підкоряються не особі керівника, а законам, у рамках яких обираються і діють представники влади. Така легітимність заснована на довірі громадян до держави, а не до особи. Ґрунтовно цей тип легітимності охарактеризовано у працях багатьох відомих політологів. Легальна влада, стверджують вони, виникає на тому етапі історичного розвитку, коли в суспільстві складаються загальнообов'язкові норми, які регламентують процеси соціального управління. Найбільш розвинутою формою цього типу влади виступає раціональна держава, де владні відносини легітимуються нормами права. Основним правовим підґрунтям такої держави є конституція, що встановлює певні правила соціальної поведінки, які зобов'язані виконувати всі без винятку громадяни, у тому числі політичні керівники. Закони в такій державі приймають політики, а їх виконання здійснює бюрократія.

Зміст легального типу влади  включає такі елементи: - право як сукупність принципів, що регулюють  усі сфери суспільного

життя;

- соціальне управління  як процес застосування права; - еліту як суб'єкт влади, діяльність  якої обмежена правовими рамками; - бюрократію як суб'єкт управління, функції якої також регламентуються правом;

- маси, котрі підкоряються  не чиновникам адміністративного  апарату, а нормам права, якими  вони керуються.

Ефективність соціального  управління при легальному типі влади  великою мірою залежить від контролю за діяльністю бюрократії з боку політиків. Послаблення такого контролю дає чиновникам можливість вирішувати адміністративним шляхом будь-які політичні питання. Щоб цього не відбувалося, політики і бюрократи, з точки зору М. Вебера, «мають володіти певними ідеальними» якостями. Так, ідеальний тип політика характеризується такими якостями: - свобода мислення і дії;

- активна участь і самовідданість  у боротьбі за владу;

- відповідальність перед  громадянами, виборцями;

- здатність до самостійних  дій, за які він несе особисту  відповідальність;

- уміння знаходити прибічників  і союзників, досягати в необхідних

випадках компромісу; - здатність  відмовитися від дій, які суперечать його поглядам і в певній

ситуації — піти у відставку, тим самим виконавши свій громадянський

обов'язок; - незалежне матеріальне  становище.

Ідеальному бюрократу, на думку М. Вебера, мають бути притаманні такі якості:

- висока професійна кваліфікація;

- готовність виконувати  будь-який наказ;

- уміння ефективно діяти  в рамках існуючих законів  і правил;

- безпристрасність;

- переважаюче почуття  обов'язку над усіма іншими  мотивами.

Поряд з особистими якостями ідеального чиновника М. Вебер також  показав і визначальні риси бюрократії як найбільш раціонального способу управління. Серед них такі:

- управлінська діяльність  здійснюється постійно, стає особливою  професією;

- сфера влади і рівень  компетенції встановлюються залежно  від місця

в структурі управління; - ієрархія створює основний принцип  контролю за чиновниками; - чиновники  відокремлені від власності на засоби управління; - підготовка чиновників здійснюється за певною системою освіти; - управлінські функції документуються;

- в управлінні панує  принцип безособистості. Якщо хоч  би один із цих аспектів  відсутній або підмінюється рисами  традиціональної чи харизматичної  бюрократії, владні відносини слід  визнати не відповідними раціонально-правовому  типу легітимності.

Таким чином, механізм влади  має складну, ієрархізовану структуру, де формальним первинним суб'єктом  і джерелом влади виступає народ. Він передає свої владні повноваження своєму офіційно опосередкованому агенту —- державі, яка, в свою чергу, їх розподіляє серед «носіїв» як по «горизонталі» (законодавча, виконавча, судова сфери влади), так і по «вертикалі» (центральні, регіональні, місцеві органи влади) з тим,

щоб управляти суспільними  справами («об'єкт» влади) від імені  суспільства і через державу («суб'єкт» влади). Саме в такому формально-юридичному плані трактується система влади  в новій Конституції України: «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ст. 5.). «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6.). «В Україні визначається і гарантується місцеве самоврядування».

Однак насправді реальним носієм влади нерідко виступає бюрократія, її різні рівні і страти, чиновники і функціонери апарату управління системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються «сфери» владних повноважень і «зони» контролю над ресурсами. У цьому й полягає вся складність розуміння влади як регулятора колективного життя суспільства у процесі його кооперації і досягнення спільних цілей, тобто розгляду державно-публічної влади як сучасного механізму регулювання та засобу соціального спілкування людей, функціонування якого створює особливу сферу суспільної життєдіяльності, що іменується політикою.

Політична влада    

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управлінні, пануванні й підкоренні, державному примусі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

У самому загальному вигляді «влада» може бути визначена як здатність одних учасників відносин проводити свою волю стосовно інших, впливати на їхню поведінку.

Влада — основа політики. Б. Рассел, визначаючи владу як центральну категорію політичної науки, відзначав, що вона є настільки фундаментальним поняттям будь-якої соціальної науки, наскільки фундаментальним є поняття енергії для фізики. Т. Парсонс, розглядаючи владу як ядро політичних відносин, порівнює її місце в політиці з місцем, яке займають гроші в економічній сфері.

Таким чином, у  самому загальному виді політичну владу можна визначити як можливість і здатність суб'єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.

Основні функції політичної влади:

а) організаційна  функція; б) регулятивна функція; в) контрольна функція; г) функція координації; д) функція мобілізації; е) функція управління.

Основними структурними елементами політичної влади виступають її суб'єкти, об'єкти, мотиви та ресурси (джерела).

Суб'єктами політичної влади виступають: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об'єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб'єкт.

Н. Макіавеллі, розмірковуючи про мотиви підпорядкування, виділяв серед них два основних — любов і страх.

Страх перед санкціями як мотив влади досить нестійкий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже безпосередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для традиційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До інших можливих мотивів  підпорядкування можна віднести авторитет суб'єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства — підкорення засновується на вірі у виняткові (особисті, професійні та ін.) якості суб'єкта; переконання (або раціональний інтерес), засноване на підкоренні суб'єктові в силу особистої зацікавленості об'єкта, збігу ціннісних орієнтацій суб'єкта та об'єкта влади.

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Так, за А. Етціоні, ресурси поділяються на утилітарні (лат. utilitas — користь, вигода) (або матеріальні), примусові (силові) і нормативні (ресурси переконання). Г. Лассуеллвиділяє такі основні ресурси, як: любов і повага, моральний обов'язок, багатство, уміння, освіченість та ін.

А. Юр'єв виділяє вісім основних ресурсів влади: сировинні, енергетичні, фінансові, технологічні, інформаційні, організаційні, інтелектуальні та людські.

Функціонування  політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три  види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада)  — державний, народний і національний.

Державний суверенітет — це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) інезалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

Національний  суверенітет можна визначити як повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювативстановлений конституційний лад.

У політичній літературі широко вживається поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність між ними? Поняття "політична влада" є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб'єктів політики, здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правові актів. Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Впливвлади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя. Система влади включає у себе:

1) органи влади та громадян, які здійснюють владні функції  (суб'єкти влади);

2) тих, на кого спрямована  влада - люди, їх групи, організації,  спільноти тощо (об'єкти влади);

3) механізм влади, тобто  зв'язки, взаємодії, відносини між  структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль. 

Концептуальні підходи до проблеми політичної влади

У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади.

Вивчаючи феномен  влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo —надаю, наділяю) пояснюють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу — психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд),психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської теорій знаходиться біхевіористська концепція влади (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г.Лассуелл) розглядають владу як особливий типповедінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади. Біхевіорісти звергають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (англ. rеlаtіon — відношення) (Д. Картрайт, її. Блау, Д. Роги) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман,) що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві. 

Проблеми  легітимності політичної влади

Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".

Принцип легітимності політичної влади (лат.legitimus — законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність — це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення - він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності» (лат. legalis — законний), що відбиває юридичнуправомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності  влади не завжди збігаються — так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті, незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2) харизматичне панування (від грец. harisma – особливий дар) базує ся на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному да правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

3) легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усій системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три  ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі  комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режим відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян д лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персонально легітимністю.

Джерелами легітимації влади  є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людини до політики, здійснюваної органами влади;

• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку лежить від ефективності такої діяльності;

• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Таким чином, легітимність виступає обов'язковою й необхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

Проблема легітимації  є важливою для будь-якого політичного  режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно і насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократи ний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.  

Висновки

1. Політологія розглядає політичну владу як можливість і здатність впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на поведінку інших учасників політичних відносин.
2. Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний), в межах якого влада розглядається як невід'ємна властивість людини, закладена в її природі, та соціологічний (реляціоністський), що представляє владу як особливий вид відносин, в основі яких — панування й підкорення, що виникають між суб'єктом і об'єктом влади.
3. Політична влада виконує в суспільстві функції організації, регуляції, контролю, керування, координації, мобілізації та ін.
4. До основних елементів влади відносять: суб'єкти, об'єкти, мотиви й ресурси (джерела). Суб'єктами політичної влади є: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять: індивідів, соціальні групи та спільноти. Мотивами підкорення можуть виступати страх перед санкціями, звичка, авторитет суб'єкта, переконання (раціональний інтерес) тощо.
5. Ресурси влади — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта. Виділяють: 
   економічні, соціальні, силові, нормативні, культурно-інформаційні, а також демографічні ресурси.
6. Функціонування політичної влади здійснюється на підставі двох основних принципів: суверенності та легітимності. Суверенітет влади характеризується її верховенством і незалежністю. Виділяють державний, народний і національний суверенітет. Легітимність влади — це ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення владі. М. Вебер виділяв традиційний, харизматичний і раціонально-легальний типи легітимності влади.