Функції ергономіки в організації архітектурного середовища

Міністерство  освіти і науки України

Національний  авіаційний університет

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Функції ергономіки в організації архітектурного середовища»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

 студентка  4 курсу

ІАП – 404

Чиженко Альона

Перевірила:

Авдєєва Н.Ю.

 

Київ 2011

 

Зміст

 

 

 

1. ОСНОВИ   АРХІТЕКТУРНОЇ ЕРГОНОМІКИ………………….1
2. ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ РОЗВ'ЯЗАННЯ ЗАДАЧ АРХІТЕКТУРНОЮ ЕРГОНОМІКОЮ…………………………..13
3. ВИСНОВКИ……………………………………………………….16
4. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ………………………………………….19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І.   ОСНОВИ   АРХІТЕКТУРНОЇ ЕРГОНОМІКИ.

 

У роботі показано, що методологічну побудову науки архітектурної ергономіки (АЕ) необхідно починати з визначення її основних наукових категорій, що містить у собі вже існуючі наукові уявлення про цей вид діяльності. Такий підхід вимагає подальшого зведення різних наукових уявлень про (АЕ) в єдине категоріальне уявлення, що може бути здійснено методом конфігурування (І.Блауберг,  Е. Юдін,  В.Садовський, 1969). Метод конфігурування застосовується в такій пізнавальній ситуації, коли виникає необхідність синтезувати в єдиній конфігураторній моделі односторонні теоретичні уявлення про об'єкт і дати обгрунтування кожному з них як особливому "зрізу", особливій площині розгляду об'єкта. Відповідно до установки виділяються три основні площини наукового розгляду цієї дійсності:

1.Теорія наукової організації праці  (НОП), що формується на базі сучасної соціології, соціального управління і кібернетики і що вивчає управління і оптимальну організацію соціальними об'єктами на всіх рівнях суспільного організму (М.Марков, 1978).

2.Теорія архітектурного проектування (АП), що вивчає людську діяльність, пов'язану з перетворенням навколишньої реальності відповідно до деякого ідеалу, за допомогою створення проектних моделей (О.Раппопорт, 1974).

3. Теорія ергономічного проектування (ЕП)   вид проектної діяльності, спрямованої    на    формування    таких    ергономічних   властивостей   системи "Л (населення)-С", які забезпечили б її оптимальне функціонування з необхідною або максимально можливою якістю при мінімальній або допустимій витраті людських ресурсів.

Короткий  розгляд наукового осмислення ЕП в теорії проектування показує, що воно проводилося у відповідній категоріально-понятійній системі, яку утворюють такі поняття як "проектування соціально-морфологічних систем", "проектний механізм соціального управління", "проектне управління діяльністю" та інш. При проектуванні соціально-морфологічних систем ми стикаємося з необхідністю створення нових видів проектування, одним з яких є ергономічне.

У роботі розглянуті існуючі підходи до наукової уяви ЕП, які є в теорії АЕ, що ще тільки складається, та спирається, в основному, на ергономічне дослідження і моделювання, і є компонентом загального проектування об'єктів, техніки (виробів) і технологічних процесів. ЕП являє собою сукупність робіт, спрямованих на досягнення високих ергономічних властивостей і якостей об'єкта, що проектується,  а також засобів формування і підтримки необхідної кваліфікації і працездатності фахівців, що експлуатують або обслуговують цей об'єкт.

У роботі показано, що ергономічні властивості, зумовлені психологічними, фізіологічними і антропологічними характеристиками людини і забезпечують необхідну якість життєдіяльності при оптимальних умовах її здійснення у всіх процесах: при експлуатації об'єктів (використанні за призначенням, обслуговуванні, ремонті і т.д.), при виготовленні (збиранні, розбиранні і т.д.), а також при навчанні та освоєнні. З цього виходить, що предметом ЕП об'єктів (виробів) і технологічних процесів є, власне, сам процес, засоби і умови життєдіяльності людини (груп людей), які безпосередньо функціонують в цих об'єктах. У цьому плані процес життєдіяльності являє собою логічно зумовлену, розгорнуту у часі і просторі сукупність дій, що ведуть до досягнення головної мети діяльності -  формування комфортного середовища. Під засобами діяльності розуміються внутрішні (образно-концептуальна модель) і зовнішні (інформаційні моделі, обладнання, органи управління і т.п.). Умови життєдіяльності являють собою комплекс фізичних, хімічних, біологічних, психофізіологічних і антропометричних  чинників і параметрів середовища, а також психологія і психофізіологія взаємодії в колективі, що істотно впливають на формування комфортного середовища життєдіяльності людей.

У роботі показано, що традиційні моделі проектування будувалися у логічному полі, що не має метрики або якого-небудь напередзаданого простору. Ці властивості моделей і дають можливість фіксувати масштаби поширення діяльності і провести відповідні межі її експансії. Для позначення меж архітектурно-ергономічної діяльності потрібні початкові моделі, здатні описувати дистанції, зони комунікацій, мету, засіб, операцію і т.п.    

У роботі встановлено, що проблему меж архітектурної ергономіки доцільно розглядати стосовно різних типів систем проектування, відмінних за своїми об'єктами. Як такі розглянуто  морфологічне проектування, або проектування в рамках моделі  "людина-предмет"(Л-П),  "Л-АО-С",  "людина-екосистема"(Л-ЕС). Різний рівень ієрархії моделей систем мають відповідну прозорість меж. Межі, наприклад, проектної діяльності в такому типі системи, як  "Л-С", менш ясні, ніж межі в системі "Л-П". У зв'язку з цим проект соціально-ергономічної системи і проект її реалізації ніколи не може досягнути повноти проекту речі, в них завжди є відкриті можливості. 

У роботі показано, що межі проектної діяльності архітектурної ергономіки - суть все ж не межа проектування як деякої універсальної сфери, а межа проектування в конкретних проектних ситуаціях. Якщо перейти від розгляду меж різних проектних ситуацій і навіть їх типів до способів обмеження сфер, то необхідно зазначити, що межі сфери ергономічної діяльності є  "і н т е г р а л"  всіх сумісних ситуацій у проектуванні, і, в той же час, межі сфери проектування не співпадають з межами окремих проектів. 

Історично склалося, що знання і навички архітектора в основному орієнтовані на проектування АО. Слідуючи в руслі традиційної архітектурної практики архітектор завжди проектував, просторово організовував, декорував матеріальні об'єкти: будівлі, споруди, території, речі і т.п. З інтенсивним розвитком системного, комплексного та інш. методів дослідження в сфері архітектурно-містобудівної діяльності теорія об'єкта АП набуває нового змісту. 

Відповідно  до системної орієнтації АО розглядається  не як відособлена в своїй цілісності одиниця реального світу, яка застигла в розвитку, а як система, що має свою внутрішню структуру і в той же час є елементом якоїсь зовнішньої, більшої за велику і складну екосистему. У цій ситуації межі об'єкта проектування  наче розмиваються: архітектор проектує вже не просто споруду, а формує ППС життєдіяльності людини у всьому багатстві її різних аспектів. До останнього часу аналогічна ситуація з визначенням предмета дослідження і, відповідно, меж сфери діяльності спостерігалася і  в загальній ергономіці. Експансіонізм ергономіки, що виражається в захопленні з інших, передусім суміжних, областей знаннь, мав переважаюче значення. Це і накладало своєрідний відбиток на принципи співпраці  двох дисциплін. 

У роботі досліджені об'єктні і предметні аспекти сфери професійної діяльності двох дисциплін. По-перше, об'єктна єдність. Архітектура і ергономіка мають справу з одним і тим же об'єктом системного проектування. Таким об'єктом є життєдіяльність людини в предметно-просторовому світі в рамках системи  "Л-С". Це виходить і з визначення суті будь-якого АО як сфери життєдіяльності людини (груп людей). Тут  "сфера" (організований архітектором простір) і "життєдіяльність", тобто життєві процеси що відбуваються в даній сфері, виступають в об'єднаному визначенні. Але змістовні аспекти двох дисциплін, зрозуміло, різні.

Предметом ЕП є моделювання процесів життєдіяльності людини в ППС, предметом же архітектурного проектування - ППС, в якому здійснюються процеси життєдіяльності людини. Архітектурна споруда організує собою не тільки простір, але також організує або дезорганізує і час проходження життєвих процесів людини, суспільства.

Таким чином, ергономіст у значній мірі має справу з тимчасовим аспектом, а архітектор з просторово-часовим. І той, і інший мають справу з матеріальними об'єктами і діями. По-друге, ідеї комплексного  і системного підходів значною мірою визначають багато з яких початкових установи і теоретичні  положення архітектури і ергономіки. Нерідко ці два підходи і визначальні їх поняття використовуються як синоніми. Однак, поняття комплексності вживають, зазвичай, при обговоренні організаційної сторони системних досліджень.

 У роботі  показано, що в умовах інтенсивного  розвитку інформаційних потоків  посилюються, стають все більш  різноманітними взаємозв'язки між різними сферами людської діяльності. Тому підхід до розв'язання найважливіших проблем суспільства не може бути чисто ергономічним або чисто технічним, торкатися тільки наукової або культурної сфери, він повинен носити багатосторонній системний характер.

Ця системність  відбивається, у вимогах, що пред'являються  до методології наукового аналізу, шляхів і способів їх вирішення. Зверненню до системних методів сприяла ситуація, що склалася в архітектурі - зростаюча поліфункціональність АО, складність обліку розмаїття впливаючих чинників навколишнього середовища на людину. Сприяв цьому і комплексний підхід до об'єкта архітектурного проектування, що склався на високому рівні професійної діяльності.  

У роботі встановлено, що системний підхід до завдань архітектурного проектування - специфічна межа сучасної архітектурно-ергономічної діяльності, це прагнення до цілісного розгляду системи  "Л-С", системно-динамічний погляд на їх структуру, включення діяльності людини в предмет наукового розгляду, тенденція до наукового синтезу міждисциплінарних досліджень.

Такі загальні предметно-ціннісні установки, що структурують уявлення про змістовні аспекти  двох дисциплін. Для конструювання  наукової дисципліни архітектурної ергономіки як системи нам необхідно на рівні дослідницьких процедур побудувати  обєкт і предмет,  в яких ефективно поєднувалися б уявлення про єдність наукової і практичної діяльності, демонструвалися б основні механізми, що забезпечують відносну автономність дисципліни як цілісного формування і одночасно її органічний зв'язок з іншими науками. Одним з істотних моментів даного аспекту, як було показано раніше, є аналіз взаємостосунків між дисциплінами, і що ці взаємостосунки мають місце на  різних рівнях дисциплінарної організації наукової діяльності.

У роботі показано, що в центрі даної проблематики стоїть питання про тип інтеграції архітектурно-ергономічного знання в загальних теоріях прикладних архітектурних дисциплін. У зв'язку з цим видається вельми істотним те розрізнення понять предмета і об'єкта дослідження, які в останні роки міцно затвердилися в логіці і методології наукового пізнання і починають все ширше використовуватися в інших науках.  Згідно О.Січивиці під  об'єктом  розуміється деяке явище дійсності (система, процес та інш.),  взяте  у  всій  своїй  багатогранності  і  повноті.  Що  ж   до  предмета  дослідження науки, то ним називається певна сторона (або  "зріз" складного об'єкта, виділення з нього за допомогою мовних надбань даної науки і який підлягає  вивченню методами, які використовуються в ньому ). Отже, в одному і тому ж об'єкті може бути виділена ціла низка предметів, причому не тільки чітко відмежованих, але часто і пересічних. Аналіз складних інтегративних утворень типу архітектурної ергономіки показує, що в процесі дослідження можна виділити два основних типи інтеграції знання:

а) за об'єктом  дослідження;  б) за предметом дослідження.

Інтеграція  за предметом здійснюється в загальних  теоріях або у близьких до них  за своїм характером побудовах. Суть здійснюваної в рамках загальної  теорії інтеграції за предметом полягає  в тому, що досягається єдність опису і пояснення деяких сторін явищ найрізноманітнішої природи. Так, наприклад, проблема комфортності житла дає відносно цілісну картину стану середовища життєдіяльності людини, не зважаючи на те, що вона може розглядатися з т.з. санітарно-гігієнічної, психофізіологічної, а також місто-екологічної або ергономічної проблематик. Так само в термінах загальної теорії систем досягається єдність опису об'єктів різної природи - від локальних систем типу  "людина-предмет" до глобальних – "людина (населення) – екосистема" (демоекосистема за Г. І .Лавриком,  М.М.Дьоміним).  Можна сказати, що завдяки інтеграції за предметом всі можливі окремі  "відбитки" різноманітних об'єктів (зрозуміло, зроблені з одного певного їх боку) об'єднуються в єдину картину, адекватну по відношенню до кожного з них. 

 Дослідження показало, що внаслідок такої інтеграції здійснюється концентрація ергономічних знань про безліч архітектурних проблем в єдину систему знань. У процесі такого роду інтеграції опис виділених проблем різноякісних об'єктів здійснюється за допомогою деякої єдиної, уніфікованої мови – комунікації. У спілкуванні фахівців, це веде, по-перше, до зменшення різноманітності термінів, які застосовуються (а, отже, спрямовує формування понятійного-термінологічного апарату науки на шлях мінімізованої складності). По-друге, така інтердисциплінарна мова стає загальною для представників  різноманітних галузей знань і тим самим значно полегшує співпрацю вчених і в процесі дослідницької діяльності, і в процесі оформлення її результатів.