Валютний кліринг

     Втручання держави в сферу міжнародних  розрахунків проявляється в періодичному використанні валютних  клірингів  – угод між урядом двох і більше країн про обов'язковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов'язань. Валютний  кліринг відрізняє від внутрішнього  міжбанківського  клірингу. По-перше,  заліки по внутрішньому  клірингу між банками проводяться в добровільному порядку, а по валютному клірингу – в обов'язковому: при наявності  клірингової угоди між країнами експортери і  імпортери не мають права  уклонятися від розрахунків по  клірингу. По-друге, по внутрішньому  клірингу,  сальдо заліку негайно перетворює в гроші, а при валютному клірингу виникає проблема ліквідації  сальдо [6].

     Причинами введення валютних  клірингів стали:

• нестабільність економіки,
• неврівноваженість платіжних балансів,
• нерівномірний розподіл золотовалютних резервів,
• скасування золотого стандарту в внутрішньому грошовому обміні,
• інфляція,
• валютні обмеження,
• загострення конкурентної боротьби.

     Кліринг – головний, але не єдиний вид платіжної угоди. Платіжні угоди між державами регулюють різноманітні питання міжнародних розрахунків, зокрема порядок використання валютних надходжень, стан платіжного балансу і його окремих статей, взаємне надання валют для поточних платежів, режим обмеженої конвертованості валют і  т.  д [3].

     Цілі  валютного  клірингу різні в залежності від валютно-економічного становища країни:

• вирівнювання платіжного балансу без витрат золото-валютних резервів;
• одержання пільгового кредиту від контрагента, що має активний платіжний баланс;
• відповідна міра впливу на дискримінаційні дії іншої держави;
• безповоротне фінансування країною з активним платіжним балансом країни з пасивним платіжним балансом.

     Форми валютного  клірингу різні і можуть бути  класифіковані по таким ознакам:

     1. Залежно від числа країн-учасниць  розрізняються односторонні, двосторонні,  багатосторонні і міжнародні  кліринги. Односторонній  кліринг   нежиттєздатний. Про це свідчить досвід  Італії, що  ввела односторонній кліринг по відношенню до Великобританії на початку 30-х років. Внаслідок, італійські експортери воліли одержувати  фунти стерлінгів, обминаючи кліринговий рахунок, а імпортери – розрахунки по  клірингу,  вносячи в свій банк  ліри і звільняючи себе від необхідності купувати англійську валюту.

     Розповсюджені  двосторонні  кліринги, при яких рахунки ведуться в обох країнах. При цьому застосовуються прийняті в міжнародній практиці форми розрахунків (інкасо, акредитив та ін. ), але імпортери вносять в свій банк національну валюту, а експортери замість інвалютної виручки одержують національну валюту. Залік взаємних вимог і зобов'язань здійснюють банки через провідні  клірингові рахунки [5].

     Багатосторонній  кліринг включає три і більше країни. Багатосторонній валютний  кліринг відрізняється від  двостороннього тим, що залік взаємних вимог і зобов'язань, а також  балансування міжнародних платежів здійснюються між всіма країнами, охопленими кліринговою угодою. Вперше в історії подібний  кліринг в формі Європейської платіжної спілки функціонував з червня 1950  р. по грудень 1958  р. В ньому брали участь 17 країн Західної Європи. Міжнародний кліринг поки що не створений.

     2. По обсягу операцій розрізняються повний  кліринг, що охоплює до  95% платіжного обігу і частковий, що розповсюджується на певні операції.

     3. По засобу регулювання  сальдо  клірингового рахунку розрізняються   кліринги :

     - з сальдо, що вільно конвертується;

     - з умовною конверсією,

     - сальдо, що не конвертується, по якому не може бути обміняне на іноземну валюту і яке погашається в основному товарними постачаннями.

     Регулювання  сальдо здійснюється або в період дії  клірингової угоди (якщо цю умову  порушено, то подальші постачання припиняються), або після закінчення його терміну (наприклад, через 6 місяців  сальдо  погашається товарними постачаннями, при порушенні цієї умови кредитор має право вимагати оплату сальдо конвертованою валютою) [6].

1.3. Регулювання міжнародних розрахункових  операцій

     В Україні за роки незалежності створена національна платіжна система, з  червня 1993 року функціонують Центральна розрахункова палата, Центр міждержавних розрахунків, Національна платіжна рада, з січня 1994 року працює Система  електронних платежів (СЕП). Введення СЕП дозволило досягти світового рівня обробки інформації в сфері міжнародних розрахунків, підвищити надійність, обмежити ризик обігу фальшивих грошей та прискорити рух коштів між окремими банками [2].

     На  сьогоднішній день, відповідно до чинного законодавства, із метою забезпечення своєчасного і якісного проведення розрахунків по зовнішньоторговельних контрактах, сторонами яких є суб’єкти підприємницької діяльності України, міжнародні розрахунки повинні здійснюватися відповідно до Уніфікованих правил і звичаїв для акредитивів, інкасо та ін. Вимоги уніфікованих правил повинні враховуватися суб’єктами підприємницької діяльності при укладанні контрактів [2].

      Зазначено, що уніфіковані правила в кожній окремій країні приймаються до виконання  в рамках норм національного законодавства. У Україні основними нормативними документами, що регулюють міжнародні розрахунки внесені в табл. 1.1. 

Таблиця 1.1

      Правове регулювання міжнародних розрахунків  в Україні

      При здійсненні будь-якої операції банки керуються, у першу чергу Законом «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до статті 3 цього закону, банки можуть здійснювати розрахунки з доручення клієнтів, банків-кореспондентів і вести їхні рахунки. Стаття 32 визначає, що банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених у міжнародній банківській практиці [7].

      Україна як самостійна держава встановлює зовнішньоторговельні й інші економічні зв’язки з закордонними країнами через свої органи й уповноважені організації. Режим здійснення валютних операцій і пов’язаних із ними міжнародних розрахунків на території країни, повноваження державних органів і функції банків і інших кредитно-фінансових установ України, права й обов’язки суб’єктів валютних відношень установлюються Декретом Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і контролю». Декрет відзначає, що єдиним законним засобом платежу на території України, що приймається без обмежень, є валюта України. Порядок вивозу, переказ і пересилка через кордон і за кордон резидентами і нерезидентами, розрахунки між ними в межах торгового обороту здійснюються в іноземній валюті тільки через уповноважені банки, Для здійснення валютних операцій НБУ видає генеральні (на здійснення валютних операцій на весь період дії режиму валютного регулювання) і індивідуальні (на здійснення разових валютних операцій) ліцензії [8].

      Уповноважені  банки, що обслуговують експортно-імпортні операції українських резидентів, зобов’язані:

      - при відкритті резиденту валютного  рахунку протягом 3 днів сповістити  про це державну податкову  інспекцію по місцю реєстрації  резидента;

      - надавати суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності свої реквізити, такі, як: повна назва і поштова адреса;

      Регулювання зовнішньоекономічної діяльності резидентів, усіх напрямків діяльності банків є  однією з найважливіших функцій  держави, монополія виконання якої на сучасному етапі розвитку суспільства повинне знаходитися в руках держави. Внаслідок особливої значимості для країни зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств, її регулюванню також повинно даватися особливе значення. Спрямованість чинного національного законодавства по регулюванню розрахунків по експортних операціях на захист національної валюти, утримання її курсу може характеризуватися тільки з позитивної сторони. Проте не всі засоби, що використовуються при цьому можуть бути оцінені однозначно. Промова, у даному випадку, йде про покладання в адміністративному порядку на комерційні банки функції органа, що контролює діяльність своїх клієнтів. Зазначена ситуація суперечить нормальним умовам співробітництва банку з клієнтом, що визначає необхідність перегляду існуючого положення [2].

      Головною  відмінністю міжнародних розрахунків  є значне збільшення ризику, що значною  мірою залежать як від відстані, так і від інформаційних можливостей. Головну роль у проведенні єдиної валютної політики грає Національний банк як центральний банк країни. На нього покладені функції по організації міжнародних розрахунків держави. Він бере участь у розробці зведеного платіжного балансу, представляє інтереси країни у відношеннях із центральними банками інших країн.

      Більшість міжнародних розрахунків проводяться в безготівковій формі, яка відрізняється якістю, оперативністю проведення і невисокою вартістю, що, у свою чергу, забезпечує ефективність функціонування учасників операцій. Ступінь використання безготівкових розрахунків залежить як від рівня розвитку товарно-грошових відношень, так і від особливостей банківської практики, грошової політики кожної конкретної держави [2].

     Всі міжнародні розрахунки на відміну від  внутрішніх регулюються не тільки нормативами  і законодавчими актами, а ще й  міжнародними законами, банківськими правилами й звичаями, таким як:

1. Єдиний чековий закон, затверджений Женевською конвенцією у 1931 р.;
2. Єдиний закон про переказний та простий вексель, прийнятий Женевською вексельною конвенцією у 1930 р.;
3. Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів, остання публікація яких (№500) здійснена Міжнародною торгівельною палатою (МТП) у 1993 р.;
4. Уніфіковані правила для інкасо, остання редакція яких набула чинності з 1 січня 1996 р. (публікація МТП №522);
5. Уніфіковані правила для контрактних гарантій, виданих МТП у 1987 р. (публікація № 325);
6. Уніфіковані правила для гарантій, що підлягають оплаті на вимогу, видані МТП у 1992 р. (№458), та інші [9].

      Міжнародні  закони, банківські правила які регулюють  окремі форми й способи міжнародних  розрахунків, вони визначають характер взаємовідносин учасників розрахункових  операцій. Такий розмах уніфікації міжнародних розрахунків з боку світового співтовариства викликаний інтернаціоналізацією господарських зв’язків, збільшенням обсягів міжнародних торговельних угод і, отже, розрахунків та банківських операцій [2]. 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ. АНАЛІЗ ЗДІЙСНЕННЯ ВАЛЮТНО-РОЗРАХУНКОВИХ ОПЕРАЦІЙ В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ «УКРЕКСІМБАНКУ»)