Інноваційна діяльність

Механістичні організаційні структури – характеризуються жорсткою ієрархією влади, формалізацією правил і процедур, централізованим прийняттям рішень, об’єктивними критеріями відбору кадрів, об’єктивною системою винагороди. Вони функціонують як чітко злагоджений механізм і надзвичайно інертні до будь-яких зміню. До цього типу відносять лінійну, функціональну, лінійно-функціональну та дивізійні  організаційні структури.

Органічні організаційні структури – мають розмиті межі управління, невелику кількість рівнів управління, характеризуються слабким чи помірним використанням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рішень, амбіційною відповідальністю, неформальними міжособистісними стосунками. Це структури, які характеризуються великою гнучкістю у взаємодії із зовнішнім середовищем. До них відносяться матричні, проектні, мережеві організаційні структури.

Поєднання елементів органічної та механістичної організаційних структур забезпечує здатність підприємства, з одного боку, до інноваційних змін, а з іншого – до чіткого налагодження виробничого процесу на етапі стабілізації життєвого циклу інновацій. Можливості застосування певних організаційних форм реалізації нововведень залежать від типу інноваційної стратегії підприємства.

Організаційні форми реалізації інновацій у межах імітаційної стратегії – передбачають створення організаційних умов для впровадження нових виробів і технологій, які не є результатами власних розробок і можуть залучатися шляхом придбання інновацій, ліцензій, підприємств-інноваторів, імітації інновації.

Організаційні форми реалізації інновацій у межах захисної та традиційної стратегії – передбачають створення організаційних і мотивуючих умов для постійного вдосконалення існуючого виробничого процесу, надання матеріально-технічних і фінансових ресурсів для розроблення інновацій окремими працівниками поза планами підприємства чи розроблення інновацій спільно з іншими підприємствами з метою їх використання усіма учасниками.

Організаційні форми реалізації інновацій у межах наступальної стратегії – передбачають наявність в організаційній структурі підприємства (великого) власних відокремлених підрозділів, які займаються дослідженнями і розробками.

ТЕМА 8. Організаційні форми інноваційної діяльності

1. Інноваційна інфраструктура, її складові та особливості формування в Україні.

2. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності: венчурні фірми, бізнес – інкубатори, технопарки.

3. Проблеми формування національної інноваційної інфраструктури та заходи з її удосконалення.

1. Інноваційна інфраструктура, її складові.

              На початку ХХІ століття найважливішим завданням державної політики в Україні стає формування інституціональних механізмів та інфраструктур інноваційної моделі економіки на усіх рівнях — національному, регіональному, локальному.

Базовими поняттями інноваційної економіки стають інновація, інноваційна діяльність, інноваційна інфраструктура.

Незважаючи на це, на цей час немає чіткого визначення нормативно-правовими актами України всіх елементів ринкової інноваційної інфраструктури, що можуть бути за призначенням віднесені до групи об'єктів підтримки інноваційної діяльності.

В практиці міжнародних і вітчизняних установ, що працюють у сфері інноваційної діяльності, широко використовуються наступні поняття щодо визначення інноваційної інфраструктури [10].

Інноваційна інфраструктура забезпечує організацій­ну, правову та економічну підтримку інноваційної діяль­ності на різних рівнях і в різних формах.

Інноваційна інфраструктура (лат. Infra – нижче, під і structura – побудова, розміщення) — сукупність підприємств, організацій, ус­танов, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що нада­ють послуги із забезпечення інноваційної діяльності (консалтинго­ві, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні, тренінгові тощо).

Інноваційна інфраструктура — організації (установи), які сприяють здійсненню інноваційної діяльності, себто комплекс організацій (установ), що мають підлеглий і допоміжний характер, які обслуговують інновацію і забезпечують умови нормального протікання інноваційного процесу. До складу інфраструктури входять: інноваційно-технологічні центри, технологічні інкубатори, технопарки, учбово-ділові центри і інші спеціалізовані організації [7].

Інноваційна інфраструктура зумовлює темпи (швидкість) розвитку економіки країни. Досвід розвинених країн світу підтверджує, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку неминуче виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, хто володіє найбільш ефективним механізмом інноваційної діяльності.

Складовими інноваційної інфраструктури є фінансово-кредитні установи; зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси); технопарки (технологічні парки, агропарки, інноваційні парки); інноваційні центри (техно­логічні, регіональні, галузеві); інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу); консалтингові (на­дання консультацій) фірми, компанії та ін.

Отже, сфера інноваційної діяльності охоплює велику кількість організацій, що включаються в інноваційний процес на різних його стадіях і виконують певні функції: генерування нових ідей, формування концепції новації, її матеріалізація у певному продукті, розроблення практич­них способів її використання, виробництво новинки і ви­ведення її на ринок. Ці процеси відбуваються завдяки їх фінансуванню. Чим перспективнішою є інновація, тим активніше на неї реагують потенційні інвестори і тим швидше вона знаходить практичне застосування.

В умовах побудови інноваційної моделі розвитку національної економіки велика роль у стимулюванні інноваційних процесів відіграє держава. Цілеспрямована державна політика у створенні сприятливих умов для розвитку інноваційних процесів — основа корінного перелому в підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних виробництв. Створена з активною державною підтримкою інноваційна інфраструктура — інноваційно-технологічні центри, технопарки, інкубатори бізнесу, інформаційні системи, фонди підтримки інновацій, зокрема, венчурні, розвинена система підготовки і підвищення кваліфікації фахівців в галузі менеджменту — дозволяє розширити масштаби інноваційних процесів, залучаючи в них все нових і нових учасників.

Формування інноваційної інфраструктури повинне базуватись на таких принципах: адекватність інфраструктури рівню розвитку регіону, відповідність реальним потребам, раціональне територіальне розміщення, функціональна концентрація на гострих проблемах інноваційної діяльності, доступність послуг для підприємців (територіальна, інформаційна, вартісна), залучення державних і недержавних ресурсів.

З метою удосконалення інноваційної інфраструктури слід:

1) ширше залучати науково-технічний потенціал регіону (науково-виробничі підприємства, конструкторські бюро, лабораторії);

2) упорядкування діяльності існуючих об'єктів інноваційної інфраструктури та координація процесів створення і розвитку нових установ, їх організаційне та методичне забезпечення;

3) для мотивації бізнесу до інновацій, необхідно створювати адекватні правові, економічні, податкові механізми, всіляко сприяти розвитку інноваційної інфраструктури;

4) налагодження тісного контакту між державою, безпосередньо зацікавленою в зростанні інновацій, що підвищують соціально-економічне благополуччя громадян, освітою в особі вищих учбових закладів, що виступають як джерело інноваційних ідей, і бізнесом, здатним здійснити фінансування інноваційних розробок. Можливість здійснити вищеназване завдання надає створення мережі технопарків;

5) стимулювання зростання інновацій у сфері високих технологій повинне здійснюватися за рахунок залучення фінансових коштів в область інноваційного підприємництва і утримання висококваліфікованих кадрів шляхом створення нових робочих місць високого рівня престижу. Це і є основними завданнями технопарків в світовій практиці.

Досягнення даних завдань можливе за рахунок тісної взаємодії капіталу (відособленого майна) і науково-технічного центру (вищого учбового закладу), чию науково-дослідну, дослідно-конструкторську та технологічну діяльність даний капітал покликаний фінансувати. Вказаний капітал утворюється за рахунок внесків інвесторів в статутний капітал комерційної організації, сама конструкція якої припускає відособлення майна юридичної особи від майна його засновників, а отже, служить формуванню капіталу.

Проблеми у формуванні інноваційної інфраструктури в Україні:

1. За підрахунками спеціалістів, у цей час у країні діють 14 законодавчих актів, близько 50 нормативно-правових урядових актів, 100 різноманітних відомчих документів, що регламентують інноваційну діяльність за такими важливими аспектами, як визначення науково-технологічних та інноваційних пріоритетів, фінансове забезпечення інноваційної діяльності, функціонування технопарків тощо.

Разом з тим, більшість механізмів фінансової підтримки та податкового стимулювання, передбаченого цими актами, не застосовуються в повному обсязі. Крім того, відсутність сформованого системного підходу, науково обґрунтованих концептуальних засад щодо державної науково-технологічної та інноваційної політики не компенсується кількістю законодавчих актів, численними змінами та доповненнями до них.

Світовий і вітчизняний досвід свідчить, що чим частіше змінюються правові норми, тим гірше вони виконуються.

2. На даний момент немає:

- чіткого визначення нормативно-правовими актами України всіх елементів ринкової інноваційної інфраструктури, що можуть бути за призначенням віднесені до групи об'єктів підтримки інноваційної діяльності;

- загальноприйнятого визначення або сталої класифікації технопарків.

3. Світовий досвід становлення технологічного ринку в розвинених країнах показує, що основним елементом державної політики є програми стійкого розвитку і створення техноекополісів і технопаркових структур, які виступають як основне джерело впровадження високих технологій у виробничий процес.

2. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності: венчурні фірми, бізнес – інкубатори, технопарки.

Формування ринкових відносин в інноваційній сфері передбачає існування різних організаційних форм, що від­різняються масштабами інноваційної діяльності і її зміс­том. Інноваційна діяльність є основою конкурентоспро­можності, тому кожен ринковий суб'єкт зацікавлений у створенні та використанні інновацій. Фірми, які не здатні самостійно створити інновацію, підключаються в іннова­ційний процес на стадіях її дифузії. За часом залучення до інноваційного процесу та підходом до вибору інновацій ринкові суб'єкти поділяють на чотири категорії:

-          експлеренти,

-          патієнти,

-          комутанти,

-          віоленти.

Експлеренти. Це фірми, що спеціалізуються на ство­ренні нових чи радикально змінених старих сегментів ринку. Вони є розробниками нової продукції, для чого створюють у себе потужні дослідницькі відділи та конс­трукторські бюро. Впроваджуючи принципово нові про­дукти, вони отримують надприбуток за рахунок їх великої наукомісткості і внаслідок піонерного виведення їх на ри­нок. Такі фірми найбільше ризикують, але в разі успіху от­римують найбільшу віддачу.

Патієнти. Створюють інновації для потреб вузького сегмента ринку. Вони уникають конкуренції із великими корпораціями, вишукуючи недоступні для них сфери ді­яльності, надаючи товару унікальних властивостей. їх то­вари зазвичай мають ексклюзивний характер, є високо­якісними і дорогими. Такі фірми можуть бути творцями інновацій або їх удосконалювачами.

Комутанти. Використовують інновації, створені ін­шими (як правило, віолентами), збагачуючи їх індивіду­альними характеристиками, пристосовуючись до невелич­ких за обсягами потреб конкретного клієнта. Вони підви­щують споживчу цінність товару не за рахунок надвисокої якості (як патієнти), а завдяки індивідуалізації. Підвище­на гнучкість комутантів (за що вони отримали назву «сі­рих мишей») дає змогу їм утримувати конкурентні пози­ції. Зазвичай комутанти — це дрібні фірми, які використо­вують інновації на стадії їх старіння.

Віоленти. Орієнтуються на інновації, що здешевлюють виготовлення продукції, водночас забезпечуючи їй рівень якості, якого вимагає основна маса споживачів. За раху­нок низьких цін і середньої якості фірма завжди конку­рентоспроможна. Віолентом може стати фірма-експлерентна етапі використання інновації, що отримала масове ви­знання.

Віднесення фірм до певної категорії є умовним, тому що вони реалізують переважно не один вид продукту, а стратегія щодо кожного з них може бути різною. У якийсь момент фірма-експлерент перетворюється на віолента чи патієнта. Однак існують фірми, які займаються суто інно­ваціями, вбачаючи у цьому спосіб отримання надприбут­ку через виведення на ринок відсутнього на ньому про­дукту. За свою схильність до ризику, пов'язану зі ство­ренням радикальних інновацій, такі фірми дістали назву венчурних.

              Венчурні фірми — пе­реважно малі підприємства в прогресивних з технологічного по­гляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, по­в'язаних з підвищеним ризиком.

Особливість таких фірм полягає в орієнтації на вирі­шення наукових проблем і конкретних виробничих завдань з чітко визначеним кінцевим результатом. Вони найпоши­реніші в наукомістких галузях економіки, що спеціалізу­ються на наукових дослідженнях та інженерних розроб­ках, тобто на комерційній апробації науково-технічних но­вовведень.

Розвиток венчурного бізнесу як самостійної форми під­приємництва бере свій початок у 40-х роках XX ст., а різ­номанітність його форм виявилася в 60—80-ті роки у США. Це було спричинено гострою потребою у структурній пере­будові американської економіки під час кризи середини 70-х років. Венчур виник у нових наукомістких галузях, насамперед електроніці як технологічній галузі ракетного бізнесу. Зокрема, за допомогою венчурного капіталу було створено американську фірму «Аррlе», яка нині є одним із лідерів комп'ютерної індустрії.