Політичні партії

• Політичні партії, громадсько-політичні рухи

ЗМІСТ: 
Сутність, функції та типологія політичних партій ……………………2 
Партійні системи: сутність, типи…………………………………………6 
Громадсько-політичні об’єднання та рухи: їх сутність та роль у політичному житті суспільства………………………………………………….9 
Список використаної літератури………………………………………17 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Сутність, функції та типологія політичних партій 
Термін «партія» (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України «Про об'єднання громадян» політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі".  
Політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верст¬ви, верств, яка виражає їхні інтереси. Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї).  
Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про¬грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляю¬чи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов. 
Уявлення про ту чи іншу партію дають:  
мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;  
характер організації партії;  
зміст ідеології партії;  
діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.  
За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.  
На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.  
На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:  
Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві. 
Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.  
Конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.  
Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування. 
Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.  
Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє «партійний електорат», «симпатики», «меценати».  
Ознаки політичних партій:  
певна тривалість існування в часі;  
наявність організаційної структури;  
прагнення влади;  
пошук народної підтримки.  
У сучасних суспільствах політичні партії виконують важ¬ливі соціально значущі функції: 
виявлення, формулювання та обґрунтування (політич¬не відображення) інтересів суспільних груп; 
активізація та об'єднання великих суспільних груп; 
формування ідеології та політичних доктрин; 
участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів; 
участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності; 
участь у здійсненні державної влади; 
формування громадської думки; 
політичне виховання всього суспільства або його частини; 
рекрутування й соціалізація нових членів партії; 
підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок. 
Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами. 
Такий поділ певною мірою умовний, одначе можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій.  
За класовою визначеніс¬тю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціа¬лістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу нале¬жать і відповідні прошарки інтелігенції.  
За ставленням до сус¬пільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), рефор¬містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставлен¬ням до влада: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у полі¬тиці не існує). 
За формами і методами правління: ліберальні, де¬мократичні, диктаторські.  
За принципами організації та членст¬ва: кадрові та масові. За місцем у системі влади: легальні та неле¬гальні.  
За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналіс¬тичні, анархістські та ін. За віросповіданням: християнські, му¬сульманські.  
Називають ще партії прагматичні (виборчі), парла¬ментські, харизматично-вождистські та ін. 
За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні Такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо.  
За ідейно-політичним спряму¬ванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: націо¬нально-радикальні, національно-демократичні, загальнодемок¬ратичні, соціалістичного спрямування, національних меншин. 
 
 
Партійні системи: сутність, типи 
Найважливішим питанням у характеристиці партійних систем є їх типологія. Сучасні партійні системи класифікуються за двома основними ознаками: якісною і кількісною. 
Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов'язана з відповідними політичними системами. Тут виділяються демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі або в опозиції. Проте конкретна структура таких партійних систем істотно відрізняється в різних країнах. При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак лише одна законодавче закріплена як правляча партія. На практиці роль такої партії зводиться до організації масової підтримки політики керівництва держави. У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія, всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму, ця партія стоїть над державою, відіграє в суспільстві домінуючу роль. 
У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.  
Так, американський політолог Л. Етстайн називає багатопартійну систему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему «два плюс одна партія», крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у СІЧА, то партійна система «два плюс одна партія» існує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.  
Італійський політолог Цж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:  
однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того);  
з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);  
з домінуючою партією (Японія, Індія);  
двопартійні (США, Великобританія, Канада);  
поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН); 
крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);  
автомізовані (Малайзія).  
За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи. 
Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більше двох політичних партій, їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних верств певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не має переважного впливу, тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Європи - Італія (14 партій), Голландія (понад 20 партій), Україна (понад 100 партій) тощо. 
Двопартійна (біпартійна) система характеризується наявністю двох політичних партій, що домінують у суспільстві і ведуть між собою реальну боротьбу за владу в державі, причому однією з них забезпечується об'єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує більшість парламентських місць, в результаті створюється відносно однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи склалися у Великій Британії, де у влади чергуються лейбористська і консервативна партії; в США, де у влади періодично змінюють одна одну Демократична і Республіканська партії та в деяких інших країнах. 
Близькою до двопартійної є система «двох з половиною партій», яка характеризується тим, що дві великі домінуючі партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї з них залежить від того, яку партію підтримає третя, незначна за кількістю голосів партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох впливових партій (соціал-демократи і ХДС-ХСС) залежить від того, на чию сторону встане зі своїми голосами невелика партія (НДП). 
Однопартійна система представлена однією монопольно правлячою партією. Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба тощо). 
Однопартійні системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що позбавляють громадян одного з основних демократичних прав - права вибору (між політичними партіями, різними програмами, платформами тощо). І хоча деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть довести їх необхідність за певних умов (наприклад, Д.П. Зеркін у книзі «Основи політології»), досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність призводить до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку виборців, і партія перетворюється на ядро репресивної державної машини. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Громадсько-політичні об’єднання та рухи: їх сутність та роль у політичному житті суспільства 
Невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.  
Свідчення про об'єднання людей з спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. ПІ. Монтеск’є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою.  
Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.  
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями.  
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного типу, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.  
Загальноприйняте у сучасній політології поняття «громадські організації і рухи» виникло на основі ширшого поняття «суспільні об'єднання» як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські організації - це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.  
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін.  
Характерною їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.  
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні парті! чи громадські організації.  
Основними різновидами громадських рухів нині є:  
політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані «нові соціальні рухи», що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.  
Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інститутів своєчасно помітити і тверезо оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлення: створення передумов руху; висловлення прагнень; агітації; розвиненої політичної діяльності; стадія згасання.  
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, не традиційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.  
Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії:  
за родом діяльності - конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;  
за поставленими цілями - соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;  
за інтересами - економічними, професійними, суспіль-но-політичними та ін.;  
за правовим статусом - легальні й нелегальні;  
за соціально-класовими ознаками - наприклад, робітничий, фермерський рухи;  
за рівнем масовості й ступенем паливу - профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів - з іншого;  
за спонукальними мотивами виникнення - соціальне усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух зелених, спілка Чорнобиль); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання);  
за масштабами діяльності - міжнародні, внутрішньодержавні, локальні; 
за ставленням до існуючого ладу - консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;  
за ступенем і формою організації стихійні й організовані, слабко й високоорганізовані.  
Широке розмаїття у цілях і завданнях громадських організацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості.  
Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.  
З першої групи функцій слід виділити захисну й допомогову. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо для посттоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна стала тенденція невиконання законів, неповажного ставлення до особистості у державних структурах. Допомогова функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населення, до правової держави і громадянського суспільства.  
З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови взаємопорозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями.  
Діяльність останніх в одній з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом «згори – донизу», «знизу – вгору». Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.  
Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (віднесених до першої групи) стоїть на позиціях групового егоїзму, ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи чи (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища.  
Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інститути влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються на неї впливати, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інститутами та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституціональному рівні; моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків.  
Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; про4)спілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен відніс підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних - групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.  
Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску - це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).  
Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого - веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.  
Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підривають довір'я громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільно значущих і особистих потреб, по-друге, готують ґрунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.  
Отже, громадські об'єднання є важливою складовою політичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. В Україні згідно з Конституцією громадяни мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Усі об'єднання громадян рівні перед законом (ст. 36). Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку (ст. 37).  
Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспіль-но-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між низами й верхами. І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.