Адміністративне право

1. Поняття та аг хар-ка адміністративного та цив права в Укр.

Адміністративне право як галузь права - це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої влади, внутрішньо-організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень.

Адміністративне право створює  певний правовий режим для здійснення управлінських функцій, що є найважливішою  умовою впорядкованості сфери державного управління. Закріплення в юридичних  нормах правил поведінки (яким чином  слід діяти в конкретній ситуації, від чого слід утриматися, що робити категорично заборонено тощо) надає  управлінським відносинам юридичного характеру, перетворює неправові відносини  на формально-обумовлені.

Суспільні відносини, врегульовані адміністративним правом, пов'язані з виконавчою і  розпорядчою діяльністю держави. Адміністративне  право чинить регулюючий вплив на такі суспільні відносини, які виникають, змінюються або припиняються безпосередньо  у зв'язку із здійсненням завдань  і функцій державного управління, тобто з практичною діяльністю органів  виконавчої влади держави та інших  компетентних суб'єктів по керівництву  господарською, соціально-культурною і адміністративно-політичною сферами. Проте, деякі сторони діяльності органів виконавчої влади можуть регулюватися не тільки адміністративним правом, але й цивільним, трудовим, фінансовим, аграрним та іншими галузями права.

Цивільне право як галузь права — це системна сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові й майнові відносини, які грунтуються на юридичній рівності; вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Основну роль при визначенні цивільного права як галузі права відіграють його предмет, метод, функції та принципи.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами, тобто  особисті немайнові та майнові правовідносини.

Цивільне право як галузь права  виконує цілу низку функцій. Під  поняттям "функція цивільного права" слід розуміти певний напрям впливу цивільно-правових норм, що визначається специфікою предмета, методу та завдань, що стоять перед  ним. Цивільному праву притаманні такі основні функції:

• регулятивна, яка полягає в  тому, що цивільне право здійснює регулювання  правовими нормами відносин, що належать до його предмета;

• охоронна, суть якої в захисті  порушених суб'єктивних цивільних  прав, шляхом їх відновлення чи еквівалентного відшкодування завданої шкоди;

• попереджувально-виховна, яка полягає  в застосуванні до правопорушника засобів  цивільно-правового захисту, чим  здійснює виховний вплив на його подальшу поведінку та запобігає подальшим  правопорушенням з його боку;

• попереджувально-стимулююча, тобто  стимулювання до правомірної поведінки  інших осіб, а також запобігання  здійсненню ними неправомірних діянь, внаслідок невідворотного застосування до правопорушників цивільно-правових санкцій.

2. Поняття та заг хар- ка госп права Укр.

Госп право - це самостійна галузь права, що складається з правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутків чи без такої мети.

ГП не регулюються майнові та особисті, немайнові відносини, що регулюються ЦК, а також земельні, лісові, гірничі та водні відносини, відносини щодо використання, охорони рослинного та тваринного світу, територій та об’єктів природного заповідного фонду, трудові відносини, фінансові відносини за участю суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та виконання бюджетів усіх рівнів, адміністративні та інші відносини з управління за участі суб’єктів господарювання, органів державної влади або місцевого самоврядування, наділені господарськими компетенціями, безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання. 
Водночас слід зазначити, що чіткої межі між господарською, цивільною, екологічною, фінансовою, податковою, адміністративною та іншими галузями права провести важко. Особливо дискусійним є розмежування ГП та ЦП. Аргумент: у разі існуванні колізії між цивільним та господарським законодавствами, то перевага повинна надаватися нормам господарського права, як спеціальних, по відношенню до загальних норм ЦП.

6) Одним із основних та найбільш розгалужених інститутів зобов'язального права є договірне право, під яким слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні відносини шляхом досягнення відповідних домовленостей (компромісів) між юридично рівними особами. Основоположною категорією в договірному праві є цивільно-правовий договір — домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).

Основними ознаками договору є:

• домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників;

• домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір;

• спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.

Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні правовідносини, що виникли внаслідок укладення  договору, а також як певний документ.

Зміст цивільно-правового  договору становлять умови (пункти), визначені  на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. До змісту договору належать також  і умови (пункти), які містяться  в складових частинах договору, якщо їх наявність обумовлено в основному  тексті договору (додатки, плани, схеми, кошторис, малюнки тощо).

Господарський договір – це будь-яка  майнова угода між двома або більше суб’єктами господарського права, предметом якого є певна правомірна дія.

Господарський договір згідно із законом  співвідноситься з юридичною  категорією господарського зобов’язання. Категорія господарського зобов’язання водночас є і загальною, і частковою стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов’язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендера, іншого публічного торгу). Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов’язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов’язання узагальнює договірні господарські зобов’язання, засновані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору – це сукупність господарських зобов’язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов’язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов’язань. Господарський договір – це юридичне джерело договірних господарських зобов’язань.

7) Правочин - є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Одностороннім правочином є дія  однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво-  чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Таким чином в ЦК, ГК, СК не завжди послідовно і узгоджено застосовуються такі юридичні категорії як правочин, угода, договір, а відтак постає питання  про принципи їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності.

На наш погляд, вирішення цієї проблеми може бути здійснене таким  чином. Базовим критерієм тут  має слугувати положення ст.П  ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Формально  серед цих підстав не зазначені  ні угоди, ні так звані "домовленості". Однак не можна не зважати на те, що численні спеціальні закони, ці акти містять посилання на угоди в  розумінні договорів, а також  на те, що терміни стали звичними для населення і правознавців. Тому необхідно сприйняти наступну концепцію співвідношення зазначених термінів:

1.) двосторонні і багатосторонні  правочини є договорами і водночас  угодами;

2.) договори і угоди — тотожні  поняття;

3.) термін "домовленість" необхідно  розуміти як договір чи угоду,  якщо така домовленість досягнута  з дотриманням вимог встановлених  для укладання договору.

Таким чином, не кожний правочин є  договором (угодою), а лише той, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних  прав та обов'язків. Водночас не можна  недооцінювати можливих проблемних наслідків введення категорії правочину, що може проявитися, зокрема, у неправильному  застосуванні правових норм глави про  правочини, а врешті, і в ігноруванні  його застосування в правозастосовчій діяльності.

Правочин є таким юридичним  фактом, який належною правовою підставою  виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі права та обов'язки реалізуються в  межах цивільного правовідношення  і вони відповідно є його складовими елементами.

Правочин як юридичний факт є  лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. В системі  таких юридичних фактів правочини  посідають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних  прав та обов'язків (наприклад, юридичних  та фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих  на свідоме створення конкретного  цивільного правового результату для  себе або інших осіб.

Правомірність правочину означає, що він не повинен порушувати відповідних  вимог закону, загальних та спеціальних  законодавчих заборон.

Суб'єктом правочину може бути будь-який суб'єкт цивільного права, шо має  достатню правоздатність та дієздатність.

Вольова   спрямованість   правочину   характеризує   внутрішнє суб'єктивне  бажання  особи,   яке  реалізується   через   відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складення заповіту, прийняття спадщини, складення довіреності, підписання договору та ін.). У правочинІ зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. 

8) Стаття 173. Господарське зобов'язання  
1. Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.  
2. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.  
3. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше. 

Господарські зобов'язання поділяються  на два види: майново-господарські зобов'язання; організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарські зобов'язання - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських  відносин при здійсненні господарської  діяльності, в силу яких зобов'язана  сторона повинна вчинити певну  господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має  право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання - це господарські зобов'язання, що виникають  у процесі управління господарською  діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських  повноважень, в силу яких зобов'язана  сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну  управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має  право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК).