Гоголь і Україна

     Такі  антипольські мотиви в літературі були дуже доречні в той час для  російського самодержавства. Не дивно, що Гоголь, попри деякі нюанси, мав  серйозну підтримку з боку царської влади - не лише моральну, а й матеріальну. Йому як письменнику цар виділяв  чималі грошові дотації, котрі давали можливість жити за кордоном, зокрема  в Парижі, Італії. Також у першій половині 30-х років XIX ст. Гоголь був  під сильним впливом Олександра Пушкіна, з яким безпосередньо спілкувався. Саме тоді Пушкін демонстрував відверті проурядові настрої й різко засуджував Листопадове повстання. Пригадаймо хоча б його вірш «Клеветникам России». На цей період припадає створення  ним поеми «Полтава», де поет прославляв імперську політику Петра І.

     У цьому  суспільно-політичному й культурному  контексті слід осмислювати написання  Гоголем повісті «Тарас Бульба», яка з'явилася спочатку в збірці «Миргород», а потім, 1842 р., побачила світ друга редакція цього твору. У певному сенсі «Тарас Бульба» - ідеологічне замовлення, яке виконував  Гоголь. Адже польські повстанці сподівалися  на підтримку з боку українців  у боротьбі із російським самодержавством. З цією метою навіть творилася  відповідна література, де автори зверталися до козацького минулого, ведучи мову про  те, що раніше козаки разом із поляками воювали проти москалів. Такі мотиви бачимо в пропагандистській «Пісні козацькій» Тимка Падури. Вірші цього  автора, покладені на музику, користувалися  чималою популярністю. Наприклад, його твір «Гей, соколи» став не лише українською  «народною» піснею, а й найулюбленішим «фольклорним» твором поляків. Звісно, царський уряд був зацікавлений дати адекватну відповідь на польську пропаганду. Нею, власне, і став «Тарас Бульба». 

ДВІ ПРАВДИ МИТЦЯ

Метаморфози, пов'язані  з «Тарасом Бульбою», є цікавими й показовими. Вони демонструють, які  зміни відбувалися із самим Гоголем, як він еволюціонував, все далі відходячи  від конформістської малоросійської свідомості і наближаючись до свідомості імперської, великоросійської.

Немає потреби говорити, що в «Тарасі Бульбі» опис подій  не відповідав історичним реаліям. Цей  твір - реконструкція козацького міфу, поданого в русофільському контексті. Тут діє своя міфічна правда, яка  нерідко суперечить правді історичній. Але звернімося до відмінностей між редакціями повісті. Перша редакція є слабшою, з погляду художнього. У другій редакції Гоголь повість доопрацював, що покращило її літературно-естетичні якості. Проте при цьому було дещо змінено ідеологічні акценти. Зокрема, в першій редакції Тарас Бульба, проголошуючи тост, пропонує випити «за веру Христову, за Сечь и за нашу собственную славу». У другому варіанті даний тост уже звучить як «за святую православную веру». Отже, акцент робиться виключно на православ'ї, котре розглядається як найвища цінність козаків і як віра росіян. Тому росіяни й українці - ніби представники однієї православної спільноти, одного народу. У першій редакції звертається увага на те, що місцем дії є «Украйна», використовується термін «казачья нация». Правда, Гоголь вживає це поняття у дещо іншому розуміння, ніж ми. У другій редакції слово «Україна» зустрічається рідко і здебільшого трактується як частина «Русской земли». Йдеться про «русское чувство» козаків, «русский характер» і навіть «русскую душу». Показовим є завершення повісті, де головний герой виголошує промову у проросійському дусі: «Прощайте, товарищи! - кричал он им сверху. - Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..». Запорозькі козаки трактуються як «русская сила», своєрідні предтечі російського самодержавства. Правда, наші «квасні» патріоти закривають очі на ці фрази - ніби їх і немає, а в перекладах українською слова «Русь», «русский» перекладають як «Україна» і «український». Дехто ладний трактувати «Тараса Бульбу» як своєрідний гімн українському козацтву. На перший погляд це дійсно так. Але якщо розглянете інші твори Гоголя, то побачите певну вимушеність цього «гімнотворення». Відзначаючи відвагу козаків, їхні військові таланти, Гоголь не раз і не два говорить про їхні лінощі, пияцтво. Говорить і про те, що вони живуть розбоєм. У своїй науковій праці «Взгляд на составление Малороссии» (1832) письменник пише: «Между тем разгульные холостяки вместе с червонцами, цехинами и лошадьми стали похищать татарских жен и дочерей и жениться на них. От этого смешения черты лица их, вначале разнохарактерные, получили одну общую физиогномию, более азиатскую. И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежащий Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию - и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование». Не дуже приємна характеристика, чи не так? Каже письменник і про невміння козаків, точніше їхніх нащадків, розпорядитися владою. Так, у повісті «Майская ночь, или Утопленица» розповідається про свавілля сільського голови: «О, этот голова важное лицо на селе... Все село, завидевши его, берется за шапки; а девушки, самые молоденькие, отдают добридень. Кто бы из парубков не захотел быть головою! ...В мирской сходке, или громаде, несмотря на то, что власть его ограничена несколькими голосами, голова всегда берет верх и почти по своей воле высылает, кого ему угодно, ровнять и гладить дорогу...». До «видатних заслуг» цього голови зараховується те, що він колись аж два дні супроводжував царицю Катерину ІІ, коли вона подорожувала Україною. Гоголь із деякою іронією пише про важливість цієї «місії», підсміюється з сільського начальника, говорить, що з тієї пори той «выучился разумно и важно потуплять голову, гладить длинные, закрутившиеся вниз усы и кидать соколиный взгляд исподлобья». А ще - «о чем бы ни заговорили с ним, всегда умеет поворотить речь на то, как он вез царицу и сидел на козлах царской кареты».  Голова використовує владу не стільки для того, щоб навести у селі порядок, скільки задля власного задоволення. Ось як хлопці характеризують діяння цього начальника: «Он управляет у нас, как будто гетман какой. Мало того, что помыкает, как своими холопьями, еще и подъезжает к дивчатам нашим. Ведь... на всем селе нет смазливой девки, за которою бы не волочился голова». Не останню роль у такому ставленні голови до своїх підопічних відіграє те, що той майже не залежить від них. Вважає, що поставлений від царя. А оскільки цар далеко, то він у своєму селі сам є самодержцем і має право за жарти над ним «заковать в кандалы и наказать примерно». Однак, будучи деспотом над своїми підопічними, голова враз стає «ягням» перед вищими і ладний виконувати навіть найбільш абсурдні їхні накази - лише б зберегти своє становище. До нього потрапляє записка, ніби написана комісаром, де голову обзивають старим дурнем. І цю образу він покірно ковтає. Йому наказують зробити те, що не відповідає його бажанням, інтересам, - і він робить. Бо вищестоящим треба коритися. Хоча голова робить із підданими те, що йому заманеться, однак ті вважають себе «вільними козаками». І вони здатні на бунт. Проте цей бунт якийсь несерйозний. Син голови, Левко, бунтує проти батька, підбиває проти нього «вільних козаків», бо той хоче забрати його дівчину. «Вільні козаки» легко йдуть на це, оскільки сільський голова їм не подобається. Хоча чітко визначити свої претензії до голови не можуть. Бунт несерйозний не лише за суттю, а й за формою. Це така собі «пісенна революція», яка виражається в глузуванні над головою, у різних образах на його адресу. Така «революція» через свою несерйозність не може закінчитися перемогою. Це не більше ніж гра, забава. І якщо «революція» має свій «хепі енд», то не завдяки зусиллям «вільних козаків», які лише створюють шумовий фон, а завдяки втручанню «зовнішніх сил», доброї русалки, котра влаштовує справу так, що син голови Левко одружується зі своєю коханою. Тобто результат «революції» зводиться до того, щоб забезпечити благополуччя «головного революціонера», який постав проти батька. Щодо «вільних козаків», то в їхньому житті нічого не змінилося. І, певно, коли Левко опиниться на місці батька (що є цілком імовірно), то чинитиме так само, як і його родитель. Словом, «вільним козакам» буде від цього «ні холодно, ні жарко». 

РОЗДВОЄНІСТЬ  ДУШІ

Гоголь чудово розумів  українську ментальність. Принаймні  набагато краще наших «гучних» теоретиків-патріотів. І виходячи з цього розуміння, у художніх творах моделював діяння своїх земляків. Письменник не був  від них у захопленні. Тому намагався  тікати - чи то в Петербург, Москву, чи то за кордон. Приїжджаючи на рідну землю, швидко покидав її. Правда, за таке ставлення йому довелося... жорстоко поплатитися. Перебуваючи в першій половині 30-х рр. XIX ст. під впливом Пушкіна і живучи в Петербурзі, Гоголь намагався перетворитися з «малоросійського» письменника на представника великоросійської літератури. Цей перехід чітко простежується в збірці «Арабески» (1835). Тут ще є українські матеріали, зокрема уривки з роману «Гетьман», який Гоголь так і не дописав. Проте переважають «петербурзькі повісті». На відміну від попередніх веселих «малоросійських повістей», де загалом домінує оптимістичний настрій, тут настрій похмурий, а сміх, якщо і є, то якийсь недобрий. Гоголь не любив Петербург, це було для нього чуже місто, але він його мусив терпіти. Ось одна замальовка із повісті «Невский проспект»: «О, не верьте этому Невскому проспекту! Я всегда закутываюсь покрепче плащем своим, когда иду по нем, и стараюсь вовсе не глядеть на встречающиеся предметы. Все обман, все мечта, все не то, чем кажется!». Зрештою, письменник робить висновок: «...все дышит обманом. Он лжет во всякое время, этот Невский проспект, но более всего тогда, когда ночь сгущенною массою наляжет на него и отделит белые и палевые стены домов, когда весь город превратится в гром и блеск, мириады карет валятся с мостов, форейторы кричат и прыгают на лошадях и когда сам демон зажигает лампы для того только, чтобы показать все в настоящем виде». Як бачимо в щойно наведеному уривку, Невський проспект, «серце» Петербурга, трактується Гоголем як місце демонів, нечистої сили. Навіть у «Ночи перед рождеством», де, здавалося б, образ Петербурга постає в позитивному, якомусь лубочному образі, у контексті твору прочитується негатив. Вакула (без сумніву, герой позитивний) летить до Петербурга на чорті. Цей епізод набуває символічного значення. Його можна трактувати в тому сенсі, що дорога українця до Петербурга - це чортова дорога. Чи не натякав Гоголь на свою долю, коли він заради кар'єри вирушив до столиці? У «Ночи перед рождеством» Вакула отримує в Петербурзі те, що хоче, - черевички з ніг цариці. Але йому в цьому випадку допомагає чорт. Це, звісно, можна сприйняти як гумор. І дійсно, певна доля гумору в подачі цього епізоду є. Однак даний епізод має далеко не гумористичне навантаження. Автор (свідомо чи несвідомо) підводить до думки, що в Петербурзі без допомоги чорта нічого не досягнеш. Можливо, для Гоголя таким «чортом» став Пушкін, який підкидав йому сюжети і робив із Гоголя великоросійського письменника? Гоголь кидає писати «Гетьмана», пише за підтримки Пушкіна «Невский проспект», за його підказкою - «Ревизора», зрештою «Мертвые души». Останній твір буквально вимучив письменника. Він його кілька разів переробляв, навіть палив. Відірваність від рідної землі, життя в непривітному Петербурзі, зрештою, муки творчості, своєрідна душевна роздвоєність письменника не могли не вплинути на його здоров'я, зокрема психічне. Серйозні проблеми почалися уже наприкінці 30-х рр. XIX ст., особливо після того, як він, подорожуючи Італією, захворів на малярію. Сучасники відзначали неадекватність поведінки Гоголя. Творчі підйоми чергувалися в нього із затяжними депресіями. Це навіть простежується в його пізніх текстах, зокрема в «Мертвых душах». Зараз є дослідження, де автори доводять, ніби письменник страждав маніакально-депресивним психозом. Як відомо, ця хвороба часто провокується зовнішніми обставинами. Нею хворіють люди зі слабкою психікою, які опиняються в чужорідному середовищі й не витримують великих психічних навантажень. Саме такою була ситуація з Гоголем. Останні роки його пройшли в душевних муках. Він шукав спасіння в релігії, їздив спеціально до Єрусалима. Проте це нічого не дало. Такою була плата за відірваність від власних коренів цього блудного сина. Як на мене, не влаштовувати бучно-дилетантське святкування ювілею Гоголя потрібно, а задуматися над тими уроками, які дав нам письменник. Це глибоко трагічна постать, що не зуміла реалізувати свій талант в Україні і змушена була піти заробляти славу й гроші до росіян. А хіба зараз мало таких «Гоголів»? Чи не пора припинити захоплюватися різними сучасними «гоголенятами», які не перестають нас потішати й поучати з екранів телевізорів, радіоприймачів та газетних шпальт? Чи не пора поставити їх на місце і спробувати стати не росіянами, американцями, космополітами, ще Бозна ким, а самими собою?

Так, нам, українцям, Гоголя треба читати - не лише його твори, а й про нього. І намагатися зрозуміти цього автора, як, зрештою, і самих себе. Для нас Гоголь має стати дзеркалом, у якому  бачимо власні вади. Туди треба зазирати хоча б для того, щоб позбутися їх. Проте, боюся, ми цей урок так і не засвоїмо. Відсунемо дзеркало, а щоб совість не мучила, помпезно відсвяткуємо черговий ювілей. Ми ж так любимо свята, або, як співає «непревзойдьонна» землячка Гоголя, гуляночки. 

ТАЄМНИЦІ  БІОГРАФІЇ ГОГОЛЯ

В Інституті рукописів  при Національній бібліотеці імені  В.Вернадського НАН України в  Києві у відділі «Гоголіана»  зберігаються унікальні документи  про сім'ю і предків великого українського письменника. 1920 року їх передав на зберігання Василь Головня, син молодшої сестри Миколи Васильовича. Зберігся лист із метричної книги Спасо-Преображенської церкви містечка Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. У ній записано: «Марта 20. У помещика Василия Яновского родился сын Николай и окрещён 22-го». Збереглися аркуші «Ведомости учеников 1 класса высшего отделения Полтавского поветового училища за 1819 год». У цьому списку під номером 40 значиться Микола Яновський, під номером 41 - його молодший брат Іван Яновський, який невдовзі помер. В Інституті рукописів є сторінки «Дневника», заповнені рукою класних учителів Ніжинського ліцею 1821 року. Прізвище непосидючого 12-річного Миколи Яновського найчастіше згадується серед пансіонерів, які «получили достойное наказание за их худое поведение» і залишилися без обіду. 1984 року був відновлений будинок батьків у селі Гоголеве Шишацького району Полтавської області. В експозиції міститься копія «Ревизской сказки» (перепису населення) за 1782 рік по хутору Купчин, яким володів дід письменника - Панас Дем'янович Яновський, що одержав цей маєток як посаг за своєю дружиною. Незабаром садиба стала називатися Яновщиною, а пізніше за іменем єдиного сина Василя Панасовича (майбутнього батька М.В.Гоголя) Василівкою. У народі дотепер збереглися ці дві назви. В експозиції музею є копія «Послужного списка А.Д.Яновского» за 1788 рік. У ньому сказано, що дід Миколи Гоголя народився 1738 року. Виходець із польської шляхти. Закінчив Київську духовну академію. Вільно володіє п'ятьма мовами: російською, латинською, грецькою, німецькою і польською. Служив у Генеральній військовій канцелярії на посаді полкового писаря. (Сьогодні це відповідає посаді начальника штабу військової частини полку. - Р.С.) Вийшов у відставку в званні секунд-майора. Вперше прізвище діда письменника з додатком «Гоголь» з'явилося в «Дворянській грамоті», яку він отримав 15 жовтня 1792 року. До цієї книги записували лише корінних дворян, а не тих, хто здобув це звання за військові, державні заслуги чи за нобілітацією 1661 року. У Санкт-Петербурзі багато літераторів знали юного генія України під подвійним прізвищем або просто як Яновського. 22 лютого 1831 року Петро Плетньов писав Олександру Сергійовичу Пушкіну: «Надобно познакомить тебя с молодым писателем, который обещает что-то очень хорошее. Ты, может быть, заметил в «Северных цветах» отрывок из исторического романа, с подписью ОООО, также в «Литературной газете» - «Мысли о преподавании географии», статью «Женщина» и главу из малороссийской повести «Учитель». Их написал Гоголь-Яновский... Я нетерпеливо желаю подвести его к тебе под благословение...» Близький друг і постійний кореспондент Котляревського, літератор Орест Сомов повідомив 9 листопада 1931 року Михайлу Максимовичу: «Я познакомил бы вас, хотя заочно, если вы желаете того, с одним очень интересным земляком - Пасечником Паньком Рудым, издавшим «Вечера на хуторе», т.е. Гоголем-Яновским, которому дуралей и литературный невежда и урод Полевой решился сказать: «Вы, сударь, москаль, да ещё и горожанин... Неправда ли, что Полевой совершенно оправдал басню Крылова «Осёл и Соловей?» Знаменитий російський поет Євген Баратинський, отримавши від 22-річного Гоголя примірник повістей «Вечера на хуторе близ Диканьки» з автографом, відразу ж написав у квітні 1832 року до Москви літератору Івану Кирієвському: «Я очень благодарен Яновскому за подарок. Я очень бы желал с ним познакомиться. Ещё не было у нас автора с такою весёлою весёлостью, у нас на севере она великая редкость. Яновский - человек с решительным талантом. Слог его жив, оригинален, исполнен красок и часто вкуса. Во многих местах в нём виден наблюдатель, и в повести своей «Страшная месть» он не однажды был поэтом. Нашего полку прибыло: это заключение немножко нескромно, но оно хорошо выражает моё чувство к Яновскому». 6 лютого 1832 року Микола Васильович відіслав із Санкт-Петербурга в рідну Василівку звісточку своїй матері Марії Іванівні Гоголь-Яновській, уродженій Косяровській: «Ваше письмо от 19 января я получил. Очень жалею, что не дошло ко мне письмо ваше, писанное по получении вами посылки. В предотвращение подобных беспорядков впредь прошу вас адресовать мне просто Гоголю, потому что кончик моей фамилии я не знаю, где делся. Может быть, кто-нибудь поднял его на большой дороге и носит, как свою собственность. Как бы то ни было, только я нигде не известен здесь под именем Яновского, и почтальоны всегда почти затрудняются отыскивать меня под этою вывескою». Відтоді всі свої твори та листи до рідних і знайомих письменник підписує лише першою українською частиною свого прізвища - Гоголь. Добре відомо, що 1833 року Гоголь хотів зайняти кафедру загальної історії в Київському університеті, який тільки почали організовувати. У грудні він пише із Санкт-Петербурга своєму другу Михайлу Максимовичу, який невдовзі став першим ректором цього університету: «... туда, туда! В Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, - не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей... Да, это славно будет, если мы займём с тобою киевские кафедры, много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами...» Але після повстання 1831 року у Варшаві (одним із керівників якого був генерал В.Яновський) у Російській імперії було суворо заборонено брати поляків на державну службу. Попечитель Київського навчального округу викреслив Гоголя-Яновського зі списку поданих на розгляд кандидатур майбутніх викладачів університету. Йому було відоме польське коріння письменника. Знав він і те, що його мати, Марія Косяровська, до 14 років виховувалася в будинку батьків свого двоюрідного брата - генерал-майора Андрія Трощинського, одруженого з внучкою останнього короля Польщі Станіслава Понятовського. Про польське коріння Гоголя мовчали п'ятдесят років. Лише 1902 року в «Полтавских Губернских Ведомостях», №36 у статті «К вопросу о предках Гоголя» було коротко сказано, що рід Гоголів-Яновських бере свій початок від Івана Яковича (прізвища в документі немає), вихідця з Польщі, якого 1695 року призначили до Троїцької церкви м.Лубни «викарным священником ... Продолжателем рода и преемником духовной власти был его сын Дамиан Иоаннов Яновский, священник кононовской Успенской церкви. Далее родословная Яновских идёт по двум параллельным линиям: 1) Сын о.Дамиана - Афанасий Дамианович, уже Гоголь-Яновский, секунд-майор, сын его Василий, внук Николай, писатель; 2) Кирилл Дамианович, священник кононовской церкви; его дети: Меркурий и Савва, оба священника...»

Микола Гоголь по лінії його бабусі з боку батька Тетяни Лизогуб був кревно пов'язаний зі знатними козацькими родами України  часів гетьманщини. Він був нащадком наказного гетьмана Михайла Дорошенка  та Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, нащадком наказного гетьмана Якова  Лизогуба й Лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Він онук секунд-майора Панаса Гоголя-Яновського та офіцера лейб-гвардії Ізмайловського полку Івана Косяровського. По жіночій лінії - поріднений із Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм. Але біографам Гоголя його висока порідненість здалася недостатньою. Відомий письменник, історик, критик і фольклорист Пантелеймон Куліш у своїй книжці «Записки о жизни Н.В.Гоголя» (Спб. 1856 рік), вважав за можливе призначити в предки генія як основоположника роду Остапа Гоголя - сподвижника гетьмана Петра Дорошенка. Біограф повідомляє, що цей полковник 1674 року здав свою Могилевську фортецю Речі Посполитій і перейшов на службу до польського короля Яна Казимира, за що отримав від нього село Ольховець. Слід підкреслити, що, по-перше, у літописах згадується Євстафій Гоголь, а не Остап Гоголь - збірний художній образ письменника. А по-друге, король за шість років до того зрікся престолу й тому не мав ні права, ні можливості роздавати землі. У полеміку з першим біографом вступив знаменитий український історик Михайло Максимович: «Господин Кулиш от себя даёт в предки нашему поэту известного полковника и гетмана Евстафия Гоголя. Такая замена одного лица другим показывает своевольное обхождение с историческим актом. Дед поэта, Афанасий Демьянович, конечно, лучше Р.Кулиша знал своего деда Андрея Гоголя и не отказался бы от него ни для какого софамильца». У серпні 1850 року Максимович два тижні гостював у Гоголя у Василівці й читав справжні документи про предків генія, згодом загублені. «Что касается предков Гоголя по женской линии, то полковник переяславский Василий Танский происходил от известной польской фамилии этого имени и оставил Польшу в то время, когда Петр Великий вооружился против претендента на польский престол Лещинского», - повідомляє Пантелеймон Куліш у своїй книжці. Танський привернув до себе увагу царя своєю хоробрістю, відвагою й розумом під час шведської кампанії. Він був високоосвіченою людиною, знав іноземні мови, у тому числі французьку й латинську. Писав драми. 1742 року онук гетьмана Івана Скоропадського Семен Лизогуб обвінчався з дочкою полковника Танського - Ганною. А через рік у них народилася Тетяна Лизогуб, бабуся Гоголя. Сьогодні, всупереч документам, усі дослідники пишуть, що Василь Танський за національністю волох чи просто «чужоземець». А полковник Остап Гоголь - предок генія.

Про польське коріння  Миколи Васильовича знали всі  його сучасники. Знала це й княгиня  Зінаїда Волконська, яка познайомилася  з Гоголем у Римі 1837 року. Наприкінці грудня 1838 року на віллі Волконської  влаштували публічне читання автором  «Ревізора» на користь бідного українського художника Івана Шаповалова. Княгиня  була фанатичною католичкою, одержимою  палким прагненням й інших залучати в лоно римської церкви. Вона мріяла навернути до «істинної віри»  і свого дорослого сина, і Гоголя, для чого стала щодня запрошувати  до себе в дім письменника і  ксьондзів - польських емігрантів Петра  Семененка й Ієроніма Кайсевича, що брали участь у повстанні Польщі 1830-1831 років. Восени 1837 року з підробленими паспортами вони нелегально прибули  до Рима, щоб вербувати прибічників  своєму вчителю Богдану Яньському, другу Міцкевича, який заснував у  Парижі новий католицький чернечий орден. Своє завдання релігійне братство вбачало у тому, щоб сприяти  духовному відродженню та згуртуванню  еміграції для продовження боротьби. Ієронім Кайсевич записав у «Дневнике»: «Познакомились с Гоголем, малороссом, даровитым великорусским писателем, который сразу выказал большую склонность к католицизму и к Польше, совершил даже благополучное путешествие в Париж, чтобы познакомиться с Мицкевичем и Богданом Залесским». 17 березня 1838 року Петро Семененко з Рима повідомляв своєму вчителю Богдану Яньському: «Возвращаемся с обеда у княгини Волконской в сообществе её, а также одного из наилучших современных писателей и поэтов русских, Гоголя, который здесь появился. В разговоре он нам очень понравился. У него благородное сердце, притом он молод; если со временем глубже на него повлиять, то, может быть, он не окажется глух к истине и всею душою обратится к ней... Понятно, беседовали мы о славянских делах. Гоголь оказался совершенно без предрассудков и даже, может быть, там, в глубине очень чистая таится душа. Умеет по-польски, т.е. читает. Долго говорили о «Небожественной Комедии», о «Тадеуше» и пр... Гоголь сказал нам, что читает Мерославского и что он ему нравится... Сего ради мы ему - о Вротновском и Мохнацком. Последнего ради языка и стиля. Это особенно увлекло Гоголя, ибо он хотел бы проникнуться силою польского языка». Обидва місіонери намагалися переконати керівника паризького братства, що до переходу в католицтво Гоголю залишався буквально один крок. Його прихильне ставлення до боротьби поляків за свою свободу, любов до їхньої літератури ченці витлумачили неправильно.

7 квітня І.Кайсевич  та П.Семененко повідомляють Богдану  Яньському: «Гоголь недавно посетил  нас, назавтра мы его. Мы  беседовали у него на славянские  темы. Что за чистая душа! Можно  про него сказать с господом: «недалёк ты от царствия божия!»  Много говорили об общей литературе... Удивительное он нам сделал  признание. В простоте сердца  он признался, что польский  язык ему кажется гораздо звучнее,  чем русский. «Долго, - сказал он, - я в этом удостоверялся, старался  быть совершенно беспристрастным  - и в конце концов пришел  к такому выводу.» И прибавил: «Знаю, что повсюду смотрят  иначе, особенно в России. Тем  не менее мне представляется  правдою то, что я говорю о  Мицкевиче с величайшим уважением».