Процес  надання логопедичної допомоги особам з порушеннями психофізичного розвитку забезпечує розвиток й удосконалення вмінь і навичок усного і писемного мовлення, формує певне коло знань про мову й мовленнєві вміння, стає не тільки об’єктом пізнання і засобом оволодіння навчальними предметами, а й джерелом особистісного розвитку. Робота з дітьми з порушенням у психофізичному розвитку і мовлення передбачає ряд заходів усунення соціальної занедбаності, створення умов для адаптації у звичайних умовах у межах індивідуальних можливостей [27,c. 176].

     Основною  метою логопедичної роботи є: виявлення  дітей з порушеннями усного і  писемного мовлення (у процесі роботи відбувається раннє виявлення і діагностика відхилень у розвитку, первинні порушення, викликані хворобою, і вторинні відхилення зумовлені аномальним розвитком в умовах хвороби, відхилення у психічному розвитку); виявлення і організація процесу формування мовлення; розвиток і корекція психофізіологічної бази мовлення; формування і закріплення навичок правильного мовлення; підвищення логопедичної компетентності батьків дітей з порушеннями мовлення та залучення їх до спільної роботи, що передбачає сукупність причин та факторів, які зумовлюють ефективність проведеної роботи, де визначальним є стан міжособистісних відносин у сім′ї, відповідальне ставлення до дитини та традиції виховання у сім′ї.

     Надання логопедичної допомоги передбачає багатоаспектну діяльність під час педагогічного супроводу дитини з певними психофізичними обмеженнями.

     Робота  логопеда має певну специфіку. Вона базується на наступних принципах:

     1. Особистісне орієнтування – орієнтування  на дитину, її психоемоційні особливості.

     2. Емоційна підтримка – створення на заняттях емоційнокомфортної обстановки.

     3. Взаємодія з батьками, вихователями  й педагогом-дефектологом.

     4. Ігровий контекст занять –  формування позитивної мотивації навчання [7, c. 87].

     Можна виділити специфічні особливості логопедичної роботи з "особливими" дітьми:

     1. Постійний пошук індивідуальних  підходів до дитини. Кожний вихованець  у повному сенсі "особливий": у нього свій тип сприйняття, уваги, пам'яті, характер і темперамент.  Всі психічні прояви в "особливих"  дітей виражені більш яскраво, рельєфно в порівнянні зі звичайними дітьми. Це унеможливлює роботу зі стандартної технології: кожна дитина вимагає свого підходу.

     2. Логопедичні заняття носять комбінований  і ігровий характер. Заняття містить  у собі роботу над рухливістю артикуляційного апарата, над звуками мовлення, розвитком фонематичного слуху, лексико-граматичного складу мови, зв’язним мовленням. Всі заняття проходять в ігровій формі. Використовуються мовні ігри, яскраві, цікаві іграшки. Гра є необхідністю, без якої неможливі позитивні результати.

     3. Формування наслідувальної діяльності. Перший крок корекційної роботи  – розвиток довільної уваги.  Важливо, щоб дитина "побачила", "почула", звикла вслухуватися  в мову. Тому логопед починає  роботу з наслідувальної здатності дитини, учить його наслідувати дії з предметами, рухам рук, ніг, голови. Це – основа для переходу до наслідування артикуляційним рухам, звукам, словам.

     4. Організація контексту занять. Розташування  обладнання, відсутність зайвих  предметів у полі зору дитини, використання іграшок, до яких у неї є особливе відношення й специфічний інтерес, місце розташування логопеда. Важливо відзначити, що те, до чого звикають "особливі" діти, впливає на успішність занять. Тому важливо знати їхні звички й використати це в організації контексту занять.

     5. Повільний темп формування нових  навичок. Може здатися, що робота  логопеда ні до чого не приводить,  проходить даремно. Від "особливих"  дітей неможливо очікувати швидкого  результату. У них немає оперативного  реагування. Вони тривалий час "поглинають" інформацію, начебто "записують" її на свій внутрішній магнітофон. Іноді результат роботи може з'явитися через 2-3 роки. Ця особливість сприйняття дітей не повинна лякати педагогів.

     8. Постійна затребуваність придбаних  навичок. Вся логопедична робота проходила б без результату при відсутності тісного контакту з батьками, вихователем і дефектологом. Саме вони забезпечують затребуваність тих навичок, над якими йде робота на логопедичних заняттях. Спільно проговорюються дрібні зміни в поведінці дитини, логопед просить батьків вдома, а педагогів на заняттях провокувати дитини на застосування навичок, що відпрацьовують.

     Отже, логопедична складова педагогічного  впливу на дітей з обмеженими психофізичними можливостями, являє собою складний комплексний особистісно-орієнтований процес спрямований на формування усіх сторін мовлення, соціальної поведінки, нормалізацію комунікативної діяльності, нарощування соціального потенціалу, підвищення можливостей для особистісної реалізації [33, c. 67]. 

     2.3 Подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційних закладів.

         Раніше логопедична допомога глибоко розумово відсталим дітям практично не проводилася. Сьогодні функціонує ціла мережа реабілітаційних центрів, де займаються цією проблемою. Допомога, надавана дітям з особливими потребами, відрізняється комплексністю, тому що поряд з діагнозом мовного недорозвинення цим дітям поставлений психоневрологічний діагноз. Логопед працює в тісному контакті з дефектологом, психологом, інструктором ЛФК, вихователями, музичним керівником, забезпечуючи в такий спосіб всебічний вплив на дитину.

     Основний  поширений логопедичний діагноз  вихованців – системне недорозвинення мови (СНМ) тяжкого та середнього ступеня. Зустрічаються й діти, які зовсім не розмовляють. Є діти з порушеннями вимови й лексико-граматичного складу мови. Всі вихованці потребують логопедичної допомоги [ 19, c. 36].

     Перше завдання подолання порушення мовлення у дітей з психо-фізичними вадами полягає в тому, щоб мовлення сформувалося при здатності чітко артикулювати звуки, вимовляти звуки, склади, слова, розуміти і сприймати слухові відчуття. Оскільки при органічних порушеннях нервової системи розлад розбірливого мовлення зумовлено недостатністю іннервації мовленнєвого апарату, то першим етапом мовленнєвої підготовки є робота над мовно-руховими здібностями. Для цього потрібна постійна мовленнєва практика, завдяки якій тренуються органи мовлення. На основі набутих навичок, дитина має навчитися розрізняти звуки рідної мови на слух, диференціювати їх, вимовляти відповідно до норм сучасної української літературної мови, артикулювати кожний звук мови.

     Потім необхідно допомогти дитині засвоїти мовні одиниці, передусім лексичні і граматичні. Діти з порушеннями  потребують особливої уваги при  засвоєнні лексичної сторони мовлення. Засвоєння дітьми лексичного значення слів відбувається від прямого, конкретного, основного до узагальненого та переносного значення, яке вони часто не можуть зрозуміти («срібні промені», «золотий ранок»). Дитина має засвоювати і граматичне значення, зв'язки між словами в реченні («в сумці», «під столом» і т.д.). Розуміння лексичних і граматичних значень ґрунтується на тому, що мова є кодом реальної дійсності, і кожна лексема, граматична словоформа, одиниця синтаксису має свій відповідник [ 4, c. 12].

     Згодом  у дитини має сформуватися «чуття мови». Мова функціонує як засіб комунікації  у формі мовлення. Мовна система  має певні орфоепічні, фонетико-фонологічні, словозмінні, словотвірні, морфологічні, орфографічно-пунктуаційні, експресивно-стилістичні, граматично-синтаксичні та інші норми. Саме тому, мовленнєва підготовка буде ефективною, якщо дитина набуде здатності запам'ятовувати традицію сполучення мовних одиниць у єдиному мовленнєвому потоці, в дискурсі, в тексті. Ця тенденція має таку послідовність: здатність розуміти, здібність до виразності та інтонування. Це основні вимоги до сформованого мовлення, мають наступні показники: правильність, чистота мовлення, точність, виразність, логічність, доречність, розмаїтість використання синонімічних засобів мови, інтелектуальних і виразних, стилістичних і жанрових можливостей.

     Становлення зв'язної мови у розумово відсталих  дітей здійснюється уповільненими  темпами. У процесі актуалізації зв'язної мови діти з особливими потребами мають потребу в постійній стимуляції з боку дорослого, у систематичній допомозі, що виявляється або у формі питань, або в підказці. Більше легкою для засвоєння є ситуативна мова, тобто мова з опорою на наочність, на конкретну ситуацію [8, c. 12].

     Логопедична реабілітація традиційно складається з чотирьох блоків.

     1. Діагностичний блок включає два  етапи обстеження мови дитини: під час вступу її для виявлення  порушень мови і при випуску  -- для відстежування динаміки. При  виявленні відхилень в розвитку  мови проводиться ретельніше обстеження, результати якого заносяться в мовну карту, складену на основі розробок Р.І. Лалаєвою, З.А. Ріпиною, І.Н. Садовниковою, Н.М. Трубніковою.

     2. Планово-прогностичний блок передбачає  складання індивідуального плану  корекції для кожної дитини з порушенням мови. Визначається як віддалена, так і найближча мета логопедичної реабілітації. Логопед за допомогою педіатра і психолога визначає частоту і тривалість своїх занять, що залежить від тягаря основного порушення, глибини і структури мовного недоліку, психофізичного стану дитини.

     3. Коректувально-розвиваючий блок  включає організацію логопедичних  занять відповідно до індивідуального  плану. Вміст традиційних логопедичних  занять збагачується вживанням  нетрадиційних прийомів (робота  з піском, переказ віршів за допомогою пантомимики, діяльність, що театралізується, релаксація), які сприяють встановленню і закріпленню асоціативних зв'язків в третинних зонах кори головного мозку.

     4. Інформаційно-консультативний блок  включає консультації для батьків, вихователів і інших фахівців закладу:

     - інформування батьків про виявлення  у їх дітей порушень мови, про  заплановану коректувальну роботу  і її результативність; закріпленню  отриманих на логопедичних заняттях  знань і умінь, попередженню  вторинних відхилень [11, c. 45];

     Надалі, після закінчення курсу реабілітації, можливі чотири варіанти:

     1) дитина продовжує індивідуальні  логопедичні заняття в умовах  нестаціонарного обслуговування;

     2) дитина займається удома по  рекомендаціях логопеда;

     3) дитині дається напрям на логопункти школи і поліклініки;

     4) дитина виводиться з правильним  мовленням.

Висновки

            На сьогодні найменш вивченими у психологічному аспекті залишаються види психологічного дизонтогенезу, за яких вибірково ушкодженим є формування мовних і мовленнєвих функцій. Брак знань у цій сфері відчувається доволі гостро, оскільки серед різних форм психічного дизонтогенезу порушення мовленнєвого розвитку займають перше місце за частотою (О. М. Корнєв), та їх поширеність неухильно збільшується протягом останніх десятиріч.

           Традиційно порушення мовлення  вважається прерогативою логопеда (тобто педагога), сферою інтересів  спеціальної педагогіки. Це пов’язано  з тим, що головну роль у наданні колекційної допомоги відіграє логопед. Однак поза увагою логопеда, який не володіє достатньою психологічною та патопсихологічною підготовкою, можуть залишитися різноманітні психологічні й патопсихологічні симптоми і синдроми, що досить часто трапляються у дітей з недорозвиненням мовленнєвої сфери. Ще менше в логопедії відомі психологічні особливості дітей-логопатів з ускладненнями формами первинного недорозвинення мовлення формуються доволі складні порушення психічного розвитку, що у свою чергу потребують втручання фахівців споріднених профілів.

           Як свідчить практика, обізнаність психолога з питаннями мовленнєвої патології є вкрай низькою, що, звичайно, ускладнює психокорекцій ну роботу з цією категорією дітей. Тому вважалося за потрібне з’ясувати ті питання логопедичного спрямування які були висвітлені, з метою поглиблення знань із логопедії в спеціалістів психологів.

     Сучасні тенденції розвитку спеціальної  освіти передбачають орієнтацію на особистість  дитини, створення сприятливих умов для формування у неї незалежної спрямованості, самосвідомості, позитивної самооцінки, самоповаги та шанобливого ставлення до тих, хто її оточує, конструктивних мотивів поведінки, нахилів, потреб, характеру, пізнавальних, психічних процесів. З огляду на це особливого значення набуває проблема індивідуалізації освіти дітей з комплексними порушеннями.

     Навчання  в реабілітаційному закладі має  особливий вплив на психічний  розвиток дітей з особливими потребами. Під його впливом відбувається як загальний, так і мовний розвиток учнів. Створюючи оптимально-позитивні  умови логопедичної роботи, можна передбачити позитивний результат у мовленнєвому розвитку дітей зазначеної нами категорії. Якісним проявом цього є набуття мовленнєвої компетентності всіх сторін мовлення (фонетичної, лексико-граматичної, семантичної та інших), що забезпечує, як успішне оволодіння писемним мовленням, так і особистісно-орієнтоване формування особистості, по мірі можливостей самої дитини.